«Починалося все з освітлювальних ракет. Із балкона дивишся — звука ще нема, але вже з того боку злітають ці сигнали, і розумієш, що щось зараз почнеться, а потім звук випущених мін — і незрозуміло, що й звідки летить, повна дезорієнтація. Бігти не було куди, бо з підвалом там у тому домі не склалося. Пронесе, не пронесе? Спати хотілося, але вкладаєшся і думаєш: чи варто? Розслабилася, бо чергові-добровольці є, можна хоч очі заплющити. А потім прокинулася о 5-й ранку з дивним відчуттям, що щось не те. Тиша. Причому повна. Ні стрілецької зброї, ні мінометів.
Найгірше в такій ситуації — не знаєш, закінчиться чи ні. Ми приїхали в неділю, 29 січня, — це тільки починалося, ми ще думали: постріляють — і мине, а воно не припиняється й не припиняється. Вони ж із того боку починають, наші не витримують і відповідають, воно наростає, і доходить до артилерійської істерики, вже всі гатять з усіх гармат, хвилин 15 — 20 триває канонада. Потім тиша, і ти думаєш, що вже все, доволі, а воно починається знову. Був день, коли Жебрівський оголосив про домовленості щодо режиму тиші з 12.00, щоб провести евакуацію. Але і в 12.00 з того боку стріляли по місту, мов і не було нічого. Точно чути, звідки, чути, як влучає. Спочатку ще якось по позиціях, а потім було видно, що це або просто неточно, або навмисно стріляють по мирному населенню, бо коли ми їздили після обстрілів, то там були квартали, які в доброму кілометрі від військових позицій, — тобто цілитися у військових і промахнутися — неможливо. У шаховому порядку — влучання по домах. Одна з двох п’ятиповерхівок посеред приватного сектору старої Авдіївки — між третім і четвертим поверхами — величезна дірка. В кухню зазирати можна. Ми під’їжджаємо — всюди сніг білий, а там сніг рожевий. Виявляється, цегла туди покришилася.
Стоїмо ввечері в дворику, палимо, чуємо гул — «Гради», мабуть. Заходимо в дім, якраз з’являється зв’язок, і одному з місцевих хлопців, у яких ми жили, додзвонилася мама з Донецька — плаче, каже: «Ховайтеся, «Гради» від нас стріляють». Я при цій розмові була присутня, а загалом там було багато такого. Авдіївка — це ж фактично передмістя Донецька, у них зв’язок на тому боці постійний, туди-сюди весь час їздять. Так ось звідти стріляли з міста, з житлових кварталів, стояли, по суті, за спинами жінок і дітей. З ними домовитися взагалі неможливо».
Марина Бондас, українка, що нині живе в Німеччині й регулярно як волонтерка їздить у прифронтову зону (див.: Марина Бондас: «Завдяки Майдану я віднайшла Батьківщину», «День» від 13 березня 2015 р.), побувала в Авдіївці в дні найбільшого загострення.
Повну версію інтерв’ю з нею читайте в найближчих номерах нашої газети.
