Бездомні люди приходили до контейнерів зі сміттям після того, як там ще затемна побували пси й похазяйнували ворони. Вони прямо на місці ретельно облизували обгортки від масла й вибирали пальцями рештки консервів із бляшанок, допивали краплі соку з пакетів і вина — з пляшок.
Після чого, потерши руки об вилоги пальт і з байдужою покірністю (чи покірною байдужістю) піднявши з брудного асфальту безглузде гроно торбин, мішечків і коробок, шкутильгали далі — до наступного контейнера, в сусідній двір. Я у своїй безпомічності, у якомусь заціпенінні, спостерігаючи це щоранку з вікна, тим не менш почувалася отим безіменним «чоловіком багатим», який погордував чоловіком бідним. Зате чоловіка бідного пильнував Бог, Він навіть знав його на ім'я — Лазар. Я не знаю, як звати старого, котрий, певно, дуже хворий, бо ледве ноги волочить; як звати двох братів середнього віку (а може, вони й молоді), які за кілька місяців «бомжування» перетворилися на висохлі мощі, жінок з побитими одутлими обличчями; як звати двох хлопчиків шкільного віку, одному рочків вісім, другому — тринадцять, у товаристві двох жінок (мати й донька?), які понуро ходять чепуритися та справляти нужду за гаражі в нашому дворі, а затим механічно простують до контейнерів і то після того, як там уже з'їдено всі огризки і перемацано кожен папірчик. Але я глибоко переконана: Бог знає кожного з цих ізгоїв на ім'я.
У неї легка хода та русяве волосся, зав'язане ззаду хвостиком. Вона колишня однокласниця мого старшого сина — це розгублені й обмануті діти, які вчилися в школі «за старою програмою», а випущені були в цілком інший, новий світ. Поки вони в ньому приголомшено роззиралися, спритні й цинічні розтягнули, як пирiг, всі пристойні можливості. Розлам пройшовся по них, і він їх поранив. Хтось виплив, а хтось потонув на переправі. Побачивши якось з балкона її зворушливого хвостика, і стареньку, єдину на всі сезони курточку, і чи не шкільні ще туфельки зі стертими підборами, — я запитала сина: «Вона що, наркотиками бавиться?» — на що той глухо відповів: «Де б вона гроші взяла на наркотики? П'є».
У неї ніжне гарненьке личко, сумні й байдужі очі. Інколи вона ходить зі старенькою торбинкою в магазин — дідусь по хліб посилає. Інколи у неї хода справді дуже непевна... Її ровесниці шурхотять у наш двір власними шикарними авто. Я пишаюся, що є такі благополучні молоді леді, які — а тут я взагалі тану від зворушення! — говорять українською мовою. Дорогі манто, гарні сумочки, пещені обличчя. Та я всім серцем люблю її — опущену, відкинуту суспільством дитину з цього жорстокого світу, з цієї чужої держави, з цього лицемірного будинку, де у фользі виносять собакам пахучі кісточки і в пластмасових мисочках — ніжні супчики.
