Останні два тижні в Росії практично щодня проходять акції й одиночні пікети на підтримку Надії Савченко та інших політв’язнів, а також проти війни в Україні. Учасників акцій затримують, судять, виписують величезні штрафи та порушують проти них кримінальні справи. В автозаки пакують і молодих, і людей похилого віку. Активісти ризикують здоров’ям, роботою, фінансами і навіть свободою. Але їх це не лякає. Вони виходять знову і знову. Говорять, що не виходити — це чинити проти своєї совісті.
Для нас, українців, важливо знати, що в Росії є такі люди, а ще важливіше знати, хто вони і що допомагає їм долати страх. Це ті «свої», які дають надію та привід для оптимізму. Ті, які вже «навчилися не боятися», — як закликав «в’язень Кремля» Олег Сенцов. «День» поспілкувався з росіянами, які не хочуть мовчати і таким чином бути причетними до злочинів путінського режиму.
«У РОСІЇ ВЖЕ СОРОМНО ЗАЛИШИТИСЯ ПОЗА АВТОЗАКОМ»
Олені Захаровій 66 років, живе у Москві. В минулому — концертмейстер балету в Киргизькому оперному театрі, викладач музики, етики й азбуки моральності в підмосковній школі. Зараз — на пенсії. Якщо ви стежите за московськими акціями на підтримку політв’язнів, проти війни в Україні й окупації Криму, то, ймовірно, бачили на фотографіях і у відеосюжетах Олену Захарову. Вона — постійний учасник таких пікетів. Говорить, що не виходити на них — соромно.
«Ми стали виходити проти війни два роки тому, відразу, як все почалося. Раніше я виходила лише на мітинги та ходи. Проти війни в Чечні разів три виходила. Потім, коли зелені виродки полізли до Криму та почалася істерика «Кримнаш», вийшла одна на пікети. Стояла на Манежній площі чи поблизу, біля станцій метро, біля міністерства оборони. 15 березня 2014 року пройшов перший Марш проти війни з Україною, потім, 21 вересня 2014 року вийшли тисяч 50 людей — для Москви це мало, але настрої у суспільстві формує ТБ, на жаль, — розповідає Олена Захарова. — Через деякий час я познайомилася з усіма, хто виходить постійно — їх не дуже багато, в усіх статті та штрафи. Ільдар Дадін, ви знаєте, сидить. Він був на Майдані, божеволів від цієї війни, до суду приходив із українською символікою, отримав три роки. Іра Калмикова втекла від «уголовки», Володимир Іонов у вас зараз, в Україні, теж від «уголовки» довелося тікати. Я б теж хотіла побувати в Україні, але вже, напевно, не випустять».
Пані Олена, починаючи з 4 березня, щодня виходила з друзями на акції на підтримку Надії Савченко. 8 березня цього року пані Олена знову взяла участь у флешмобі, і була «запакована» в автозак разом з іншими активістами, затримана на добу у відділенні міліції. Результат — суд і штраф. «У мене близько півмільйона штрафів, я їх не плачу. Зніматимуть пенсію, але це така дрібниця порівняно із тим, що відбувається в Україні», — розмірковує Олена Захарова.
«Для мене і моїх друзів нічого важливішого за Надю сьогодні не немає. Ми дуже хвилюємося за її здоров’я, — продовжує Олена Захарова. — 8 березня ми домовилися вийти на Тріумфальну площу в Москві, назвали це флешмобом і були упевнені, що без плакатів нас не заберуть. Коли я виходила з метро, побачила натовпи поліцейських, навіть із собаками були. Лише ми взялися за руки, вони стали грубо висмикувати чоловіків. Люди намагалися зчепитися, але вони ж сильніші.
Я побігла до автозака і почала кричати на поліцейських, мене трясло, я розуміла, що соромно вже не лише жити в Росії і мовчати, а і залишитися зовні автозака. Може, нерви здали, мені ж 67 скоро. У мене три статті за півроку, не можна було так робити, четверта точно була б кримінальною, ось так. Нас порозвозили у різні відділення. У Тверському було 13 осіб. Двох з інвалідністю й одного члена виборчої комісії відпустили зі статтями, а нас, оформивши за статтею 20.2. ч. 5 — участь у мітингу (!), відправили до різних відділень внутрішніх справ до суду, на добу. Суди тривали до дев’яти вечора. В усіх по дві статті: опір поліції й участь у мітингу. Штрафи по 16—21 тисячі рублів. У мене на суді були два захисники, я сказала все, що думаю — з Конституцією в руках, в жовтій кофтині, блакитному шарфі, зі значком-тризубом. Отримала штраф одну тисячу і 20 тисяч рублів. «Уголовки» поки не буде...»
«Мені страшно те, що відбувається в Україні, я божеволію від цих смертей захисників Майдану, Донецького аеропорту. Дуже було важко, коли все починалося, і українці думали, що ми всі проти них. Спочатку — «Кримнаш», «Лугандон», захоплення, «Новоросія» та інше — була ця огидна ейфорія у населення. Плювали, паплюжили, посилали нас — тих, хто виходив на акції протесту. До цього часу платні провокатори, НОД, СЕРБ (група з Дніпропетровська) приходять по суботах на Манежну площу і влаштовують скандали.
Хоча народ, тобто, населення (у Росії народу майже немає), останнім часом спокійніше ставиться до нас. Але ця зміна настрою йде, мені здається, не від розуміння ситуації, а від страху за своє благополуччя, що теж огидно, — продовжує пані Олена. — Чому так легко зомбувати росіян? Ми думаємо та говоримо про це постійно. Неприродний відбір протягом майже ста років, рабська психологія, велика залежність від матеріального. Пропиті мізки, незвичка думати, аналізувати, відповідати за себе і країну. Чому у вас цього немає? Так, звичайно, є у когось, але знайшлися порядні люди, багато порядних людей, які повели і ведуть. Коріння в історії. Її треба вивчати. Надії на відродження і процвітання Росії у мене і багатьох моїх друзів немає, буде щось інше. Шкода дітей...»
«СТРАХУ ВИХОДИТИ І ВИЯВЛЯТИ ГРОМАДЯНСЬКУ ПОЗИЦІЮ — НЕМАЄ»
8 березня на одиночний пікет на підтримку Надії Савченко на вулиці Калінінграда вийшов і 28-річний Олег Саввін. «Я проводив одиночний пікет на підтримку незаконно утримуваної у російському СІЗО ув’язненої Надії Савченко», — написав Олег того дня в соцмережах.
Олег може багато чого розповісти про свій досвід участі в акціях протесту в Росії. Хто стежив за новинами, пам’ятає, як 11 березня 2014 року рано-вранці біля будівлі ФСБ у Калінінграді з’явився прапор Німеччини. Його вивісили троє активістів — Михайло Фельдман, Олег Саввін і Дмитро Фонарьов. Як вони потім пояснили суть акції, вона була не про Німеччину і не про те, щоб Калінінград став її частиною, а про Україну. Прапор Німеччини в Калінінграді вивісили, коли у Криму і на Донбасі щосили піднімали на флагштоки російські прапори. І ця акція була проти підтримки російськими властями подій на сході України. Саввін тоді був звинувачений у «хуліганстві за мотивами політичної ненависті» та засуджений до одного року і місяця позбавлення волі, які відбув у СІЗО, і був звільнений у залі суду.
«Коли мені було 16 років, я приїхав буквально на кілька днів на ще перший Майдан у Києві — 2004 року. Мене надихнула солідарність людей, які туди вийшли відстоювати свої права, та і самі ідеї. Мені завжди хотілося, щоб і в Росії люди доросли до такої громадянської свідомості, не боялися публічно виходити та виявляти свою громадянську позицію, — розповідає Саввін. — Зараз уже важко сказати, коли у мене був перший пікет, але з 2008 року я активно брав участь у вуличних протестах. А 2010 року був на масовому протесному мітингу в Калінінграді — зібралося 10—12 тисяч осіб, і на відомому «мандариновому ярмарку», коли люди організувалися через соцмережі та вийшли з протесною акцією-перфомансом.
Після цього місцеві власті дуже злякалися нової хвилі протестів, тут відбувалися навчання ОМОНу, завезли водомет. І була дана команда затримувати всіх мітингувальників, які збираються в кількості більше ніж три учасники. А я тоді познайомився з громадськими активістами, і ми виходили на площу без будь-якої атрибутики, просто обговорити актуальні питання, але нас все одно затримували регулярно, практично кожного тижня. Проте ми боролися з поліцією в судах. Україну ж я завжди послідовно підтримував, тому що вірив, що саме українці покажуть приклад росіянам, як потрібно боротися за свої права й оновлювати свою країну».
Не боятися і виходити на акції протесту — дуже важливо, упевнений Олег Саввін. «Кремль звик нікого ні про що не запитувати і говорити за всіх, заявляючи про свою всенародну підтримку. За мене говорити не потрібно, я сам виходжу і публічно висловлюю свою громадянську позицію. До того, як відбулася анексія Криму, і до мого кримінального переслідування (за акцію з прапором Німеччини. — Авт.), я також стежив за тим, як розвивалися події на Майдані, співпереживав, писав слова підтримки та не раз виходив у нас на акції солідарності. Думаю, кримінальне переслідування — це помста ще і за це».
Страху висловлювати публічно свою громадянську позицію вже немає, особливо після року в СІЗО, зізнається Олег. «Потрібно боротися зі свавіллям і відстоювати свої права, — переконаний активіст. — Не факт, що це вплине на щось у нинішніх російських реаліях, але так, принаймні, совість буде чиста. Адже невідомо ще, що гірше — співати дифірамби та панегірики Путіну, чи відмовчуватися.
Схильність до впливу пропаганди — одна з основних проблем російського суспільства, вважає Олег. «Адже ненависть до України й українців тут свідомо нагнітається, як в Орвелла. У більшості я особисто спостерігаю відсутність критичного й аналітичного мислення, їм простіше вбирати пропагандистські штампи з «голубих екранів», ніж думати своєю головою. Важко сказати, чому так відбувається. Не цінують росіяни в основній своїй масі права людини, права громадянські та політичні, не хочуть змін, бояться. Одні — «за Путіна», інші — залякані. І це сумно», — говорить активіст.
«Через пропаганду українська тематика зараз багатьма сприймається агресивно. Деякі люди полишили виходити на мітинги після нападів під час акцій на підтримку України восени. Але нещодавно вийшло стільки людей, скільки було в колишні часи, приєдналися нові, — підсумовує Олег Саввін. — Мені чим тільки не погрожували «поновороссившие», навіть пристрелити обіцяли. Але я все одно виходжу і виходитиму».
