Згадати про них вирішили українські і румунські учасники етнологічної експедиції. Від них і дізнався, що волохи — залишки доугорських пастуших романизованих племен Середнього Подунав’я (Південно- Східна Європа). Їх відтіснили зі своїх земель кочовики-угорці. Досі живуть в Закарпатті на території Великоберезнянського і Перечинського районів. Директор повітового Музею історії в місті Сату-Маре (Румунія) Віорел Чубота сказав, що ці люди викликали інтерес у представників лінгвістики, фольклористики, етнології — адже в мові волохів можна відшукати коріння румунської літературної мови, основа говірки — румунська мова XVIII століття. Але румунами їх назвати не наважився.
— Про волохів, вважайте, нічого не відомо — в цьому весь сенс загального дослідження, — розвів руками В. Чубота.
— Колись була держава Валахія, — приєднався до розмови доцент відділення румунської філології Ужгородського національного університету Василь Марина. — Зараз волохами часто називають усіх закарпатських румун, яких радянська влада поголовно записала у... молдовани. Саме слово «волох» (влах, валах) деякий час було просто синонімом до «пастух».
— У нас серед циган є такі, — сказав доцент УжНУ Микола Макара, — і ми не виключаємо, що це гілка циган румунського походження. Румунські роми-цигани також живуть ізольованими громадами.
Але депутат Світового ромського парламенту від України Йосип Адам з Ужгороду заперечив:
— У циганських громадах Ужгорода, Мукачева є волохи. Але це — не роми. Їх мова нам незрозуміла. На вигляд вони інші. Більш світлі...
... Село Порошкове Перечинського району розділено на два поселення — циган і волохів. Всього 143 будинки. Волохи — у 106-ти. Розмовляють своєрідною румунською мовою, яку дуже приблизно розуміють місцеві роми-цигани. Пенсіонерів — 40. Це — свого роду герої. Волохи рідко доживають до пенсійного віку, вмирають молодими. Особливо від туберкульозу.
— Багато дітей не доживає до року, — каже староста поселення, депутат сільради Василь Горват.
Родини виїжджають на Львівщину і Тернопільщину жебракувати, просити картоплю, мірку борошна, «пару копійок». А в минулому виготовляли чудові дерев’яні ночви, миски, тарілки. Попит упав. Тільки прізвище на спомин залишилося — Каналош (ложкар). Один з них, Йосип Каналош, у 39 років помер у Львові від серцевого нападу. Громада ледве зібрала 250 гривень, щоб привезти небіжчика. Староста В. Горват сам зробив труну, але і в ній не сховаєш нагальну соціальну проблему.
