Багатостороннє співробітництво в інтелектуальній сфері є закономірним і необхідним етапом розвитку цивілізації. На певному історичному відрізку — після Першої світової війни постала необхідність об’єднання зусиль різних держав світу для підтримки і розвитку єдиної системи інтелектуальних та культурних цінностей. Ще 1921 року в Женеві на засіданні Міжнародної комісії Ліги націй з інтелектуального співробітництва було ухвалено рішення щодо створення Міжнародного інституту інтелектуального співробітництва (МІІС). Він проіснував до Другої світової війни і став прообразом Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури. 1945 року міністри освіти союзних держав, які перемогли у війні, зібралися в Лондоні, де ухвалили рішення щодо створення ЮНЕСКО. Тоді довелося згадати досвід МІІС, який був розташований у Парижі, і звернутися до французького уряду з проханням про розміщення нової міжнародної організації в столиці Франції.
У світі змінюються політичні режими й ідеології, триває процес глобалізації, але ідея розширення міжнародного співробітництва в галузі освіти, науки і культури залишається актуальною та перспективною. Ця ідея, в основі якої — «створення бастіонів миру в свідомості людей», сприяє розвитку міжнародних відносин, побудованих на довірі й гуманізмі.
ЮНЕСКО виходить із того, що одних тільки політичних, військових, економічних угод між державами замало. Як свідчить історія, більшість із них не довговічні. Слід нагадати, що Організацію Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури було створено для викорінювання глибинних причин, які призводять до конфліктів між державами і народами. Не буде конфліктів, не буде й воєн.
«Упродовж усієї історії людства взаємне непорозуміння було причиною підозрілості та недовіри між народами, внаслідок чого їхні розбіжності надто часто призводили до війни», — зазначається в преамбулі Статуту ЮНЕСКО.
Одним з головних завдань ЮНЕСКО є усунення ворожості між народами та зміцнення ідеї миру в свідомості людей через розвиток міжнародного співробітництва в освітній, науковій, культурній, інформаційній та комунікаційній сферах. Усі програми організації націлені на досягнення цієї мети. В них акумулюються тривала та плідна робота всіх держав — членів організації, найпрогресивніші ідеї та підходи до світової взаємодії в галузі освіти, науки і культури; використовуються світові стандарти й досвід для створення та існування громадянського суспільства і демократичних інститутів.
У цьому контексті розуміння необхідності збереження всесвітньої культурної та природної спадщини має велике значення. Адже спадщина — це втілення етичних, духовних стандартів, особливостей культури й віддзеркалення національної, етнічної індивідуальності. Вона допомагає ідентифікувати самих себе та краще зрозуміти інших. Ілюструє еволюцію людства й природи, дає змогу краще усвідомити розвиток історії цивілізацій.
Потрібно зазначити, що ідея певної систематизації найважливіших пам’яток існувала з далеких часів. Так, стародавні греки виокремлювали сім визначних створінь ойкумени, або населеного світу. Перший перелік Семи Чудес Світу було складено в V столітті до н. е. Він включав визначні пам’ятки, відомі завойовникам і мандрівникам тих часів: Висячі сади Семіраміди у Вавилоні, храм Артеміди в Ефесі, статую Зевса в Олімпі, мавзолей Галікарнасса, Колос Родоський, Олександрійський маяк та єгипетські піраміди. Останні — єдині з класифікованих греками «чудес», які збереглися донині.
Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО станом на 2010 рік складається з 911 об’єктів зі 151 держави світу, з яких 704 є об’єктами культурного характеру, 180 — природного і 27 — змішаного. Це число буде актуальним до червня 2011 року, доки не відбудеться 35-та сесія Комітету всесвітньої спадщини, проведення якої заплановано на цей час у Парижі. Слід додати, що саме на своїх засіданнях раз на рік цей орган ЮНЕСКО ухвалює рішення щодо внесення об’єктів до Списку всесвітньої спадщини.
У Комітеті функціонують такі структури, як Міжнародна рада з охорони пам’яток та історичних місць (ICOMOS), Міжнародна спілка з охорони природи (IUCN), Міжнародний дослідний центр збереження й реставрації культурних цінностей (ICCROM). Вони вивчають стан та цінність об’єктів — номінантів і готують спеціальні звіти, де оцінюють кожного з них.
ICOMOS оцінює технічний стан об’єктів культурної спадщини та культурних ландшафтів, представлених для включення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. IUCN консультує Комітет всесвітньої спадщини стосовно добору природних об’єктів для включення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. ICCROM надає експертну допомогу щодо збереження об’єктів культурної спадщини та організовує курси з техніки реставрації.
Комітет всесвітньої спадщини також ухвалює рішення щодо включення тієї чи іншої пам’ятки до Списку об’єктів всесвітньої спадщини, що знаходяться під загрозою, попередньо проконсультувавшись із країною, на території якої ця пам’ятка розташована. За виконання рішень Комітету відповідає Центр всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Включення пам’ятки до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО передбачає виконання чітких вимог, які містяться в Рекомендаціях щодо виконання Конвенції з охорони всесвітньої спадщини (The Operational Guidelines for the Implementation of the World Heritage Convention). Відповідно до цього документа, культурна пам’ятка або природний об’єкт повинні становити визначну універсальну цінність, тобто відповідати щонайменше одному з десяти критеріїв. 2005 року всі ці критерії були узагальнені, і тепер кожен об’єкт всесвітньої спадщини має у своєму описі хоча б один з них.
Вимоги Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО стосуються також законодавчого захисту того чи іншого об’єкта спадщини, проблем його інтеграції з регіональним або місцевим територіальним плануванням, надання висновків щодо культурної цінності та необхідності внесення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО: історичного огляду, опису, автентичності, технічного стану, менеджменту об’єкта, джерел фінансування тощо. Процес включення культурної пам’ятки або природного об’єкта до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО триває декілька років. Певний час витрачається на планування, підготовку державою файлів з матеріалами щодо пам’ятки, консультації з експертами, розгляд і виконання їхніх рекомендацій тощо.
Номінація об’єктів культурного та природного характеру до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО зобов’язує уряди здійснювати охорону пам’яток за допомогою певних законів, утримувати видатні об’єкти в належному стані й забезпечувати доступ до них туристів.
«Коли об’єкт включено до Списку всесвітньої спадщини або коли територію визначено як «біосферний заповідник», зростає розуміння важливості спадщини, яка охороняється й захищається. Це також стимулює інтерес до об’єкта спадщини, активізує пов’язану з ним діяльність, внаслідок чого збільшується кількість туристів, які бажають його відвідати. Пам’ятки всесвітньої спадщини й біосферні заповідники, таким чином, виступають як інструменти, що розвивають зв’язки між стійким туризмом і зусиллями щодо їх збереження. Крім того, вони сприяють проведенню екологічної політики, зменшують негативний соціально-економічний вплив та приносять економічні й соціальні вигоди місцевому населенню», — зазначав Коїтіро Мацуура, Генеральний директор ЮНЕСКО (1999—2009 рр.).
Ці дві вимоги надзвичайно складно виконувати одночасно, втім, прибуток від відвідувань пам’ятки іноді є основним джерелом її фінансування та утримання.
«Що краще за туризм сприяє порозумінню між народами, викликаючи захоплення культурною і природною спадщиною? Об’єкти спадщини завжди притягували туристів, як магніт. Геніальні творіння людини й природи пробуджують у нас почуття прекрасного. Але неконтрольований туризм, неправильно спланований розвиток об’єкта спадщини можуть спричинити непоправні фізичні й соціальні наслідки не лише для цих місць, а й для місцевих жителів», — писав у своїй роботі «Всесвітня спадщина: наше назавжди» Федеріко Майор, Генеральний директор ЮНЕСКО (1987—1999 рр.).
Діяльність ЮНЕСКО з охорони культурних і природних надбань людства охоплює всі культурно освоєні куточки світу. Загальногеографічна представленість є одним з наріжних каменів діяльності Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Відповідно до географічної класифікації Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, є п’ять регіонів розташування всесвітньої культурної та природної спадщини ЮНЕСКО: Африка, Арабські країни, Азія і Тихоокеанський регіон, Європа і Північна Америка, Латинська Америка та Вест-Індія.
Попри наявність та втілення в життя згаданого вище нами принципу справедливої географічної представленості, 49% об’єктів Світової культурної і природної спадщини ЮНЕСКО містяться в Європі та Північній Америці. 21% становлять об’єкти в Азії та Тихоокеанському регіоні, 14% — у Латинській Америці і Вест-Індії, 9% — Африці, 7% — Арабських країнах.
Можна багато сперечатися: чому саме так? Безумовно, Європа є великим і неперевершеним культурним сегментом світових надбань людства в архітектурі, мистецтві, літературі й інших сферах. Багато століть світ був переважно євроцентричним. Інші регіони були колоніями європейських держав або були в певній закритості від решти світу, як, наприклад, Китай та Японія. Економічна та політична розвиненість цього регіону сприяла більш повному представленню Європи в Списку ЮНЕСКО. Однак це не заперечує великого значення та унікальності культур інших народів світу.
Всупереч включенню до Списку всесвітньої спадщини великої кількості об’єктів країн Півдня шляхом визнання незабудованих священних місць і культурних ландшафтів, західні естетичні уявлення продовжують домінувати в доборі об’єктів. Із 911 об’єктів усе ж таки 445 розташовані в Європі та Північній Америці. «Країни воліють номінувати певні види об’єктів, такі як історичні центри міст. Хто, наприклад, знає, що у Франції, в Новій Каледонії, міститься четвертий за розміром кораловий риф у світі?» — заявляє Мехтильд Росслер, керівник секції Європи та Північної Америки Центру всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Так, справді, Список всесвітньої спадщини щороку збільшується новими поповненнями, але чи не шкодить цій «видатній універсальній цінності» пам’яток?
На думку деяких експертів, певні об’єкти, внесені до Списку всесвітньої спадщини, не є видатними щодо звання всесвітньої спадщини. Беззаперечним є те, що Список суттєво розширився протягом останніх 30 років і став, таким чином, жертвою власного ж успіху.
Позитивним чи негативним для концепції Світової спадщини є стрімке збільшення числа кандидатів? «Останнім часом ми ясно спостерігаємо відхід від зразкового первісного списку символічних об’єктів», — зазначає антрополог Рафаель Сош’єр.
Раніше велика кількість об’єктів була синонімом «чудес світу», і ця тема не була предметом дискусій. Нікому не спадало на думку оскаржувати універсальне значення пірамід Гізи (Єгипет) або Галапагоських островів (Еквадор), але деякі нові поповнення Списку всесвітньої спадщини іноді навіть викликають подив.
Порівнюючи місто Бразиліа (1987) і будинок Луї Баррагана в Мексиці (2004), Крістіна Камерон, яка досліджує архітектурну спадщину при Монреальському університеті (Канада), зазначає, що столицю Бразилії було представлено як «власне глобальний приклад сучасної архітектури і міського планування», тоді як цей будинок було визначено як модерністську споруду, що мала найбільший вплив на архітектуру Латинської Америки. «Це різні інтерпретації «видатної універсальної цінності», — відзначає експерт. Камерон вважає, що не більше 5% об’єктів, номінованих за останні п’ять років, є досконалими під кутом зору загального визнання, порівняно з 20—30% у попередні роки.
Факт, що той чи інший об’єкт не було внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, жодною мірою не означає, що він не має «видатної універсальної цінності». Ба більше, він заслуговує на збереження і дбайливе ставлення з боку суспільства та держави.
Серед лідерів із кількості об’єктів, які входять до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, слід відзначити Італію (45), Іспанію (42), Китай (40), Францію (35), Німеччину (33), Мексику (31), Індію (28), Велику Британію (28), Росію (24), США (21). Саме в цих країнах добре розвинуто туризм. За даними Всесвітньої туристичної організації (WTO), 2010 року до туризму на нашій планеті було залучено 935 млн. осіб.
Культурні та природні здобутки людства постійно перебувають під загрозою руйнації та зникнення. Серед чинників, що посилюють цю небезпеку, — стрімка урбанізація, бідність, природні катаклізми, незаконні розкопи, забруднення довкілля. Не менш велику загрозу для існування значущих для людства пам’яток історії, архітектури і природи становлять байдужість людей, низький рівень культури й поінформованості щодо важливості їх збереження. Проте однією з найбільших загроз історико-культурним пам’яткам є військові конфлікти.
У війнах гинуть люди та цінності. Людство завжди виступає проти воєн і докладає багато зусиль, аби зменшити їхні найбільш руйнівні наслідки, серед яких втрата культурних цінностей являє собою лише незначну частину.
Не існує статистичних даних про те, скільки витворів мистецтва й архітектури було знищено у військових конфліктах за минулі століття. Навіть не слід згадувати, що вони становили частину спадщини, яка належала всьому людству. Їхнє знищення не можна виправдати жодною військовою необхідністю.
Багато з цих ідей відображені в положеннях Гаазької конвенції про захист культурних цінностей на випадок збройного конфлікту від 1954 року. Вона відома також під назвою «Червоний хрест воєнного часу для пам’яток». У ній визнаються незаконними і недопустимими руйнування та розкрадання культурних цінностей будь-якою з держав — учасниць конфлікту. Слід зазначити, що межами дії конвенції є саме період війни, і в ній, передусім, ідеться про захист будівель та монументів.
Утім, це була перша міжнародна угода універсального характеру, в якій було об’єднано багато норм, що передбачають охорону культурної спадщини у світовому масштабі. Зокрема, зазначається, що шкода, заподіяна культурним цінностям кожного народу, є згубним збідненням надбань усього людства.
Конвенція 1954 року відразу набула неабиякого значення ще й тому, що проблеми культури стали одним з найважливіших питань міжнародних відносин.
Станом на 2010 рік Список об’єктів всесвітньої спадщини, які перебувають під загрозою, нараховував 35 об’єктів, 18 із них є культурними об’єктами та 17 — природними. До цього списку на тимчасовій основі вносять об’єкти, які можуть зазнавати різних небезпек, що спричинені природними причинами або втручанням людини: збройними конфліктами й війнами, землетрусами та іншими природними катастрофами, забрудненням навколишнього середовища, браконьєрством і безладним будівництвом. Включення до цього списку є своєрідним попередженням необхідності належної уваги до значущих для людства пам’яток культури, історії, природи і закликом ужити невідкладних заходів щодо їх збереження. Якщо ж заклики не діють, об’єкт вилучається зі Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Наприклад, так сталося 2009 року з Долиною Ельби в Дрездені (Німеччина). Долина Ельби позбулася статусу об’єкта, що перебуває під охороною цієї міжнародної організації. Це вийшло через тривале будівництво автомобільного шляхопроводу в охоронній зоні культурного ландшафту.
Проблеми усвідомлення необхідності збереження та охорони пам’яток можуть бути вирішені лише за умови формування в людей відповідної системи цінностей, поваги до себе та інших, що ѓрунтується на принципах толерантності й культурі миру. Саме освіта має можливість вкорінення цих ідей у свідомість молодого покоління й забезпечення всебічного розвитку людини. Слід наголосити на тому, що із самого початку освіта була однією з провідних сфер, якою опікувалася ЮНЕСКО. Ця міжнародна організація розглядає освіту як процес формування людської особистості, як безперервну систему виховних і навчальних заходів протягом усього життя. Її головний аргумент полягає в тому, що в центрі розвитку цивілізації має бути людина, і від того, якою вона є, залежить якість життя на Землі.
Ключовою метою освіти є не лише отримання людиною формального документа про здобуття освіти у відповідних установах, а формування освіченості особистості, яка є одним з основних чинників культури. Ознака освіченості сучасної цивілізованої людини — її знання про унікальні культурні надбання світу, усвідомлення небезпеки їх можливої втрати і необхідності збереження цих об’єктів.
Саме в цьому контексті слід розглядати зусилля ЮНЕСКО щодо фіксації та охорони Світових культурних і природних надбань людства.
На жаль, в Україні існує проблема — молоде покоління мало знає про визначні об’єкти культурної та природної спадщини. Наявним також є брак інформаційних джерел і просвітницьких заходів відповідної тематики та недостатня мотивація молоді до вивчення цих питань.
Нині в нашій країні триває Всеукраїнський культурно-освітній проект «Всесвітня спадщина в руках молоді». Проект було ініційовано Фондом «Обдаровані діти — майбутнє України» за підтримки Міністерства культури України та у співробітництві з Національною комісією України у справах ЮНЕСКО. Організатори проекту інформують юних громадян країни про великі досягнення людства, сприяють формуванню особистості, активізують потребу молоді у вивченні національної та всесвітньої спадщини через отримання грунтовних знань щодо їх популяризації та збереження. Культурна спадщина є безцінним скарбом кожного народу, який виражає його своєрідність та індивідуальність, наступництво епох щодо історичного розвитку. Турбота про культурну спадщину є обов’язком кожного освіченого громадянина, кожної порядної людини. Від цього залежить, чи вдасться зберегти загальнолюдську спадщину, чи ні.
Отже, щоб не бути жебраками цивілізації, ми повинні усвідомити значення того історичного, духовного, культурного та природного багатства, що маємо, навчитися його цінувати й охороняти. Бути відповідальними перед прийдешніми поколіннями за видатні надбання людства.
