Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Всеволод ШИЛОВСЬКИЙ: «МХАТу більше немає, і його відродження — неможливе!»

9 серпня, 2002 - 00:00


Ми знаємо одне одного багато років, і слід сказати, що з роками Всеволод Шиловський практично не змінюється: все та ж енергія, що б’є через край, все та ж запальність та образливість, все та ж любов до жінок — практично до всіх не перебираючи. «Зараз я тобі все розповім, але спочатку поцілую» — заявив, хитро виблискуючи очима. Це довелося пропустити повз вуха, оскільки відомо, що далi декларацій у таких випадках справа не йде. Приказки такі у старого друга. Отже (використовуючи знову ж улюблену приказку актора), «не треба ханжити». А крім того, багато що з вищезазначеного йому можна і треба прощати за талант, який ухитрився не розгубити на непростих життєвих дорогах. А доля цього відомого мхатiвця склалася непросто: театр, який був для нього більше, ніж рідний дім, він покинув понад 10 років тому, — вже у зрілому віці, коли розсудливі люди такими вчинками не «розкидаються». Пішов, посварившись iз Олегом Єфремовим, фактично, на вулицю. І… почав знімати кіно. Досі з каналу на канал кочують його режисерські роботи — «Мільйон у шлюбному кошику», «Блукаючі зірки», «Кодекс безчестя», «Вирок», «Лінія смерті» та інші. Не можна сказати, що ці фільми були шедеврами, але це цілком професійне кіно. Таким чином, Шиловський зберіг статус людини, яка залишилася при справі, але з усього видно, що сумує за театром. І це недивно: за його плечима десяток поставлених ним мхатiвських вистав і сотні непрохідних ролей на головній сцені країни.

«ПОТРІБНО ПРАЦЮВАТИ НА КАСУ!»

— Всеволоде, ми з вами багато говорили про мхатiвську ситуацію і причини залишення театру, про ваші образи на Олега Єфремова. Тепер, коли Олега Миколайовича нема в живих, можете сказати, що ситуація в театрі змінилася на краще?

— У 1987 році МХАТ розпався. Відтоді я більше не переступав поріг театру. Причини зрозумілі: досі переконаний, що не може бути двох соборів Василя Блаженного або двох Таганок. Як тільки театр розпався на два МХАТи, він припинив своє існування.

— Ви ніколи не думали про те, що ваша планка трохи завищена? Неможливо зберігати щось незмінним. Переконана, що й у наших Національних театрах імені Франка чи імені Лесі Українки немає тих традицій, які були там 50 років тому…

— А це все від держави залежить і від ставлення до мистецтва людей, які очолюють ці театри. Юрій Соломін та Віктор Коршунов змогли чомусь зберегти Малий театр.

— Так, тільки чомусь там велика проблема з наповненням залу…

— (Ображено.) Приїдь до Москви, я поведу тебе на будь- яку виставу Малого, і ти побачиш повний зал. Така ж ситуація нещодавно була і в ВДТ. На жаль, Товстоногов не встиг створити друге покоління акторів. А ось Марк Захаров зробив це і театр сьогодні успішний.

— Марк Анатолійович не тільки створив кілька поколінь акторів, у нього талант відчувати кон’юнктуру, відповідати на щохвилинні запити глядача. Одним словом…

— …він створив перший комерційний театр у країні. Все правильно. Ну, і нічого поганого в цьому немає. До того ж, він не змінює своєї естетики.

— Ось бачите, ви прощаєте Захарову його «купецький» підхід до мистецтва, а іншим — ні.

— Не в цьому річ. А в розумінні природи речей. Був такий режисер Немирович-Данченко, без якого Художній театр не існував би, тому що при геніальній режисурі Станіславського потрібен був такий же геніальний організатор. Так ось, він після початку створення театру сказав: театр треба закривати або змінювати репертуар. І трохи пізніше: «Час закінчувати із загальнодоступністю — потрібно працювати на касу!». Це було сказано задовго до Захарова, так що жодної Америки він не відкрив.

А в моєму театрі за роки роботи Єфремова все, що було зроблено, — перекреслили: не виховали жодного режисера, не створили наступне покоління акторів. 30 років, починаючи з 1970 року, не створили жодної вистави, на яку хотілося б прийти вдруге.

«ЄФРЕМОВ БУВ ДУЖЕ САМОТНЬОЮ ЛЮДИНОЮ»

— Ну, це досить суб’єктивно. Принаймні, за всі ці роки не написано жодної негативної рецензії на вистави МХАТу…

— А це було табу — як же, головний театр країни! Ось у чому весь жах і цинізм ситуації.

— Причина такої лояльності — міф про театр чи магія особистості Єфремова?

— І те, й інше. І знаєш, що ще огидно. На третій день після похорону Олега Миколайовича Олег Табаков сказав: «Усе зруйновано, трупи немає, репертуару немає, але я наведу тут порядок». Адже він був не просто його колегою, а близьким другом, людиною, яка, по суті, виникла з ребра Єфремова. Ганьбив Єфремова і Смілянський, який 15 років працював при ньому, — саме він був автором багатьох панегіриків і славослів’я на честь Єфремова за його життя. І тоді не витримав Шиловський, який усе життя говорив Єфремову неприємну правду в очі, і сказав, що так поводитися після смерті людини непорядно і непристойно.

— А чому так могло трапитися, що після смерті колишні друзі раптом заговорили про нього так погано? Він нічого не розумів у людях чи просто оточував себе підлабузниками?

— Та ні, ніким він себе не оточував. Адже, незважаючи на величезну кількість приятелів і товаришів по чарці, він був за суттю своєю дуже самотньою людиною. Самотньою людиною магічної привабливості.

— Уже сьогодні, коли «большое видится на расстоянии», як ви думаєте, чому ваші відносини не склалися? Я так розумію, що чинник заздрості виключено з обох сторін?

— Єфремов ніколи нікому не заздрив! Мені тим більше. Що ти! Інша річ, що у нас були естетичні розбіжності: я вважав, що він отримав не «свій» театр, його театром був «Сучасник», це була його стилістика й естетика, не треба було звідти йти. А МХАТ — це великокаліберне мистецтво, це величезна масовка, це відсутність камерності — такі речі треба розуміти. А Єфремов умів робити тільки камерні вистави. Вбудуватися з ходу в такий організм міг тільки такий талант, як Євстигнєєв. Ти знаєш, що його прийняли відразу на третій курс? Але Євстигнєєв — це брила, якийсь незбагненний природний дар. Я тобі скажу, що Єфремов — один із небагатьох режисерів, який відчував сьогоднішній день.

«ШАТРОВ ЩЕ 20 РОКІВ ТОМУ ЇЗДИВ У БІЛОМУ «МЕРСЕДЕСІ»

— Скажіть мені, як Єфремову вдавалося, враховуючи найкращі відносини з владою, мати репутацію дисидента. Аналогічний талант мав свого часу і Юрій Любимов. Але так же не буває. Як кажуть, або зніміть хрестик, або надiньте труси.

— Олег Миколайович справді мав репутацію опозиціонера — і це при званні Герой Соцпраці, двох Державних преміях і двох орденах Слави. При тому, що він керував кращим театром країни. Думаю, що чутки про його дисидентство дещо перебільшені. Насправді виникали ці чутки після чергового закриття чергової вистави. А «закриття» це було наслідком часто делікатного прохання допрацювати, дотягнути художній рівень постановки.

— На чому базувалася дружба Олега Єфремова і автора новаторських п’єс про Леніна — Михайла Шатрова? Шатрова, який мав доступ до секретних партійних архівів і також відчайдушно створював собі репутацію дисидента?

— Ну, в Шатрова й сьогодні все гаразд завдяки близькості до перших людей країни…

— …компетентних органів і суднобудівного бізнесу.

— Ну, не знаю, як щодо органів, я ніколи не втручаюся в особисте життя людини, але Шатров і за часів радянської влади їздив у білому Мерседесі.

— Естетичні розбіжності — справа, звісно, серйозна, але скажіть чесно, Всеволоде Миколайовичу, невже і сьогодні, коли все скінчилося, не жалкуєте стосовно цієї багаторічної сварки?

— З людського погляду, — так, жалкую. Водночас я згадую, скільки доль було зламано через Єфремова, скільки талановитих людей померло, — і мені стає ніяково. Вийшло, що він прийшов до чужого будинку й почав його руйнувати. В останні роки він уже не міг творити і мені це дуже нагадувало останні роки правління Єльцина.

— А ви могли б працювати ще в якомусь театрі, крім МХАТу?

— Ні, я однолюб.

«ДВОМА ТЕАТРАМИ КЕРУВАТИ НЕРЕАЛЬНО»

— Чи зможе Табаков навести порядок у МХАТі?

— Враховуючи його колосальну чарівність та вміння відчиняти ногою будь-які двері, Олег Павлович зможе створити новий театр. Але це буде вже не МХАТ. Узагалі, цю вивіску треба було зняти після поділу.

— Але чи можна якісно здійснювати менеджмент відразу двох театрів — МХАТу і «Табакерки»? Чи реально це? Чи не буде Табаков просто «весільним генералом»?

— Відразу кажу — нереально. Крім того, не забудь, що він викладає, керує якимись фондами, ставить вистави. Таке розкидання нехай навіть могутньої енергії дивовижно працездатного Табакова все одно ніде не дасть якісного результату. Тому потрібно усвідомлювати те, що МХАТу більше немає і його відродження неможливе.

Наталія ВЛАЩЕНКО, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: