Доктор історичних наук, професор, керівник Центру історичної політології та завідувач відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України Юрій ШАПОВАЛ, відомий в Україні й за її межами історик, — один із постійних авторів та експертів газети «День», проектів «Україна Incognita» й «Історія та «Я».
Вітальний дзвінок іменинникові «День» використав як нагоду поспілкуватися про сьогоднішню ситуацію в Україні: наступ «Русского мира», вплив ідеологічного російського кіно з вигаданою історичною «реальністю», а також проекти, над якими працює вчений.
— На Півдні України нещодавно з’явилися бігборди із зображенням Миколи ІІ. Разом із пам’ятниками Катерині ІІ, Потьомкіну, Ленінові й Чапаєву образ російського імператора, м’яко кажучи, заважає українцям адекватно сприймати свою історію. На вашу думку, чому саме на Півдні сьогодні активно пропагують «цінності» російсько-імперського й радянського минулого?
— Це ще одні вияви просування так званого проекту «Русский мир». Росія ніяк не може заспокоїтися й визнати, що понад 20 років існує незалежна держава Україна. І тому роблять усілякі спроби під різними приводами заявити, що всі ми — слов’яни, усі — один народ і, відповідно, нам немає чого ділити. Людей просто заплутують, використовуючи при цьому суперечливі символи. Наприклад, до чого тут Микола ІІ — абсолютно бездарний цар, який почав своє правління із кривавих подій, через що його назвали Миколою Кривавим. Про Катерину ІІ люди, на жаль, узагалі майже не знають правди. Для пропагування «Русского мира» Південь вибрали невипадково. Це, так би мовити, досить зручний плацдарм, де проживає багато людей різних національностей. У цьому регіоні мало просували ідею Української державності, тому людьми, які там проживають, сьогодні можна маніпулювати. Колись один російський олігарх запропонував не воювати з Україною, а просто скупити її. І нині ми бачимо, що в цьому напрямку чимало що вже зроблено. У певних регіонах поява таких символів зумовлена географічними й соціально-політичними особливостями. Там занадто багато проблем, які ніхто не розв’язує. Людям тільки обіцяють...
— Останнім часом відчутно активізувався прокат в Україні російських художніх і документальних фільмів сумнівної якості (згадаймо хоча б дозвіл Держкіно на показ фільму «Матч», де українців зображено в негативному світлі). Чи може Україна цьому протистояти?
— Україна може й повинна протистояти цьому. Передусім своїм якісним кіно. Наприклад, усі ми пам’ятаємо фільм Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Це свідчення того, що в нас можуть знімати оригінальні фільми, присвячені правдивій історії України, її культурі, літературі. Але, на мою думку, це не підтримують на державному рівні. Натомість нашу історію, її надбання відкидають на маргінеси ідеологічні російські фільми, наприклад згаданий вами «Матч», після перегляду якого я просто «випав із колії». У стрічці показано бургомістра Києва, власне, Багазія, абсолютним колаборантом, а ця людина була розстріляла німцями й лежить у Бабиному Яру! Людей свідомо заплутують, створюють неправді образи. Я вже не кажу, що самого «матчу смерті», як відомо з документів, не було. І таких фільмів десятки. Оскільки в нас — брак власного кіно, то цей вакуум швидко заповнює Росія.
— Незважаючи на згадані проблеми в кінематографі, в Україні нині знімають цікаві документальні стрічки. Зокрема, до цього активно долучаєтесь і ви як автор багатьох документальних фільмів, які розповідають про лідерів українського відродження 20 — 30-х років — Хвильового, Шумського, Скрипника... Як важливо сьогодні історикам звертатися до людей не лише «сухою» мовою архівних документів, а й із допомогою сучасних художніх засобів, зокрема радіопередач, документальних і художніх фільмів?
— Приємно, що ви згадали про мої кінопроекти, адже я не дуже їх афішую. Із 2008 року ми з режисером Іриною Шатохіною працюємо над серією документальних фільмів під загальною назвою «Українська мрія». Ми зняли стрічки про Миколу Хвильового, Олександра Шумського, Михайла Грушевського та інших видатних українців. Зокрема, фільм про Грушевського — не просто біографічна стрічка у класичному розумінні. Ми акцентували увагу на його дитинстві та юності — це гімназія, студентські роки, одним словом, початок його життя. Хотіли показати глядачам, як хлопчина, який виріс у російськомовному середовищі, став українським патріотом, які процеси вплинули на формування його душі. Також нещодавно ми завершили новий фільм, у якому Євген Сверстюк — відомий правозахисник, есеїст і публіцист — згадує про визначальне для України десятиріччя — 1981 — 1991 роки. У фільмі — рефлексії Євгена Олександровича й наші коментарі.
Візуалізація історії сьогодні має величезне значення. Західна історична наука це давно збагнула. Знімаючи документальні стрічки, ми намагаємося йти від факту, від очевидних речей, але довкола цього створюємо світ образів. Проект існує, я тішуся, що в нього є свої глядачі. Але, на жаль, не все йде легко. Наше кіно показують на Першому Національному телеканалі далеко не в прайм-таймі. Радує те, що сьогодні ці фільми активно розповсюджуються через Інтернет. Візуалізація історії — це робота, яку в ХХІ столітті потрібно виконувати, як ніколи.
— Від кіно — до політики. Напередодні виборів чимало українців сподіваються на новий шанс для країни у вигляді цивілізаційного кроку в майбутнє. Разом із тим стабільним залишається рейтинг Комуністичної партії. Хто, на вашу думку, повинен допомогти електорату КПУ розплющити очі на нинішні принципи існування «пролетарської партії»?
— Найголовніший фактор того, що відбувається, — розчарування. Суспільство живе сподіваннями. Усі, хто приходив до влади, будували передвиборчі програми на обіцянках, а невідповідність обіцяного і зробленого вражає. Тож у соціумі посилюються настрої розчарування. Розтлумачити людям, ким є насправді нинішні комуністи, — обов’язок незалежних ЗМІ. Утім, телеканали, на жаль, навпаки, сьогодні демонструють «ностальгічні» російські фільми, які рахуємо мало не тисячами. Також бракує належних глибоких публікацій у пресі про радянську добу («День» — приємний виняток). Не можна огульно заявляти, що все тоді було погано. Людям потрібно пояснити, як більшовики вводили внутрішні паспорти і чому, прийшовши до влади, вони від них відмовилися. Нагадати, як закривали «залізну завісу», що таке дефіцит і черги. Також варто розвінчати міфи про наявність продуктів у магазинах та їхні ціни. Таке сьогодні не доходить до людей, частина цього не знає й не розуміє.
На рівні держави тут велику роль мав би відіграти Український інститут національної пам’яті, який би міг бути промоутером у справі роз’яснення, що таке радянське минуле і що воно в реаліях означало. Також необхідно впроваджувати державну політику у сфері історичної пам’яті.
— Вітаючи вас із днем народження, дозвольте поцікавитися, що б ви найбільше хотіли отримати в подарунок?
— Найкращим подарунком для мене буде реалізація всіх проектів, над якими наразі активно працюю, зокрема спільно з редакцією «Дня». Якщо починання матимуть належну видавничу й матеріальну підтримку, їх удасться реалізувати. Про це мріє кожен дослідник.
