Балачкам після з’їзду Спілки письменників України навіть не довелося вщухати — їх просто не було. Актуальність літературних пертурбацій у нашій країні наразі вкладається у знаний жарт: «Широко відомий у вузьких колах». Це стосується і персоніфікованої маси письменників, і їхніх творів, і діяльності НСПУ. Звісно, майже з кожного правила є винятки. Інколи навіть приємні. Деякі з останніх присутні і у сфері нашої обсервації. Йдеться про успішні творчі та книговидавничі проекти. Але це є радше винятком. Правило ж можна проілюструвати простою схемою-запитанням: скількох українських письменників, із 1700 членів НСПУ, знає навіть читаюча людина? Гадаю, загальний тон відповіді являтиме невиразне бурмотіння й зніяковіле знизування плечима. Як вже писав «День», з’їзд обрав нового голову НСПУ. Ним став український письменник та громадський діяч Володимир Яворівський. З ним ми й спробували з’ясувати сьогоднішній стан, плани діяльності Спілки та поцікавитись її теперішньою роллю і внутрішньою атмосферою. Отож, розмова в старому кабінеті з новим головою.
— У щойно післявиборчій промові ви окреслили своє основне завдання: «Підняти статус українського письменника». Як ви збираєтесь це робити?
— Колись було дуже легко піднімати надої і урожайність. Сказали в райкомі — поїхали, підняли… Я навмисне починаю з такої іронічної ноти, тому що прекрасно розумію, як важко це зробити. Це не можна зробити за рік, за два, іноді й життя замало для цього. Про що йдеться, що я вкладав у цю фразу? Навіть десятиріччя-півтора тому, коли письменник був «гвинтиком» у ідеологічній системі, коли це був, власне кажучи, ідеологічний підрозділ ЦК, але навіть тоді письменник, його роль у суспільстві, хай штучно, хай навіть бутафорськи, мала певну вагу. Це при тому, що одних могли упослідити аж до камери, а інших — до розстрілу, але навіть тоталітарна машина прекрасно розуміла, що титул письменика, роль письменника в суспільстві важлива. Нова влада, яку ми маємо, яка, власне кажучи, навіть скористалася — я так би й назвав це — скористалася, тим, що зробили письменники на початку 90-х років, адже саме у цих стінах, отут (у кабінеті голови НСПУ — авт.), рішенням партійних зборів Київської письменницької організації була прийнята ухвала про створення Народного Руху України. Сьогоднішня влада абсолютно забула про це все. Я проти того, щоб сьогодні рахувати, хто що зробив, але склалася така ситуація, що теперішній владі моральні авторитети у суспільстві, я маю на увазі всю українську інтелігенцію, дуже часто вже просто заважають. Вони її обтяжують якимись докорами, гризотами сумління… Методів відновлення статусу письменника в суспільстві дуже багато, але це не роль голови Спілки чи новообраного керівництва — самі вони не зроблять нічого — це повинен відчути і зрозуміти письменник. Але завдання голови — дати поштовх, дати сигнал, дати знак до відродження цього статусу. І його можна відродити не лише громадянською активністю письменників, хоча вона теж потрібна, я свідомий того, що відродити все це можна лише новою якістю українського художнього слова. Але вона може народитися лише у нових економічних умовах, у новому ставленні влади до письменника. Як ми це будемо робити? Я не можу зараз перед вами розгорнути план, тому що я не готувався до ролі голови Спілки письменників, я цього не приховую, тут багато чого для мене було несподіваного і зараз я лишень осмислюю все це…
— Ви збираєтеся реанімувати Спілку чи розбудовувати її на якихось нових засадах?
— Реанімовувати те, що себе вже вичерпало — неможливо й нерозумно. Реформація Спілки має рухатися в одному напрямку — це має бути товариство письменників, об’єднаних духом творчості. Реанімовувати нічого. Хоча були певні риси, за якими ностальгують письменники особливо старшого покоління, але треба орієнтовуватися на тих, хто йде позаду. Я буду намагатися зробити все для того, щоб Спілка знову стала єдиною, щоб знову не було опозиційної фаланги — оця опозиційність повинна вирішуватися отут, в цих стінах. Взагалі, чия опозиційність і проти кого? Я можу себе назвати учнем Загребельного, бо я з іншого літературного покоління, але як я можу бути опозиційним до Павла Загребельного, чоловіка якому сьогодні 77 років, але розум якого, стиль мислення такий, що йому може позаздрити будь-хто з двадцятирічних. І яке може бути протистояння між мною і Євгеном Пашковським, за якого я голосував на Шевченківському комітеті і прозу якого сприймаю, і вважаю, що це новаторська українська проза. Не треба давати можливість роздмухувати конфлікт там, де його нема.
— Ви також заявили про намір повернути до Спілки усіх «розкольників». Це трохи нагадує прагнення утворити монополію, яка, як відомо, не сприяє нормальному розвиткові й здоровій конкуренції. Чи треба «зганяти» усіх назад?
— Я готовий з вами дискутувати з того приводу, що у ваших словах є недооцінка «розкольників», якщо їх можна так назвати. Це не ті люди, яких можна загнати сьогодні, сказавши «Яворівський наказав, кругом і пішли!». Так, їх ніхто сюди не зажене. Це має бути співрозуміння, співпраця і зближення. Чому вони мають бути у якомусь іншому приміщенні, коли у Спілці письменників є приміщення — треба їм його дати. Хай мають свою фракцію, хай мають свого лідера, з яким я готовий спілкуватися і ділити з ним якісь проблеми. Ви не маєте рації в тому, що я хочу вишикувати… Це не цікаво ні їм, ні мені, щоб тут знову було «єдиномисліє, єдинословіє» і т. п.
— Спілка письменників нараховує понад півтори тисячі членів. Скільки з них є сьогодні реальними продуцентами літератури? Чи не перетворилася вона на клуб спогадів?
— Дуже слушне запитання. Я не можу вам вивести бухгалтерський відсоток, скільки є тих людей, хто справді продукує літературу і тих, хто вже практично і спогадів не пише. Важко цей процент вивести, але за моїми спостереженнями тут не діють вікові закони — я вже згадував Загребельного, можу згадати Анатолія Дімарова, 77-річного письменника, який практично щороку видає книжку, і повірте, я цих книжок чекаю з колосальним інтересом. Поняття продуцентів розкидане по вікових нішах і категоріях. Бо є й молоді, які видали першу книжку і лежать, подивляючись у стелю, і чекають, коли ж до них прийде слава. Але, на превеликий жаль, відсоток цей (продуцентів) сьогодні жалюгідно малий.
— Що реально може дати НСПУ сучасному письменникові, окрім путівок на відпочинок та допомоги з похороном?
— Я думаю, що одне-єдине — чисто психологічне відчуття суспільної захищеності. Навіть не соціальної, а суспільної. Ми вже говорили, що старше покоління звикло до цієї, даруйте на слові, стадності. Суспільство було поділене на контрольовані ніші. Було вигідно мати одну-єдину Спілку письменників на відміну від багатьох літературних гуртків, організацій на початку 20 х років, коли було національневідродження. Потім це все було пiдігнано до однiєї тоталітарної схеми, де лишень у дозволених рамках людина могла дозволити собі людську оригінальність. Письменник по натурі своїй індивідуал, навіть суперіндивідуал. І в той же час він є публічною істотою, публічною особистістю. І ось для старших письменників Спілка — це якийсь острів у хаосі. Він знає, що от вона є, вона йому відзначить, скажімо, шестидесятиріччя. Ми не можемо покинути цих людей напризволяще, якими б вони не були. Вони живі і нічого іншого робити не можуть і не вміють. Вони просто розгубилися в сьогоднішніх умовах: не знають, що писати і як писати. Не здатні осмислити все те, що відбувається. Тому існує такий професійний аспект роботи Спілки. Для молодших це вже має бути зовсім інша Спілка. Поєднати це все буде дуже важко.
— Але ж кожен письменник є індивідуалістом. Чи треба йому оце почуття спорідненості?
— Я відповім дуже просто: якби їм не потрібно було це почуття, то ніхто б не прийшов на цей з’їзд. Отже, потрібно. Скільки образ було, що приїхав один делегат від десяти письменників. Не було коштів, а їх можна було б знайти. В ідеалі треба було б зібрати 1700 письменників — збирають зараз у Одесі бандити на свої «з’їзди» більше, ніж зібрала Спілка письменників. Було б зібрати на 2-3 дні, хай би виговорилися, подивилися один одному в очі…
— Чи готова Спілка сьогодні відстоювати права українського письменника, передусім, право на гідне існування, що тягне за собою цілу низку питань: авторське право, видавничі угоди, гонорари, система дистрибуції книжки тощо?
— Безперечно, все те, що ви перерахували, це і є два отих напрямки. Одне — це посилення, підтвердження чи навіть реанімація статусу письменника у нових умовах. А друге — це творчість. Сьогодні немає ніяких заборон: пиши, що хочеш і як хочеш. Але ти не зможеш це видати. І звичайно, що це є завданням Спілки. Але це завдання перехідного періоду. Я переконаний, що вже наступний голова через 5 років буде мати інші умови і все буде виглядати інакше. Це буде професійне товариство, де люди будуть просто збиратися випити чарку, порадитися, може в когось щось «заїло» під час творчості. Моє завдання — підвести Спілку бодай до цього періоду, щоб її прийняв вже хтось, хто зможе бачити по-іншому. Ще одне: Спілка має перевагу над усіма іншими творчими спілками, які є сьогодні в Україні. Згадаємо: у першому скликанні Верховної Ради було 17 письменників, членів НСПУ, у другому їх було менше, у третьому, можливо, ще менше. І дасть Бог, з часом взагалі письменників у ВР не буде. Вони повинні бути за робочим столом, а не у ВР — там повинні працювати професійні політики.
— Чи вивчали ви досвід подібних утворень передусім на Заході?
— Спеціально не вивчав, але дещо знаю. Там інше суспільство, інші економічні умови, інші функціональні призначення митця. Пиши, що хочеш, маєш гроші — видавай, будь-якими тиражами. Але більшість цих людей мають бізнес, мають роботу. Для них це всього- навсього гоббі. Але у кожній літературі є 15-20 потужних письменників, «продажних» у доброму розумінні цього слова, які працюють на ринок чисто професійно і є багатими людьми. У нас Павло Загребельний, може, один iз найвидатніших письмеників, але, я думаю, що він сьогодні один iз найбідніших. Гонорари йому не платять, хоча книжки виходять. Перевидали «Роксолану», практично національний бестселлер, а гонораром дали триста книжок… Що ж він вийде на базар і буде їх там продавати? Ось я в цьому році видав вже дві книжки, вийде ще дві — я отримав десь три з половиною тисячі гривень. І то це було з велетенської ласки, після того, як я сам знайшов гроші на видання.
— Питання конфлікту поколінь є вічним, але ж письменники являють собою «духовну еліту», «мозок» нації. Яким чином можна залагодити протистояння старої та нової гвардії?
— Ніяким. І не думаю, що треба спеціально займатися тим, щоб залагоджувати цей конфлікт. Ви ж самі сказали, що він вічний. Його можна лишень зм’якшити, перевести в розумне життєтворче протистояння. Так і повинно бути — молоді повинні наступати на п’яти, наприклад, Леоніду Талалаю. Хай Цибулько наступає на п’яти! Хай буде цей конфлікт. Якщо він нормальний, якщо він стимулює Цибулька наздоганяти Талалая, а Талалаєві «тікати»… Це рух, це динаміка. Ми чомусь завжди уникали говорити про те, що одна зі складових митця — це внутрішній творчий егоїзм. Він повинен бути. Колись конфлікт виник між шістдесятниками і старою літературною гвардією, в той час, коли Спілку очолював Олесь Гончар. Була така «ботанічна» поезія, післявоєнна. І теж всі роздували… Мені здається, чим талановитіші люди, тим вони терплячіші, вони розуміють тих, хто вже йде за ними. От Микола Вінграноський приносить мені книжку Павла Вольвача, яку він перший прочитав і каже: «На — прочитай, подивись, який це поет». Це дивовижно. Я вам зізнаюся, про це мало хто знає: якби не Павло Загребельний, Пашковський Шевченківської премії, можливо б, і не отримав. Саме Загребельний був тим мотором, який своїм авторитетом змусив комітет… Повірте, що в цій прозі половина членів комітету нічого не второпала. Але дотиснув Павло Загребельний. І молодець. А так би сказали: «Ну подумаєш — якийсь там, йому ще немає сорока років, а ви йому хочете Шевченківську премію дати?»
— Якщо я не помиляюся, подібна ситуація недорозуміння творчості комітетом була і з В’ячеславом Медвідем?..
— Там трошки інша ситуація була… Це вже таємниці, так би мовити, комітетські. Суть не в тому. Медвідь просто тоді потрапив в однотипну обойму. Він десь, тільки не ловіть мене на слові, за рівнем модерного письма близький до того ж самого Пашковського. Вони увійшли в зону певної конкуренції. Але прозу Медвідя я особисто дуже глибоко шаную, і його позицію, і його іронізм. Дехто там навіть обурювався на його інтерв’ю (див. «День» № 190), де він сказав, що вигнав би зі Спілки письменників усіх патріотів... Це нормальне літературне життя, і не треба на нього так реагувати. Бо дехто сюди приходив і мені казав: «Ось, подивіться, що він пише…» Він насправді сам є патріотом. Ну, є трошки фронди, це нормальна фронда — вона скрашує життя.
— Чому ж так трапилося, що письменники втратили свої лідируючі позиції у суспільстві?
— Треба чесно зізнатися: не всі були готові до тих перемін і до нової суспільної моделі, і до нової ролі письменника в цій моделі. По- друге, письменники повторили, тільки у більш яскравому варіанті, те, що відбувається в українському суспільстві загалом. З’ясувалося, що одна справа, і вона легша, проголошувати державу — прапори вішати, пам’ятники стягувати, зовсім інша — режим звичайного життя. Національним героєм у 90-х можна було стати, виступивши один раз на мітингу. Час цей пройшов — настає час мурах. Не гвинтиків, а мурах. Щоб сьогодні стати відомим, іноді життя треба покласти або зробити якусь гидоту, про яку б усі говорили. Хотіли свободи, але коли сказали: «Хлопці, ви вільні. Бери листок і пиши» — виявилися не готовими до неї. Одна справа кричати про українську мову, і зовсім інша — подавати нею такі зразки, щоб люди зачитувалися. Я дуже хочу, щоб у нас з’явився модерний детектив, який би читали маргінали в електричках. Але щоб це було нашою мовою, створено нашими авторами і на наших типажах. А друге — письменник ніколи не має лежати під владою, це смертельна позиція. Дух митця повинен бути в певній опозиції, можливо, навіть в певній опозиції до всього суспільства, до того лихого, що в ньому є. До цього спричинилася і влада, що роль письменника упала. Немає ні на телебаченні, ніде місця програмі, скажімо з Павлом Загребельним. Але ж це людина з парадоксальним мисленням, оригінальним поглядом на світ… Про це соромно казати, але Загребельному на 75 річчя з Адміністрації Президента прислали листівочку з портретом президента, а «Героя України» присудили іншому, я не буду персоніфікувати…
— На яких засадах мають базуватися відносини між НСПУ та державою?
— Я переконаний, що не письменники повинні думати про стосунки із владою, адже ця влада обирається народом, у тому числі і письменниками. Про це має думати держава і влада.
