Історія, з якою 46-річний волинянин Володимир Повх нещодавно приїхав до столиці, можна назвати журналістською знахідкою, бо в ній є і гострий сюжет, і особиста драма, і ніби «хеппі енд» намалювався. Цей чоловік — член Волинського відділення Міжнародної асоціації ветеранів спецпідрозділів боротьби з організованою злочинністю «Центр», якого життя добряче випробувало на міцність, що може підтвердити не лише розповідь останнього, а й стоси документів, які Володимир Максимович надав авторові.
ОФІЦЕР НЕ ПОБОЯВСЯ ПЕРЕЙТИ ДОРОГУ СПИРТОВІЙ МАФІЇ
Колишній міліціонер, старший лейтенант, упевнений, що явище незаконного перевезення через Волинь спирту, який використовують кримінальні бутлегери й інші оборудники, з'явилося не вчора, а є вже кілька десятиліть. Саме зустріч надто чесного і сумлінного «мента» із Молохом економічного криміналу, що обплутав корупційними метастазами владу, примусив рахуватися з собою і навіть боятися деяких правоохоронних очільників, круто повернула життя цього енергійного, завзятого чоловіка, офіцера, який не побоявся перейти дорогу спиртовій мафії.
— Свого часу я працював оперуповноваженим у так званому 6-му відділі — УБОЗ — де переймався викриттям протиправних схем в економіці, — говорить Володимир Повх. — Потім пішов служити в дорожню міліцію ДАІ — на рівненську трасу. Мені дали стаціонарний пост, автомобіль. Багато хто із УБОЗ і ДАІ тоді, 10 рокiв тому, знав, що до нас іде контрабандний спирт. Але це треба було ще виявити у транспортному потоці. Ми зупиняли всі цистерни, які могли його перевозити. Якось підлеглий мені сержант Володимир Черчик (нині продовжує служити), з яким ми перебували в наряді, показує жезлом такому тягачу — КамАЗу, аби він спинився. Вантажівка стала. Неподалік зупинився легковик «Мерседес», що, певно, мав якесь відношення до автоцистерни з «вогненною водою». Інтуїція екс-сищика одразу підказала: тут справа нечиста, треба добре розібратися. Подивилися документи — ніби все в порядку. Та я розумів: переконатися, що така фірма-отримувач товару існує в природі і справді замовляла саме цю партію сировини, допоможе зустрічна перевірка. Я зателефонував, і ми з'ясували, що підприємства, яке точно відповідає вказаним реквізитам, немає. Тоді ми відвезли затриманий КамАЗ разом із 20 тоннами спирту на штрафмайдан райвідділу міліції, написали відповідні процесуальні документи і з чистою совістю завершили зміну, розійшовшись по домівках. Цікаво, що з «Мерседесу» дуже уважно стежили за нашими діями аж до самого відділку. Вони пропонували нам хабара, але ми не взяли «брудних» грошей.
Але вже коли настала черга наступного патрулювання і я прийшов на інструктаж, виявилося, що на майданчику немає ані тягача, ані цистерни. Це ще більше розпалило мою цікавість і я завітав до чергової частини довідатися, що ж таки відбулося із результатами нашої праці і подальшою долею підозрілої партії цінного вантажу. Те, що я побачив далі, просто шокувало мене — у книзі реєстрації повідомлень про злочини та події було все переписано ... і жодного натяку на ту вечірню пригоду із спиртовозом і загадковим легковиком «на хвості»! Недовго думаючи, пішов радитися з сищиками із УБОЗу: що далі, як правильно вчинити, бо я через своє виховання не міг так просто залишити цей факт. Оперативники почали допомагати мені шукати той «заспиртований КамАЗ». Закономірно, серед колег пішла інформація, що Повх шукає машину, яка дивно зникла із штрафмайданчику. Та мені спершу одказали: «Яке твоє діло, де той КамАЗ?». Взагалі для даішників моя поведінка була незрозумілою — у них не звикли так вчиняти, та ще й додалися підозри щодо мого «оперативного минулого» — дехто з державтоінспекторів і їхнього начальства вважав мене тут випадковою людиною. Вже тоді мені здалося, що хтось просто хоче позбутися мене.
«ВОЛОДЮ, ТИ ЧОМУ ДІЛОВИХ ЛЮДЕЙ ОБРАЖАЄШ?»
— Мені якось сказали, що треба пройти медкомісію — бо підходили 20 рокiв вислуги, — продовжує Володимир Максимович. — Відбув усіх лікарів, які констатували, що я здоровий, і мені нічого не заважало працювати далі. Але потому дружина Ольга почала скаржитися, що хтось кілька днів поспіль телефонує додому і, нічого не говорячи, кидає слухавку. Мовляв, ти служив у «шостому», а такого нічого не було, а тут під даішними погонами звідкілясь «намалювалися» такі «фокуси». Згодом аноніми взялися погрожувати російською мовою (люди з «Мерседесу» теж спілкувалися російською).
Убозівці мені порадили від гріха подалі вивезти десь сім'ю. Я відправив їх до тещі. Як тільки я повернувся звідти, у першу ж ніч хтось дзвонить у двері. Подивився у вічко — нікого. Тільки ліг, заснув — знову повторилося те ж. Я, як міліціонер, почав думати, що це крадії «зондують» квартиру: якщо її ніхто не відкриватиме, вони вдеруться всередину, бо хазяї ніяк про себе не дають знати. Удруге я вже не лягав, а чатував і дивився чи знов хто заявиться. Аж знов промайнула якась тінь і у квартирі задзеленькало. Мо', не вірно я вчинив, та наважився відізватися і спитати: «Хто там є?». Одразу на сходах почулися чиїсь кроки — швидкою ходою, незнайомець намагався щезнути. Я теж осмілів і відчинив двері та рушив слідом. Знову я впевнився, що «моя хата зовсім не з краю» — якесь внутрішнє переконання мене штовхало затримати підозрілого чолов'ягу. Тим більше, що я тоді активно займався самбо, як і нині, і є майстром спорту та суддею першої категорії. Аж раптом на першому поверсі із темного закутка виступила невисока фігура того молодика — в руці він тримав пістолет, що націлився на мене. Зухвалець був без маски, поводився упевнено й наказав не рухатися, інакше — смерть. Лише сказав: «Володю, ти чого ділових людей ображаєш?» Звісно, я злякався від несподіванки. Минуло секунд 15— 20, стало зрозумілим, що цей тип прийшов не вбивати, бо те він зробив би без зайвих розмов. Уперше в житті я впав у справжній ступор, а коли візитер рушив геть, допетрав — мене залякують, причому доволі «прозоро». Коли вбіг у квартиру — одразу зателефонував на роботу, очікуючи підтримки колег з ДАІ. Шок настільки пригнітив, що я не додумався набрати «02» чи номер когось із «шостого відділу». Черговий, якого я напевне розбудив, тим часом мене заспокоював і щось там бурмотів. Посидівши в очікування найгіршого 15 хвилин і зрозумівши, що до мене ніхто не їде, я наважився знову вийти з дому, але перед тим викликав таксі, сказавши диспетчеру, щоб машину підігнали прямо до під'їзду, бо сідатиме інвалід, який майже не рухається. Так, то була брехня, але ж я хотів убезпечитися від можливого нападу і фатального пострілу.
Тільки приїхало таксі, я прудко всівся на пасажирське місце — водій був шокований від появи такого «інваліда» і відмовився обслуговувати цей виклик, сказав, що мене не повезе. Довелося тоді витягати службове посвідчення і заспокоювати шофера. Ми приїхали до «офісу» дорожньої міліції, і тільки коли я зайшов усередину, черговий справді повірив у те, що сталося щось недобре. Тоді цей офіцер повідомив про пригоду одного з моїх керівників — Миколу Сафулько. Микола Кирилович сказав, аби я не переймався, мовляв, сиди тихенько — ми все зробимо.
Тут з'явився Сергій Гулій — мій колега (загинув, коли оформляв ДТП — на нього «випадково» наїхало авто), він відвіз мене до УМВС. Мене вже чекали, пригостили чаєм, стало легше. Тоді і написав усе, як було — є свідки, які бачили той перший рапорт, що одразу зареєстрували. Мене запевнили — тільки- но хтось перший з начальства з'являється — йому передають мою писанину. Згодом, як належить, навколо зібралися всі «відповідні служби»: інспекція з особового складу, внутрішня безпека, кадровики. Але за фактом тих погроз так ніхто розслідування і не провів...
КРАПКА НА ЛІНІЇ РИЗИКУ
— Тоді я вирішив написати рапорт на отримання дозволу щодо постійного носіння табельної зброї — щоб захистити свою родину від можливого нападу, — говорить колишній правоохоронець. — Коли я це зробив, очільники знову скерували мене до медиків — перевірити психічне здоров'я: вони вважали, що на мене найшла якась маячня. Потрапив я у відомство психіатра Людмили Прокоп'юк, яка колись працювала в обласній психіатричній лікарні. Після співбесіди Людмила Павлівна, що не дуже розібралась у моїй ситуації, дає висновок: «Параноїдальний синдром». Це означало не лише табу на зброю, а й взагалі, звільнення з органів. Я виходжу на роботу, але мені вже не дають пістолет. Згодом були рапорти від кількох колег і колишнього мого напарника Черчика — напевно, написані під диктовку (ніби-то вони помічали у моїй поведінці на службі багато дивних моментів). Почали «обробляти» й допитувати мою дружину. Майже випадково дізнаюся, що мене звільнено — ніхто нічого не казав, хоча я заступав у наряди фактично «безробітним». Коли особисто зачитували наказ по УМВС від 16.09.1996 р. про моє витурення з міліції (у зв'язку з хворобою і постановою ВЛК від 11.09.1996 р.) були присутні кілька осіб: вони боялися, що я у «психічному нападі» накинуся на начальство. Та все минулося спокійно і один із керівників- полковників мені сказав: «Володю, я тим звинуваченням не вірю, але у мене нема підстав не вірити лікарям. Тим більше, ти сам знаєш, кому перейшов дорогу...» Але виписки з того наказу так і не дали. З цього моменту почалася моя боротьба за справедливість, за моє чесне ім'я перед сином, який хоче піти по батьківським доріжкам, але підступність долі, несправедливий вердикт лікарів і бездушність колег звели на тім шляху стіну. Я вирішив розібрати її по цеглині.
Затим мене заспокоювали — мовляв, ти психічно хворий, але бери цей «вовчий квиток» і йди з ним по життю, буцімто такі довідки мають навіть деякі депутати Верховної Ради, адже якщо станеться який кримінал, тим папірцем завжди можна буде «прикритися». Так, може депутатів-психів хтось і слухає, але до решти людей із тим тавром, хай навіть і справді хворим, нікому немає діла. Не знаю, як я витримав історію із спиртовозом, погрози, думки про замах і нічну розмову з «людиною із пістолетом», а затим і пропозиції «майже депутатського імунітету» на випадок, якщо я захочу піти у лиходії. Але таки витримав! Спасибі дружині, синові, всій рідні та товаришам, які не відвернулися...
Я вирішив оскаржувати ті рішення й накази і звернувся до тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. Якби не це, був би я «психом» і досі. У своєму зверненні я просив незалежної психіатричної експертизи. Моє прохання задовольнили і направили до Центру психіатричної допомоги МВС, де запропонували спершу пройти обстеження в психіатричній лікарні в Луцьку, а вже потім їхати в Київ — разом з дружиною. Прокоп'юк із задоволенням, навіть з усмішкою дала відповідне направлення, бо вона була упевнена: її колеги лише підтвердять винесене раніше рішення. Але вийшло з точністю до навпаки — документ (№ 2720 від 21.10.96 р.) свідчив, що Прокоп'юк помилялася і для неї це стало громом серед ясного неба. Остання тільки змогла сказати, що я купив цю довідку. Невдовзі настала черга їхати у Київ. 22 січня 1997 року незалежні експерти у столиці опитали Ольгу, потім мене, опісля довгенько радилися і врешті дійшли висновку — моє психічне здоров'я у нормі і я можу служити в міліції!
Увесь цей час я не «втопився» у депресії, продовжував займатися спортом, заочно закінчив цивільний вуз за фахом «Правознавство». Звісно, я думав про повернення. Напевно, цього дехто боявся «зверху», бо я б знову узявся «за справу КамАЗа». Тоді з'являється ще один медичний вердикт — нібито я не можу працювати в МВС через важкий перебіг туберкульозу і зміни в легенях. Це в той час, коли я виступав на змаганнях із самбо! Мене в Управлінні вітали із виграною справою, але радили не поспішати із поверненням, або навіть піти на пенсію. Втім, я подав позов до суду про поновлення. Ось пройшло перше засідання, як до мене підходить доволі солідний чоловік, і досі не знаю хто і звідки він, та й каже: «Ти справжній, справедливий мент, але краще тобі заспокоїтися, бо все може закінчитися гірше...» Я цього не злякався, бо такий страх уже минув, але я задумався про те, що за спиною в мене є сім'я і на цьому змушений був поставити крапку на лінії ризику і оформити пенсію.
«Я ЩЕ ПОКАЖУ, НА ЩО ЗДАТНИЙ»
— Треба було годувати родину — нині на 650 державних гривень цього не зробиш, хоча спершу отримував 140 гривень пенсії, — згадує гість редакції. — Відкривши візу, почав переганяти замовникам-покупцям легкові автомобілі із Європи в Україну. Чотири місяці тому я знову вирішив дієво допомагати міліції — це в мене у крові. Я довідався, що в Луцьку упродовж чотирьох років діє громадське формування «Варта порядку», до якого входить 620 волинян і проводить час від часу спільне патрулювання з міліцією. Тому я теж вирішив долучитися до вже призабутого руху «дружинників».
...Після строкової служби у Челябінській області, де я перебував на посаді інспектора військової автоінспекції, мене занесло у школу прапорщиків у Орлі, де готували фахівців для розшукових груп у внутрішніх військах. Далі — служба в Ухті (конвойний полк у Комі АРСР) та Воркуті, де я займався виловлюванням в'язнів-утікачів. За затримання втікачів неодноразово нагороджувався командуванням. Отож, ще з солдатських часів мріяв стати правоохоронцем. Після повернення до України у 1992-му пішов працювати у Луцький «Беркут». А за рік, закінчивши школу міліції, в УБОЗ. Тепер моя мрія — щоб син продовжив мою міліцейську справу. Син теж самбіст: виконав майстра спорту вже у 11-му класі. Після школи він подав документи в Івано-Франківське училище міліції, яке закінчив колись і я. Але він не пройшов — через мене, бо спливли оті «лікарські перипетії» і хтось постарався із наших волинських фахівців психіатрії, хоча у них документи вже давно були, що я здоровий. Син, який нині одружений і йому 22 роки, поїхав у Санкт-Петербург на заробітки, але поки він у Росії, хочу домогтися, щоб сина таки прийняти до міліцейського навчального закладу. Невідомо чому, але до мене особисто документ, в якому йдеться, що я абсолютно здоровий, потрапив лише кілька місяців тому. Так як я раніше не міг дати синові такий висновок. Я теж спробував відновитися на службі, але кадровики мені офіційно відповіли, що через мій вік це неможливо.
Нині я можу виступати на змаганнях у ветеранській категорії і на недавньому турнірі з самбо у Феодосії, де я виступав, показав, на що я ще здатний.
