У варшавському видавництві «Тирса», що діє при Об’єднанні українців Польщі, нещодавно вийшла друком книжка «Вигнані на степи: переселення українського населення з Польщі на Південь України 1944—1946 рр.» історика й публіциста Романа Кабачія. Видання цієї праці польською мовою фінансували Міністерство закордонних справ України, Канадський інститут українських студій і дві родини канадських українців. Нині автор готує до друку в Україні оновлений і доповнений варіант книжки, що, порівняно з монографічним польським відповідником, матиме більш науково-популярний характер.
— Романе, як з’явився інтерес до теми депортації українців? Як довго тривала робота над вашою працею?
— «Вигнані на степи» польською мовою — це моя докторська (Ph.D) монографія, написана 2001—2006 рр. на кафедрі новітньої історії Університету Марії Склодовської-Кюрі в Любліні в рамках навчання в Європейському колегіумі польських та українських університетів. Керівником дослідження був уже нині покійний професор Тадеуш Раджік. Він також керував написанням досить контраверсійних праць — «ОУН у Польщі 1929—1939 рр.» Романа Висоцького і «Переслідування православ’я на Холмщині та Підляшші 1920—1930 рр.» Григорія Купріяновича (обидва — польські українці). Моя дисертація мала назву «Переселення українського населення з Польщі на Південь України 1944—1946 рр.».
Інтерес до теми виник під час мого навчання на історичному факультеті Херсонського педуніверситету після досить випадкового ознайомлення з двома справами про умови перебування переселенців на Херсонщині, до яких щиро й людяно поставилася одна з інспекторів у справах переселенців А. Н. Манзело. Вона буквально воювала за права польських українців. Із цих документів народилася перша стаття, а потім з підказки професора Ярослава Мокляка із Кракова постала ідея написання повноцінної роботи. Люблін 2001 року надав мені таку можливість.
— Чи зверталися ви до вітчизняних видавців, і якою була їхня реакція на пропозицію співпраці?
— Спершу книжкою зацікавилося видавництво «Наш час», саме воно висунуло її 2010 року на державну субсидію, але тоді вже при новій владі підтримку отримали, між іншим, Володимир Литвин (том «Київ» 28-томної енциклопедії «Звід пам’ятників історії й культури України». — Ред.) і Анатолій Толстоухов («Харцизьк: час, події, люди». — Ред.). Пропонував рукопис «Темпорі», вони відмовилися — їм цікаво те, що виходить за кордоном про Україну, але не те, що пишуть автори звідси. Нині виходом книжки займається видавництво «Світ успіху». Кошти на цю справу є.
— Наскільки сьогодні важливо говорити про складні теми польсько-українських взаємин?
— Це важливо, тому що довгий час нам вбивали в голови, що: а) ми жили під польськими панами і б) підрадянська Польща так само близька і далека, як Югославія чи Румунія. Насправді польський народ нам набагато ближчий в історичному, культурному і ментальному планах. У Києві на початку ХХ століття польською говорило до третини населення. Щодо дражливих історичних питань — польсько-української війни за Львів 1918 року, нищення православних церков на Холмщині та Підляшші 1938-го, Волинської трагедії 1943 р., «обміну населенням» 1944—1946 рр. та акції «Вісла» 1947 р. (останні часто плутають між собою), то ми маємо це вивчати досить детально, щоб знати як причини тих сумних явищ, так і наслідки, до яких вони призвели. Це знищення культури пограниччя, відтинання України від своїх давніх центрів у Холмі, Сяноку, Перемишлі, а Польщі — від Львова. Завдяки осмисленню згаданих тем ми можемо краще зрозуміти, чому саме Польща є головним адвокатом України в Європі.
