В основі ідентичності кожного народу (етносу) лежить прив’язаність людей, які його складають, до тих місць, де пробігло босоніж дитинство, відбулось формування характеру та самосвідомості. На нинішньому етапі еволюції народи Землі як на індивідуальному, так і національному рівні в силу об’єктивних і суб’єктивних причин (транснаціональні форми економічних відносин, міжетнічні шлюби, мобільні засоби зв’язку тощо) катастрофічно втрачають свій родоначальний зв’язок із тими місцями, де жили їхні предки.
Людина від народження є породженням (продовженням) ландшафту, в якому закорінене її генетичне минуле, де поховані її найближчі (у часі) й більш давні родичі. Як із грудним молоком, через колискову пісню мати передає риси свого характеру малій дитині (не кажучи вже про генетичну визначеність), так само рідний від народження край формує протягом певного, більш-менш тривалого часу, ментальні риси молодого покоління і загалом нації (етносу).
Багатюща природа, наприклад, середньовічної України (ХVI—XVIII стст.) формувала своїми мальовничими (екологічно чистими) пейзажами, безмежними краєвидами самобутній характер українця, впливала на його матеріальну й духовну культуру. Живописна природа надихала людей на пісенну творчість, народний епос, лягала барвистими вишивками на білому полотні. Навіть характер вишивки віддзеркалював місцеві природні умови. Рослинний орнамент був властивий для рівнинних територій, геометричний — для гірських з їх гострими лініями хребтів, які відображалися у вишивці гострокутними формами.
Теперішня повсюдно та інтенсивно змінена природа стала надзвичайно одноманітною, що відповідно знаходить відображення у людському характері. Через такий вплив натури людей нівелюються, стають менш індивідуальними, менш колоритними, однак більш стандартними. Втрачаються самобутні риси, які «геологічним» корінням глибоко заходять у родоплемінні язичницькі часи.
ЦІНА КОМФОРТУ
Не менш руйнівний вплив на самосвідомість людини має сьогодні міський спосіб життя (урбанізація). Місто створює, у певній мірі, матеріальний комфорт. Але збіднює духовно. Урбанізований міський ландшафт уже не має того багатющого енергетичного потенціалу (тут переважає розсіювання енергії — ентропія), як до нього в минулому існуючий природний.
Можливо, міський спосіб життя і несе більш повне задоволення культурних (естетичних, розумових тощо) інтересів людини. Але його руйнівна дія на самобутню, національну ідентичність трагічна. Вихована «на асфальті» дитина обділена тим духовним багатством, яке давало людині українське село у найкращі часи своєї історії.
Повертаючись до суспільного буття, зазначимо, що в житті людина піддається дії другого закону термодинаміки (направленість потоку енергії в одну сторону). Виходячи з цього екологічного закону, можна пояснити зменшення під впливом глобалізації сили тяжіння («гравітації») до рідного місця. Оскільки зростає ентропія, то спостерігається дисипація, розсіювання недоброякісної енергії. Слабне так званий Дух землі (за Тейяр де Шарденом). Віддаляючись від рідного (краю, домівки, мови), людина стає меншовартісною, навіть більше — космополітом у прогресуючій формі.
Через страх, боячись за своє «я» (втрата чиновницького крісла, посади, суспільної репутації, сімейного благополуччя тощо), ми через політичну короткозорість не бачимо (чи не хочемо бачити) зникнення, скоріше за все самознищення, себе як етнічної сутності. Але найбільш загрозливим є те, що ми втрачаємо контроль над навколишнім середовищем, втрата якого, за свідченням відомого англійського дослідника історії Арнольда Дж. Тойнбі, була одним із чинників зникнення цілих цивілізацій.
Щодо контролю над природним середовищем варто хоча б побіжно нагадати про теорію людського капіталу, автор якої німецький вчений Т. Шульц отримав Нобелівську премію. Відповідно до цієї теорії, на нейтралізацію опору природи витрачається людський капітал (знання, досвід тощо), аж поки не встановиться нова рівновага з навколишнім середовищем.
Втрата людського капіталу здійснюється насамперед у двох випадках. Перший — коли чинить опір антропогенно змінена (людиною знівечена) природа, і до неї людині доводиться пристосовуватися. І другий — коли виникає конфлікт (дисгармонія) з природою при поселенні людини (вимушеному чи добровільному) в нове для неї середовище.
На загальноетнічному рівні відбувається найжахливіше. Піддавшись опору зовнішнього середовища, представники етносу стають млявими, інертними, тобто вироджуються. Етнос перетворюється на релікт, втрачаються його творчі сили.
Споконвічно прив’язаність народу до свого природного середовища була основою його самозбереження, фундаментом, на якому вибудовувалася етнічна самобутність, звичаї, традиції, мовне розмаїття. Бувало, що селянин, будучи зайнятим своїм господарством, за все життя не бував у навколишніх (віддалених) селах. Добре це, чи погано? — Зараз ми через свою надмірну мобільність (щоправда, і з інших, від нас незалежних причин — об’єктивних і суб’єктивних) кинули села напризволяще, осиротілими. Розчинилися у «масовій» культурі Заходу.
ЕТНОС І ПРИРОДНЕ ОТОЧЕННЯ — НЕРОЗДІЛЬНІ
Коротко нагадаємо і з’ясуємо сьогоднішнє трактування і розуміння найбільш вживаних у суспільстві й науці понять: народ, нація, етнос (субетнос, суперетнос). Крім цих понять, науковці використовують ще терміни: «народність» «плем’я», «рід» тощо. Поняття «нація» виникло з появою капіталізму. Народності, зокрема європейські (французи, англійці, голландці тощо), на історичній арені з’явилися у часи середньовіччя (ІХ ст.).
Нація — народ, що має спільну територію, походження (спорідненість), історію, мову, релігію, звичаї, традиції, економіку, подібний спосіб мислення тощо. Однак поняття «нація» не постійне, не догматичне, й як соціальна (ідеальна, ідеологічна) система з часом змінюється.
У побуті, серед людей, більш вживаний термін «народ», ніж «нація». Він є більш загальним, космополітичним, не несе національного навантаження. Щоб надати йому національного забарвлення, додають означення, наприклад, «український народ». Тільки чи завжди і наскільки це означення відповідає національній (справжній) суті народу? Воно також змінюється з часом залежно від соціальних умов, що склалися.
У такому разі вживають більш глибокі й точні, у науковому розумінні, поняття, наприклад, «етнос», «субетнос» тощо. Однак, знову ж таки, поняття «етнос», зокрема у суспільстві й наукових колах, на сьогодні ще далеке до витриманого, вичерпного і врешті загальноприйнятого розуміння. Подібних прикладів у науці вдосталь.
Відтак звернемося до нашого авторитету — Л. Гумільова. У нього для етносу найбільш вирішальна ознака — стереотип поведінки. Він наводить цікавий приклад. У трамваї — п’яний хуліган (лихословить, рветься до бійки). На зупинці заходять четверо чоловіків: росіянин, кавказець, татарин, латиш. Їхня реакція? Росіянин одноплеміннику поспівчуває і запропонує вийти, поки не забрали. Кавказець дасть по зубах, татарин скромно відійде в бік, а латиш подзвонить у міліцію. Отже, маємо чотири стереотипи поведінки, що репрезентують відповідні етноси.
Визначившись у поняттях, вернемося до теми нашої статті. Науково доведено, що ідентифікація етносу зі своєю землею відбувається передусім у суб’єктивній, глибоко підсвідомій сфері. Вчений-етнолог Л. М. Гумільов розумів розвиток етносу та біосфери як взаємозумовлений процес. Нація (етнос) і природне оточення, в якому проходив етногенез, для нього були поняттями спорідненими і нероздільними. Етнос у людини — те саме, що прайд у левів, — зазначав учений. Це форма існування виду Homo sapiens.
Нині природа знищується брудними руками людської цивілізації, що, зрозуміло, неабияк позначається на патріотизмі «перемішаних» (по крові) українців. Хто з нас скаже: я є українець — так само як, наприклад, б’ючи рукою в груди, вигукне поляк: «я єсте поляк». Хіхікання почуєте від наших студентів. Немає в більшості з них гордості за приналежність до своєї нації (етносу). Гляньте тільки у вічі наших футболістів, коли виконується Гімн України і, водночас, які відчайдушні очі, наприклад, у голландців, хорватів, португальців, не кажучи вже про африканців.
Тобто патріотизм не став і досі в незалежній Україні свідомою колективною ідеєю. Хтось колись сказав, що, з великих націй, англієць любить свій край, мов жінку (про яку повинен дбати), француз — як коханку (якій готовий присвятити все, навіть життя), а німець — як стару матір (яку повинен утримувати). Ми ж любимо (якщо є таке почуття) свою Україну як неньку, яка немов стара мати з села повинна возити сину в міську квартиру сало та огірки.
Однак через те, що людина — плоть від плоті генетично походить від своєї землі, вона не може відмежуватися від природних умов, в яких народилася і сформувалась як особистість. Від батьківської землі вона отримує живильні соки, наснагу для творчості, інтуїтивні імпульси для духовних пошуків.
З природознавчого погляду, вище нами зазначене є достатньо аргументованим підтвердженням відомих екологічних закономірностей: принципу єдності організму та умов його існування та правила відповідності умов середовища генетичній приреченості організму. Людина в основі своїй — біологічний вид, і про це треба пам’ятати. Відомий російський учений-історик, почесний академік Петербурзької академії наук Василь Осипович Ключевський щодо цього сказав так: «Людина — це найвизначніша тварина у світі».
ЯК ВБЕРЕГТИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛАНДШАФТ?
Сьогодні трансформація національного (етнічного) природного ландшафту відбувається у неприйнятну для чистої й щирої української душі субстанцію. Тому, якщо дотримуватися думки, що мудрість і моральне здоров’я нації, її розвиток визначаються тим інтелектуальним та енергетичним потенціалом, який вона отримує генетично від природи, то найбільш важливою умовою вигідного ходу етногенезу за «українською програмою», стабільним чинником формування елітної, української нації буде збереження національного ландшафту. Якщо занапастимо цей національний ландшафт, свою природу — зникнемо на землі як етнос.
В Україні Дух землі (у даному випадку, як прояв високої єдності, незайманості природи і збереженості історичного ландшафту — кургани, городища тощо) нині знівечений, затоптаний до стану агонії. Так, у перші роки незалежності України після загадкової смерті (вересень 1993 р.) знаного археолога Б.М. Мозолевського (знахідкою століття стала його всесвітньо відома золота пектораль, розкопана у 1971 р. біля м. Орджонікідзе у кургані Товста Могила) були варварськими методами (бульдозери, сучасні індикаційні пристрої тощо) розграбовані теперішніми вандалами («чорними» археологами) скіфські кургани (на одній Дніпропетровщині їх було до 40 тисяч).
Робилося все без думки про національне (бо грабували не тільки злодії українського походження), а тільки на догоду тваринному інстинкту до збагачення. Золоті, безцінні для науки, предмети скіфської культури вивозилися (катерами, у ящиках) з ринку «Горка» у місті-герої Севастополі до США (Нью-Йорк, аукціон «Аріанда-Галері»). Тоді щороку з національної культурної спадщини було вкрадено, за свідченням тодішнього директора Кримського філіалу Інституту археології НАН України Віктора Мица, цінностей на півтори-дві сотні мільйонів американських доларів.
На закінчення, з екологічної позиції, зазначимо, що різноманіття і стійкість природних екосистем (мальовничість збереженої природи) визначають їхню продуктивність (врожайність), а життєвість соціальних системних утворень забезпечує ефективність праці й духовний потенціал людей. Зрештою, все це провокує енергетичний заряд, пасіонарність, силу національного характеру народу.
З часів трипільської культури (Аратти), Руської (Київської) держави, Гетьманщини земля українська отримувала (і зберігає понині) позитивну інформацію (матеріали археологічних розкопок, літописні свідчення тощо) про людей, які життєво переймалися суспільною організацією своєї держави, піклувалися про її соборність, велич і могутність серед народів і країн тодішньої ойкумени. Ще відтоді наша земля «інфікована вірусом» державотворення, ідеєю боротьби за незалежність, за соборну Україну.
