Один із недавніх локальних скандалів в американській пресі спалахнув навколо повідомлення Сі-Ен-Ен про протизаконне використання американськими військами під час війни у В’єтнамі смертельного нервово-паралітичного газу (як проти цивільного населення, так і проти американських солдатів-дезертирів) та навколо спростування тим же таки Сі-Ен-Ен цієї інформації як необгрунтованої. Авторів сенсаційного сюжету було звільнено, а один із керівників Сі-Ен-Ен подав у відставку.
Скандал укотре засвідчив, що в Америці для представників небезпечної професії репортерів, які здійснюють розслідування, — мисливців за секретами військових відомств і заклятих ворогів могутніх промислових мафій — існує ЄДИНА реальна загроза — загроза виявитися такими, що не мають рації.
РОЗГРІБАЧІ БРУДУ
Вони копають там, де копати, здавалося б, заборонено. І найдивніше — ці «розкопки на мінному полі» виглядають як звичайна рутинна робота.
В Алана Міллера звичайний робочий день: кілька годин за комп’ютером — аналіз щойно отриманої бази даних, з десяток телефонних дзвінків, нарада в редактора, зустріч у Білому домі із «джерелом».
Алан працює у вашингтонському бюро «Лос-Анджелес таймс», і діяльність команди журналістів- розслідувачів своєї газети порівнює з бурінням нафтових свердловин. Буває, дев’яносто дев’ять відсотків зусиль доводиться витрачати на буріння «всуху». А потім — раптом пощастить, і натрапиш на родовище.
Найкращі сюжети ті, де ставки найбільші, герої найвпливовіші і секрети найбільш засекречені. Тоді від твоєї роботи найбільший ефект: ухвалять новий, справедливіший закон; залатають дірку в системі, крізь яку витікали мільйони доларів; притягнуть до суду високопосадового негідника, який звик відчувати себе безкарним. Може статися, одержиш Пулітцерівську премію, і твій портрет надрукують на обкладинках журналів.
Чого НЕ може статися — що друкувати сюжет доведеться в колонці для некрологів.
— В Америці, — каже Алан Міллер, — такого роду журналістика не пов’язана з небезпекою, як у багатьох інших країнах, де немає сталої традиції журналістського розслідування, особливо розслідування діяльності уряду та вищих посадових осіб.
Початок цієї щасливо успадкованої американськими журналістами традиції покладено в перші роки двадцятого століття, в епоху так званих «muckrakers» — «розгрібачів бруду». Ця назва з легкої руки президента Рузвельта прижилася в американській журналістиці, послідовники якої викривали політичну й економічну корупцію, пов’язану із владою великого бізнесу. Дехто з «розгрібачів бруду» недолюблював цей титул, інші носили його гордо. Усі вони, однак, були переконані, що роблять щось дуже важливе для Америки. Те, чого крім них — людей із вилами для розгрібання гною, — не зробив би ніхто.
У США ЖУРНАЛІСТІВ НЕ ВБИВАЮТЬ
Якби не журналістське розслідування часів війни у В’єтнамі, то американці, можливо, так ніколи і не дізнались би про те, що уряд обманював своїх громадян, перекручуючи в офіційних звітах реальний хід подій і підтасовуючи статистику. Якби не два репортери з газети «Вашингтон пост», які зацікавилися епізодом у столичному готелі «Вотергейт»,— можливо, ніколи не розкрилася б інша велика політична брехня, і президент Ніксон залишився б на посаді.
«Ваше життя в небезпеці», — попереджає репортерів анонімний інформатор в одній зі сцен кінофільму «Уся президентська рать» — знаменитої кіноверсії вотергейтського скандалу. Висновок, здавалося б, неминучий, коли на одній шальці терезів — серйозні політичні, корпоративні або фінансові інтереси, а на другій — самотній «воїн у полі», який уперто намагається дізнатися про те, про що нікому не належить знати. Проте статистика втрат за всю історію американської розслідувальної журналістики всередині Америки — ОДИН загиблий.
Цей трагічний випадок стався двадцять років тому. У машину репортера Дона Боллза, який працював у штаті Аризона, розслідуючи діяльність місцевої мафії, підклали вибухівку. Він помер через одинадцять днів, перенісши ампутацію обох ніг та руки…
Американські журналісти відреагували не тільки грошовими переказами вдові. Тридцять вісім репортерів із різних штатів Америки приїхали в Аризону і півроку провадили колективне розслідування. Найманого вбивцю знайшли. А головне — журналісти завершили справу, розпочату їхнім колегою Боллзом. Півсотні публікацій із сенсаційними фактами про діяльність аризонської мафії з’явилося в національній пресі, таким чином засвідчивши, що вбивство журналіста замість сумнозвісного «немає людини — немає проблеми» означає лише ПРИМНОЖЕННЯ проблем для об’єкта його розслідування.
— Якби журналістові загрожували або застосували насильство, американські мас-медіа відреагувати б дуже гостро. І навіть якби уряд не був схильний розслідувати справу, він змушений був би це зробити», — каже виконавчий директор Американського комітету захисту свободи преси Джейн Кіртлі. — І журналістська солідарність — то аж ніяк не єдина і не головна «страховка». Головним є те, що в Америці діє верховенство закону.
У той час як у деяких інших країнах, на думку пані Кіртлі, дуже багато зусиль витрачають на розробку «ідеального» закону про пресу, справжня проблема — в незалежній судовій владі, яка сприймала б цей закон усерйоз.
АМЕРИКАНСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО І АМЕРИКАНСЬКА ПРЕСА
Американські журналісти твердо переконані: найкращий закон про пресу — це відсутність будь- якого закону про пресу. Судова влада у США ефективно відстоює громадянські права всіх американців, не визнаючи за журналістами ні особливих повноважень, ні особливої відповідальності.
Журналісти, наприклад, не мають у США ніяких специфічних прав на отримання інформації від уряду. Американський закон про свободу інформації дає кожному громадянинові право (і репортери, зокрема, користуються цим правом) вимагати інформацію про те, як тією чи іншою установою керують, які рішення приймають і як витрачають фінанси; вимагати інформацію, що надходить у цю установу, включаючи інформацію від членів Конгресу й уряду.
— На практиці, — каже американський журналіст-розслідувач Алан Міллер, — ресурси інформації іноді розкривають неохоче і дуже повільно. Проте навіть якщо вам потрібен, скажімо, файл ФБР, то рано чи пізно ви його одержите.
От вони і продовжують копати — «ГЛИБОКО, ДО БРУДУ», як свідчить девіз Американського національного комітету репортерів-розслідувачів. Наглядають нахабним скептичним поглядом за судами i законодавцями, за виконавчою владою та корпораціями і навіть у неприбуткових компаніях, iнодi, знаходять «рильце в пушку».
«Сторожові пси демократії» — то ще одна з їхніх не дуже милозвучних назв. І хоча й кажуть, що через журналістів-розслідувачів у американському суспільстві утвердилося цинічне сприйняття політики та політиків (до яких апріорі ставляться з недовір’ям і кожний крок яких роздивляються під мікроскопом), зате цинізм політиків щодо свого народу в США не мав поширення.
Тим часом за межами цього репортерського раю — Америки — ціна чесно виконаної журналістом роботи буває надміру високою, а найнебезпечнішим з усього написаного ним часто виявляються два слова — його власне ім’я та прізвище. На Вашингтонському меморіалі загиблим журналістам — 934 імені. Останнє в списку — ім’я українського журналіста Бориса Дерев’янка з газети «Вечерняя Одесса».
Імена дописують щороку, бо журналісти продовжують гинути, намагаючись донести правду на сторінки своїх газет. Як свідчить досвід Америки, це аж ніяк не фатальний, невідворотний закон.
