Хлопчик виходить на вулицю з плакатом: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе, радісне дитинство».
Люди дивуються:
— Ти що, здурів? Та коли ти народився, Сталін уже помер!
— Ось за це йому й спасибі.
2 березня 1953 року ми почули по радіо, що «всіх нас спіткало величезне горе»: тяжко захворів «наш вождь і учитель, натхненник усіх наших перемог товариш Йосиф Віссаріонович Сталін». Наша сім’я прослухала це коротке повідомлення, затамувавши подих, і щойно диктор замовк, у мене вирвалося:
— Який жаль!
Батько аж спалахнув:
— Ти що, здурів? Тобі його — шкода?!
— Та ні, — сказав я, — дуже прикро, що про це не оголосили вчора! От був би мені подарунок на день народження!
Батько полегшено зітхнув.
— То так би одразу й казав. Тільки дивись, не говори такого в університеті.
Трудящим звеліли сумувати. Утім, були й такі, хто сумував з власної ініціативи.
Наступні два дні були якісь непевні. Часом передавали, що Сталіну краще, а часом — що знову гірше. У мене навіть промайнула думка, що насправді він уже помер й оце політбюро тягне гуму, бо потрібен якийсь час, аби поділити владу. Непевність гнітила. Видко, я таки сильно тим переймався, бо коли повз нашу невеличку групу фізиків-теоретиків проходив секретар партійного бюро, він зробив зауваження хлопцям, які голосно розмовляли, а про мене сказав:
— Бачите, він мовчить, сумний, тривожиться за здоров’я товариша Сталіна!
Коли секретар одійшов, Вадим Савицький, у якого Сталін замордував батька, одвів мене в бік і спитав підозріло:
— Ти що, справді переживаєш чи так спритно придурюєшся? Тебе не розбереш.
— Звичайно, хвилююся, й то цілком щиро. Подумай сам: а що, як виживе?!
Вадим злякався, чи ніхто не чує, і злиняв.
Аж ось 5 березня оголосили, що Сталін помер. Згідно з повідомленням радіо, трудящі нашої країни «разом з усім прогресивним людством» утратили «найбільшого генія всіх часів і народів».
Народ кинувся у плач, і головне — багато хто щиро. Справа складалася кепсько. Як у разі необхідності пустити сльозу й мені? Попросив був у мами хоч якоїсь цибулини, щоб нанюхатися, та моя найдобріша мама категорично відмовила: на борщ не стане, а ти, як не вмієш плакати, то в університет не ходи. Це була мудра порада. Бо тих, хто вештався без діла (а занять, звісно, не було), хапали й ставили в почесний караул біля імітованої труни Сталіна. Там треба було стояти з пісною мордою й по змозі тихо плакати, аж поки тобі не надішлють заміну. Тоді вже плач уголос. То я таки послухався мами і, позаяк начальство вже помітило, що я сумую, вчинив ще краще — захворів із горя.
Сидячи вдома, мав змогу зануритися у роздуми. Найперше — чого плачуть? Зараз я так думаю, що, мабуть, якесь там «колективне підсвідоме» прорвалося, Фройд його розбери. Але ж З. Фройд був тоді заборонений. А про К. Юнґа я взагалі не чув. Отже, теорії нема, а феномен є — плачуть. Думав самотужки.
Згадалося, як батько розповідав, що вирішив покепкувати в армії (ще царській) з одного солдатика, який шив у шевця чоботи й був з того аж надто гордий. То коли він, щасливий, отримав готові чоботи, батько їх дуже розхвалив, а потім раптом сказав: «Стривай, та ж вони обидва ліві!» А оскільки завчасно намовив усіх, щоб таке говорили, то солдатик-хвалько не встояв проти всієї роти, поніс шевцеві чоботи й почав вимагати назад гроші. Воістину, голос народу — голос Божий! А нам же 30 років утокмачували, і то не якоюсь одною ротою, а всім багатомільйонним скопом найманих брехунів, що без Сталіна ані трава не росте, ані сперма у чоловіка не утворюється, то, може, й справді повірили. А ще ж Сталін урятував совєтський народ від свого кращого друга Гітлера, коли той сказився й пішов на нас війною! То як не заплакати? До того ж — головний «пахан», Хазяїн... Як такий помер — то й нам усім хана.
І друге питання: коли саме він помер? Дуже ймовірно — ще другого березня. Бо якби диктатор був живий і був хоч якийсь шанс, що хвороба минеться, хто б наважився повідомляти, що з ним щось не те? Тому всі оті повідомлення, що, мовляв, йому погано, а оце краще, а там знову гірше, мабуть, слід було сприймати як звичайнісінькі політичні маневри над уже охололим трупом. І все-таки ще вчора це були тільки припущення, дуже вірогідні, але — припущення. А п’ятого всі ігри було закінчено й сказано однозначно: помер, іst gestorben, як це звучить німецькою, дуже гарно, як на мій смак. Бо слова «смерть, помер» у моїй свідомості пов’язані з чимось скорботним, урочисто-величним, тобто із зовсім недоречними почуттями, якщо йдеться про Сталіна. А тут іst gestorben — і все. Був і нема. І вже ніколи не буде. Тріумф невідворотного закону природи над найбільшим злочинцем, найжорстокішим диктатором. Хто не вірив у всемогутнього Бога, мав усі підстави в цей день повірити. Усе просто. Скінчився, бо все у цьому світі з волі Божої має свій початок і свій кінець.
Щоправда, деякі люди після смерті немовби зростають. Але це стосується тих, хто створив щось високе, таке, в чому відбився вічний дух Божий. А тут зовсім інший, прямо протилежний випадок. В особі Сталіна сконцентрувалося все паскудство доби, всі її злочини, кровопролиття, садистське знущання над усім людським у людині, вся брехня, лицемірство, підступність і насильство. Мав таке відчуття, ніби з плечей спав страшний тягар, який не давав дихати, душив мене. І ось уже його закинуто в провалля, на дні якого багно та отруйні змії, звідки нема й не може бути вороття.
Був щасливий.
Звісно, система, побудована Сталіним, залишилася, звісно, наївно думати, що завтра все стане добре. Але — не гірше. Цей день — усе-таки точка відліку, з якої почнеться інше життя, поворот на краще, адже гірше, здається, бути вже не могло.
Повідомили, що перед народом виступлять Молотов, Малєнков та Берія. Люди видатної підлості, але все ж — люди. Сталін у моїй свідомості до категорії людей не належав. Він сам себе виключив із неї, коли брехливими вустами підлабузників — першим був Каганович — оголосив себе непомильним, абсолютно мудрим, всевладним, тобто таким, яким жодна людина бути не може. І ось «геній» зробив банальну помилку — помер, «всевладний» визнав владу смерті.
Цю подію треба було відзначити. Звичайно, обережно. Бо можна було очікувати якоїсь особливої вакханалії, і то не просто з масовим сльозопролиттям, а, не виключено, й із кровопролиттям. Під завісу. Тому я надягнув пальто, взяв портфеля й подався до магазину. Там оглянув вітрину з винами, вибив чек, не говорячи, за що, а потім, вибравши момент, коли біля прилавка нікого не було, подав продавцеві. Натомість отримав велику товстостінну пляшку кислого червоного вина «Матраса», доброго лише тим, що дешеве. Непомітно вкинув її у портфель і безтурботною ходою пішов додому. Удома відкоркував пляшку, всипав туди цукру, закрив її знову й добряче потрусив. За якихось півгодини можна буде й випити.
Але з ким? Непогано було б із Вадимом. Та, мабуть, він тихо сидить удома й розмірковує, як- то наодинці з самим собою повеселитися у такий день. Прийшов не Вадим, а Сіма Сас, схвильований, навіть у розпачі. Сіма був правовірним марксистом, вірив у неминучість перемоги комунізму, однак я йому довіряв, бо він урятував мене від одного небезпечного політичного доносу. Справа лікарів Сіму таки захитала, бо він був євреєм, а тут дійшло до того, що «вбивці в білих халатах» — усі євреї, за винятком хіба що одного. І знялася в голові у Сіми така катавасія, що він уже й не знав, що думати, в що вірити, а тут ще я, мов та крапля, невпинно точу камінь його мозку. Біда!
Сіма прийшов до мене радитися, що ж воно тепер з нами буде після смерті товариша Сталіна, чи не накинуться на нас акули імперіалізму й чи не зжеруть нас з усіма тельбухами? Бо ж був у нас «геній усіх часів і народів», усе передбачав наперед. А тепер? Нема...
Ще не встиг Сіма викласти всі свої сумніви, а я вже пляшку виймаю.
— То треба, — кажу, — із цієї нагоди випити.
— А можна? — засумнівався Сіма.
— Не тільки можна, а й треба, подія таки визначна.
Налив два келихи, бачу, Сімі якось легше стало; правду кажучи, попри всю свою кульгаву ідейність і обіцянку комсомолові «бороться с пьянством, хулиганством и нетоварищеским отношением к женщине», він раз поборовся лише з хуліганством, та й то був хуліганами поборений. То ми підняли келихи й, коли відступати було вже пізно, я проголосив:
— Щоб і не встав!
Сіма аж поперхнувся:
— Це ти про товариша Сталіна? Як ти можеш?
— А скільки людей він знищив?
— По-перше, не він особисто, а по-друге...
— Чекай, чекай, ми ще з «по- перше» не розібралися. Ніхто й не каже, що особисто. Це ж неможливо!
— Чому?
— А як ти думаєш, скільки людей було знищено?
— Не знаю...
— І я не знаю. І ніхто точно не знає. Але приймаю, що 30 мільйонів.
— Ти здурів?!
— Думаєш, більше?
— Та ні, набагато менше.
— Боюся, що таки більше. Але приймемо, що 30, так ділити легше.
— На що?
— Таж на 30. Стільки років він правив. А тоді виходить один мільйон на рік, майже три тисячі на день, без вихідних. Ніхто цього сам-один не зробить. Отже, треба мати помічників, убивць. А це вже ще більший злочин. Це означає — створити цілу армію катів.
— Ну ти даєш...
— Бачиш, ти хотів його захистити. Мовляв, не сам він убивав, а насправді...
— А насправді ти он як повернув. Це софістика.
— Називай, як хочеш, але це — факт. Так само Іван Грозний мусив створити банду опричників, хоч роботи у них було менше. Ну а по-друге?
— А по-друге, всі вони були вороги.
— Усі-усі вороги? І вбивці у білих халатах? Це ж і твоя мама- лікар!
Кров кинулася Сімі в обличчя, стало воно, як та «Матраса».
— Товариша Сталіна обманювали вороги народу! Тому траплялося, що страждали й невинні люди.
— Що ж то за геній такий, що його так легко піддурити? Сиди, давай продовжимо, — сказав я, наливаючи вино в його фужер.
— За що? — спитав Сіма.
— А за те саме. Усю пляшку — тільки за це.
— А як буде гірше?
— Гірше не буде, запам’ятай, — сказав я.
— Та ж — імперіалісти! — не вгавав Сіма. — Хто знає, що вони придумають!
— Не ламай голову. Знаєш? Сказав сліпий — побачимо, сказав глухий — почуємо, а мертвий, на столі лежачи, сказав — до всього доживемо. От і ми, як не сліпі, — побачимо. А я п’ю за те, щоб він уже більше ні до чого не дожив. Щоб і не встав, — з притиском повторив я свій перший тост.
Сіма вертався додому з розкуйовдженими почуттями, а я ввімкнув радіо і слухав беріївські з металевими нотками в голосі: «Кто нэ слэп, тот увидыт...». «Ти диви, — подумав я, — і він те саме каже! То правда, ще багато чого побачимо, але все одно колесо історії закрутиться тепер веселіше».
Щоправда, найгострішого видовища, пов’язаного зі смертю Сталіна, я, слава Богу, не побачив, та й нічого певного про нього не чув цілий рік. Казали тільки, що на похованні Сталіна було дуже багато народу, аж надто. Дурнів наперло як оселедців, тісно було так, що декому трохи нам’яли боки. І все. Тому, опинившись у Києві, я перш за все зайшов до своєї знайомої Алли, теж затятої марксистки, на той час студентки Київського університету. Вона ж бо написала мені листа з інтриґуючою згадкою про свою особисту участь у похованні Сталіна. Однак без жодних подробиць. «Про це розповім тільки тобі й тільки усно». Чому?!
І ось я сиджу перед Аллою. Із запізненням майже на рік.
— То що ж ти робила, почувши про смерть Сталіна? — спитав з ходу.
— Як що? — Алла широко розкрила на мене свої чорні очі. — Встала й пішла. Пішла в чому стояла, тільки накинула плащ.
— Куди?
— Боже мій, він ще питає — куди! Само собою — на вокзал!
— При чому тут вокзал, Аллочко? Їхала б краще в аеропорт! Кажуть, там можна дістати коньяк і навіть лимони!
— Я купила квиток і поїхала до Москви, до товариша Сталіна!
— Тю на тебе! Так Сталін же сконав!
— Товариш Сталін... пішов від нас, — урочисто промовила Алла.
— Скажи краще, чого тебе понесло на північ, у ту каторжну, холодну Москву, та ще й у якомусь благенькому плащику?
— Я їхала в столицю нашої Родіни, до міста Москви, туди, де в Колонному залі Дому Союзів було виставлено для всенародного прощання труну з тілом товариша Сталіна, — голосом Левітана виголосила Алла. — А поїхала я в білій сукні й модельних туфлях, лише накинула плащ, — додала вже по-людськи, — бо якраз повернулася від знайомих, а мама повідомила про нещастя... Я не могла затримуватися ні на хвилинку, я мусила попрощатися з товаришем Сталіним, провести його в останню путь.
— І ти помахала йому своєю носовою хусточкою?
— Припини це блюзнірство! Бо я нічого не розповім. Ти грубий, бездушний, нечулий! І ніколи не розумів мене! Я пережила трагедію, навіть дві. Хотіла тобі розповісти, як людині, яку я... Ну, ти знаєш моє почуття... А ти іронізуєш, плетеш то про коньяк, то про носову хусточку. Невже в тебе нема нічого святого?
— Чому ж нема? Свобода!
— Так, товариш Сталін та партія знищили експлуататорів, звільнили нас...
— Від свободи. Але нащо ця політична дискусія? Розповідай про свою другу трагедію.
Алла замовкла, замислилась, й я побачив, що в очах її з’являється страх.
— Що ж трапилося в Москві?
— Це був жах, — промовила вона. — Я була на волосинку від смерті, розумієш...
Я не перебивав. Алла спочатку говорила затинаючись, потім дедалі швидше:
— На початку все було добре. Ми йшли, нас було багато. Скоро люди затопили всю вулицю. Йшли швидко, бо було холодно. Потім людей стало більше. Ми йшли, притискаючись один до одного, розігрілися. Попереду потік чомусь гальмувався, а ззаду й з бічних вулиць народ увесь час прибував, усім хотілося пройти вперед. Але це вже було неможливо. Ми пішли зовсім повільно, стало тісно-тісно. Я злякалася, хотіла повернутися, та вже не змогла. Зрештою мене стиснули так, що навіть дихати стало важко. Я втратила свою волю, мене просто несла вся оця людська маса, цей суцільний потік, в якому людина — піщинка, ніщо... Ця безжальна сила відносила мене кудись убік, на тротуар і до стін будинків. Я подумала, що врешті натовп розчавить мене об каміння цих стін. Спереду почулися зойки, спочатку жіночі. Потім я чула, як кричали й брудно лаялися чоловіки. Дивувалася, як вони могли в такому стиску видавати якісь звуки, коли дихнути не було сил. І все-таки ми ще якось просувалися, дуже повільно. Моє тіло терлося об стіну, аж раптом, коли я вже втрачала свідомість, мене притиснуло до залізної брами. Ворота скрипіли, їх ледве утримував товстий ланцюг. Я опинилася біля двох половинок цих воріт. Отвір між ними був надто малий, щоб людина могла пролізти. Та на мене натиснули так, що я опинилася до нього боком і застрягла. Зрозуміла, що загину в цій щілині. А люди тиснули дедалі сильніше. Я відчула страшний біль у грудях. Останнє, що встигла подумати: «Зараз їх відріже залізом, й я вже ніколи не зможу годувати дитину...» Пекельний біль, й я провалююсь по той бік воріт, падаю головою на щось холодне, мерзле, втрачаю свідомість... Очуняла від холоду й болю. Мене трусило, я плакала. Потім плакати стало нічим. Мій одяг подерся... Але знаєш, одну свою туфлю я таки знайшла біля себе. Ти сказав, коли ми познайомилися, що я занадто худа, плоска від того, що читаю Маркса. Я тоді ображалася, але моя худобa врятувала мені життя... За ворітьми люди хрипіли, стогнали... Раптом я зрозуміла, що треба тікати. Бо якщо ланцюг не витримає, мене тут задушать. Я попленталася дворами, потім вирішила постукати до когось у двері. Десь мені таки відкрили. Пустили, відігріли, дали якийсь одяг. Спати я не могла, тремтіла, вже не від холоду, а від жаху. Не знаю, скільки людей загинуло. Це державна таємниця. Коли почало світати, я пішла на Курський вокзал. Гроші мені дали. І адресу, щоб я їх повернула.
Алла замовкла.
— Останній злочин. Посмертний, — сказав я. — Убивця залишився вірним собі й на тому світі.
— Він не винен! — істерично скрикнула Алла. — Йому народ вірив, любив.
Мене раптом охопило страшенне співчуття. Мені вперше захотілося прихилити до своїх грудей цю дурненьку, напхану марксизмом-ідіотизмом голівку.
— Заспокойся, Аллочко. Бачиш, минув рік. Не пропали ми без твого кумира, життя триває й усе колись розставить по своїх місцях.
Алла плакала вже тихими, спокійними сльозами. Та мені було не по собі. Картини натовпу, який у безумстві своєму душить сам себе, нав’язливо заполоняли уяву, проженеш одну, а на її місце з’являється інша, не менш жахлива. Гнітило й відчуття безсилля, марності намагань подолати фанатизм у голові цієї нещасної дівчини. Не хотів більше лишатися в неї.
Вийшов на вулицю, у свіжий, злегка морозяний київський вечір. Місто жило звичним життям. Люди втішалися хвилинними розвагами. Я подумав: рік, як його нема, а наскільки легше стало жити. І ще ж нічого не зроблено, є лише «відсутність наявності»! А народ, як завжди, не хоче нічого пам’ятати. Та й навіщо цим здоровим людям пам’ять, коли минуле таке страшне?
