В Україні й до сих пір побутує думка про «сільську» мову як свою та «міську» — чужу. З одного боку, цю думку живлять певні реалії, що стали історичним наслідком особливостей розвитку українських міст, коли в них збиралися люди всіх національностей, і в містах запановувала, ставала «міжнаціональною» мова лише одного народу — не завжди найчисельнішого, але завжди більш певного своєї переваги, своєї винятковості. Тому в такій країні міста ставали не осередками національно-культурного розвитку, а навпаки — центрами денаціоналізації.
А з другого бок, така ситуація вказує на обмеженість («недалекість») тих, хто її створює. Вони не звикли читати книжок (жодною мовою!), цікавитися тим, що виходить за межі повсякденних клопотів, справжньою культурою (для них, як і для Проні Прокопівни, «культурне» — це те, що модне, «розкручене»). Отож, масив національної культури, літератури (не етнографічно-фольклорного примітиву, а фахової, авторської), справжня літературна мова — поза їхнім видноколом. Відповідно, вони справді стикаються здебільшого з тими носіями української мови, які користуються нею лише через те, що не навчилися ще гаразд російської, й майже ніколи з тими, хто, знаючи російську й досить часто ще декілька інших мов, вважає, однак, за потрібне розмовляти своєю, рідною.
Тим, хто перейняв подібне ставлення від цього, вельми специфічного загалу, в якому їм судилося жити й на поширені в ньому думки зважати — насамперед дітям, — треба «показувати» ту літературну мову, ті твори найвищого гатунку, що нею складено, тих людей, що розмовляють нею аж ніяк не через незнання російської. Треба доводити хибність асоціювання всього українського з чимось «меншовартісним»: української мови — з селом, українського театру — лише з театром музичної комедії (що, по суті, є тільки сучасною модифікацією ярмаркового балаганa), українських письменників — насамперед із гумористами (тобто, що не кажи, певною мірою блазнями!) тощо.
Кожне висловлювання, що пов’язує українську мову та все українське з селом — навіть коли таке висловлювання не є зневажливим, а якраз навпаки, — породжує ще кількох нових україноненависників: як з-поміж селян, що рвуться геть із села, так і з тих, хто вже «вирвався» та став «міським» (у їхньому та їхнього оточення розумінні — насамперед мовою). А в українізації, навіть у такій несміливій і непослідовній, яку маємо, такі люди щодо себе вбачають намагання «повернути їх назад», знов занурити цією мовою в «селюцтво». Це не просто мої розумування, а безпосередні враження від розмов студентів — випускників сільських україномовних шкіл, які, проте, чи не найбільше за всіх чинять спротив переведенню ВНЗ на викладання українською: «Нас переконали (! — В.Л. ) вже, що треба нам переходити на російську, то навіщо ж знов назад?» Саме в містах найбільший грунт для закидів, що самим українцям не потрібна українська мова, що вони самі «обирають» російську (отак дехто й нині свідомо чи несвідомо повторює «аргументацію» Валуєвського циркуляра!). В. Жежеря якось зауважив у «Голосі України», що Київ давно б заговорив українською, якби не вчорашні селяни, а нині — кияни.
Селяни та вчорашні селяни здебільшого не полюбляють, коли ті, хто з іншими розмовляє російською, з ними переходить на українську. Ми це робимо, використовуючи таку нечасту нагоду поговорити українською, а наші співрозмовники в тому вбачають припущення, нібито вони не знають російської, отож і намагаються якнайшвидше такі підозри розсіяти. З таким я особисто стикався неодноразово, в різних регіонах.
Не здолавши прив’язки всього українського до сільського, етнографічного, ми ніколи не вилікуємо пересічних українців — і селян, і не селян, бо й ті й ті однаково сахаються від села — від комплексу меншовартості перед усім російським. До речі, в другому гаслі Миколи Хвильового: «Європа чи «Просвіта» — по суті, йдеться саме про те. А позаяк із наближенням до Європи справа посувається кепсько (про причини — окрема мова), то люди обирають з наявних можливостей те, що якомога далі їх нібито віддаляє від села — зросійщення.
Але якщо вже справді мати за орієнтир Європу (в широкому розумінні — увесь західний світ включно, і насамперед, з Америкою), то, може, це допоможе по-іншому подивитися на українську мову. Справді, якщо вважати єдино правильною «велику російську» мову, то українська видається «неправильною» й кумедною. У цьому додаткова проблема нашої мови через її близькість до російської — адже ніхто ніколи не назве вірменську чи узбецьку мову «зіпсованою», «неправильною», «сільською».
А якщо серйозно, то сама думка про те, що існують мови «правильні» та «неправильні», нерозуміння того, що мови — різні, але всі вони «правильні» — кожна для свого народу, сягає корінням у доцивілізаційний примітивний «я центричний» світогляд, коли існування людей, що розмовляють іншою мовою, звичною й зрозумілою їм, але незрозумілою або ж незвичною тобі, розглядалося виключно як незручність для себе особисто й викликало прагнення перевчити тих людей з «неправильної» їхньої мови на «правильну» свою. Тільки такі нерозвинені ще люди могли в давнину скласти легенду про Вавілонську вежу, де різномовність тлумачиться як кара за гріхи, тоді як насправді це скарб неоціненний.
