Нещодавно в центрі Львова відбувся благодійний дитячий ярмарок. На ньому вихованці початкових класів разом із активістами заробляли гроші для одного з батальйонів ДУКу, продаючи домашню випічку та саморобні сувеніри. Ідея виникла в студентів Франкового університету, які вже давно займаються волонтерською діяльністю. Об’єднавшись завдяки соціальним мережам, юні студенти-волонтери з листопада минулого року вже забезпечували не один батальйон та бійців поокремо. Себе гордо називають — «Волонтерський полк» ЛНУ ім. Івана Франка.
— Можу сказати, що ми самі не до кінця зрозуміли, як самоорганізувалися, — говорить волонтер-п’ятикурсник з «міжнару» Орест Дмитрасевич. Він сидить навпроти мене. З ним та його колегами по «полку» ми зайшли в одну із львівських кухмістерських української страви, що в центрі міста. Дмитрасевич був активним майданівцем і вже в той час почав займатися волонтерством — направляв кошти й іншу допомогу «Самообороні», «Правому сектору». Вже пізніше — Нацгвардії та хлопцям з універу, які на сході.
«ЗВИКАННЯ ДО ВІЙНИ — НАЙСТРАШНІШЕ»
Він вважає, що сьогодні людям важко прощатися з грішми, не отримуючи нічого натомість. Тому й спала на думку ідея ярмарку.
— З часом ми зауважили, що з кожного звичайного збору коштів ми неупинно отримували менше грошей, — бере слово його колега Любомир Ходань, що сидить праворуч від мене. Він третьокурсник історичного факультету. — Тоді зрозуміли, що потрібно шукати нові нестандартні й креативні способи. Ярмарок був чимось таким.
Ідеї «полку» приходять спонтанно і в потрібний момент. Вони вже влаштовували два аукціони побачень, фотозустрічі, літературні вечори. На один із таких літературників завітав боєць «Айдару» Роман Гроссу — читав власні вірші, написані на війні. Ще способи збирання грошей — по гуртожитках та факультетах. Загалом ініціативні студенти зібрали понад 150 тисяч гривень.
— Ми зауважили, що люди реагують за певним принципом. Утворився котел чи якась трагедія — до них вертається свідомість, і вони дійсно допомагають щиро, — продовжує Любомир. — Пам’ятаю, після Іловайська можна було десятки тисяч назбирати за кілька днів. Суспільство звикає до війни, і це, здається, найстрашніше.
До «полку» Любчик також займався волонтерством — допомагав одному з батальйонів Нацгвардії. Туди пішов добровольцем його брат. Тенденцію щодо активності людей під час трагедій зауважив ще на Майдані. Тому, розуміючи «подорожчання» життя, залишається на своєму.
— Та люди взагалі не раз запитували, навіщо ми це купуємо. «Зараз же перемир’я», «Ми підписали Мінські угоди» — запевняли нас, — вражає Орест.
— Самі студенти взагалі бачать війну у країні? — запитую, оглядаючи усіх учасників нашого круглого столу.
— Є, звичайно, таких — одиниці. Але більшість не має усвідомлення, на жаль, — констатує з жалем Любчик. — Можливо, тому, що це далеко і їх не зачіпає. Вони не сприймають інформацію, лише кивають головою. Та в загальному картина не дуже позитивна. Багато студентів долучаються відносно — раз чи два на місяць.
— Якоїсь постійної відповідальності немає, — додає Орест.
— Буває, питаєш у старости, чи зібрали сьогодні хлопцям. У відповідь: «Ой, розумієш, так сталося, ми сьогодні на день народження збирали», — підхоплює розмову Катерина Черемнова. Вона вчиться на факультеті журналістики. До «Волонтерського полку» дівчина допомагала 79-й окремій аеромобільній бригаді.
ПОШУКИ ВИХОДІВ
— І що робити? — запитую.
— Важке запитання, — задумується Ходань. — Щонайменше треба вести просвітницьку діяльність — збирати студентів у великому залі разом з кількома бійцями АТО, щоб був діалог, щоб була інформація з перших вуст.
— Не думаю, що це дасть суттєві результати, — не погоджується Орест. — Це як навчання — тебе ніхто не змусить. Якщо людина не хоче, вона всю розмову просидить у телефоні.
— Але на емоційному рівні це може спрацювати, — зриває Катя. — Як на літературнику — всі плакали, коли Гроссу читав вірші.
— Ми нікого не змушували йди туди. На літературник прийшли вже зацікавлені люди, — не відступає Орест.
За столом виходить цікава дискусія. Кожен намагається придумати нові й нові рішення проблеми. Орест намагається їх критично оцінити.
На запитання, чи бачить саме суспільство проблему, Любомир дивиться оптимістичніше, наводячи чергові приклади з життя. Вважає, що в студентів гірша ситуація, однак сподівається, що таке враження склалося тому, що частіше знаходиться в колі саме спудеїв. Говорить, що більшість людей просто відмежовується від війни, вони бояться її й не хочуть відчувати негативу.
— Ти хочеш йому щось розповісти, а він каже: «Ні-ні, я не хочу того слухати». Я з таким стикався.
— Справа в тому, що від студентства більше очікують, — продовжує спокійно Орест. — Через це більше розчарування. Коли літня людина неочікувано дасть тобі десятку, то це інше, ніж коли твій знайомий студент витрачає 300 гривень в день тільки на пальне чи просто велику суму на пиво і не дасть тобі 10 гривень.
«80% КОНТАКТІВ НЕ ВІДПОВІДАЮТЬ НА ДЗВІНКИ»
В думках крутиться запитання, як «витверезити» суспільство й запевнити, що фронт може підійти до їхнього дому, якщо сидіти склавши руки. Якихось 300, 500 чи 1 000 км — не відстань для війни. Навіть не згадуючи, що вона в твоїй країні і з ким вона триває. Волонтери багато роздумують уголос про це. Хоч як дивно, але вони сходяться на одному — питанні належного виховання змалку. Любомир говорить, якщо у людини змалку немає національного усвідомлення певних явищ чи ситуацій, то ні війна, ні Майдан не розвернуть його одразу в інше русло.
— Підґрунтя має бути зрання, — говорить він. — Правда, воно може зародитися, коли припече. Схаменутися може один-другий, а мільйони? Без виховання завчасно попередити важко.
— Коли патріотично вихований громадянин зіштовхується з такою ситуацією, у нього вже на підсвідомому рівні все прояснюється, — бере слово Катя. — Він не лише головою думає, а й відчуває. Така база додає йому мотивації зайнятися волонтерством.
— Відверто кажучи, зараз ця справа стала основною в нашому житті, — перехоплює Любчик. — Ти займаєшся тим зранку й до вечора, тобі навіть ще вночі дзвонять, — хлопець робить паузу, підшукуючи слова. — Ми як якісь наркомани — постійно шукаємо гроші. Можна робити кроки до «витверезіння», але це дуже важко. Треба говорити з людською свідомістю.
Любомир продовжує:
— Є багато людей, які тут рвуть на собі вишиванку й кричать «Слава Україні!» на все горло, але коли сюди прийде війна, вони перші стоятимуть в черзі на кордоні з Польщею.
Він замовкає. Після цієї фрази кожен продовжує його думку, опираючись на власний досвід. Трохи проаналізувавши, Любомир бере далі:
— Але воно має свій позитив — суспільство чиститься. Ти бачиш, хто є хто, і війна це показала. У мене коло друзів звузилося буквально до кількох осіб. Я не можу з ними спілкуватися. Вони мене не люблять, не беруть від мене телефон, бо я попрошу в них гроші на фронт.
Від цієї фрази на обличчях усіх з’являються усмішки. Напевно, кожен з них розуміє колегу, адже теж стикалися з такою ситуацією.
— Це не смішно, — усміхаючись говорить Любомир. — 80% контактів не відповідають на дзвінки.
— У мене таке саме, — сміється Дмитрасевич.
«БІЙЦІ МАЮТЬ РОЗУМІТИ, ЩО У НИХ Є НАДІЙНИЙ ТИЛ»
За кілька хвилин Любомир Ходань та інші молоді волонтери нас залишають. У них невідкладні справи. В кухмістерській меншає людей, бо вже доволі пізно. Ми продовжуємо говорити з Орестом та Катериною. Розмова заходить про таку інституцію, як університет.
Дмитрасевич на твердій позиції — кроки повинні робити студенти, вони штовхають цю будівлю, а не навпаки. Адже в більшості випадків робити реальну справу студенти не готові. Лише поокремо. Для прикладу бере Ігоря Костенка — студента географічного факультету, вбитого 20 лютого на Майдані.
— Повинен бути надійний тил. Хтось воює, хтось тут допомагає. Бійці там мають розуміти, що у них є надійні люди, яким вони можуть подзвонити і сказати: «У вас є стільки-то часу, щоб привезти те і те, бо ми не виживемо». І ті люди привозять.
Волонтери сьогодні — фактично місток між життям і смертю, передовою й тилом. Через це відповідальність на них збільшується. Орест говорить, що краще купити один бронежилет, який врятує одне життя, ніж купити три, які віднімуть трійку життя.
— Ми женемося за якістю, — оптимістично підсумував Дмитрасевич.
