Ознакою диктаторського синдрому став симптом, що маленькі диктатори засіли на своїх місцях довічно. Вони диктують нам усім, як нам жити. І вказують, в який бiк плювати і куди випорожнятися. Розлитий по вулицях і коридорах шизофренічний диктаторський дух «збагатілих». Само «багатство» диктує їм способи захисту його від зазіхань і «підривних ідеологій». Але ставка на диктаторство виявилася глобальною помилкою. «Багатому», як нікому, потрібне вміння уникати диктаторських замашок, і цьому вчить історія: кінець усіх диктаторів сумний.
Замість диктатури свободи ми прийшли до «диктатури багатства». Жалюгідний підсумок останніх десяти років. Це означає, що попереду неминучі великомасштабні кризи і безглузді жертви, яких вже не уникнути. Замість диктатури розуму ми повернулися до диктатури шахрайства, що і було потрібно довести. І це означає одне: ми так і не повернули з катастрофічного шляху між Сталіним і НЕПом. І вибір наш так само випадковий і непередбачений. А забезпечують його міфологеми революційних катаклізмів, які виправдовують різкий перерозподіл багатства і зміну державних диригентів. Розсудливий аналітик в цих умовах ставить не на політичні фігури і програми партій, а на «хаос й абсурд», що давно стали основною ідеологією, яку сповідують «від верху до низу». Той, хто зробить ставку на хаос, переможе! Структурний колапс триває й охоплює не тільки чітко окреслені групи, але й окремі суб’єктні одиниці.
Все, що може зробити зараз тверезомисляча людина, — це виїхати. Суспільство, у якому не дотримують законів, їм же й створених, страждає на шизофренію. Доля його членів трагічна й непередбачувана. Це суспільство без майбутнього і без минулого. Суспільство з фіктивним сьогоденням, коли очікування, що дії політиків базуються на якомусь законодавчому фундаменті, виявляються марними, а історія такого суспільства являє собою ланцюг міфологем й таємних змов, які зневажають всі закони. Історію такого суспільства неможливо описати, у ній немає зерна істини, вона є суцільною містифікацією й підставкою. Історія цієї спільності — суцільна брехня, коли справа стосується мотивів. Віртуальна історія, в якій будь-які найбезглуздіші припущення стають ймовірними і правдоподібними. Кошмарний вінегрет подій. Місиво фактів, за якими «морок непізнаваного». І до цього мороку ми вповзли ще з самого початку: тунель. А свобода повернула і пішла нагору, як і личить свободі. Але це тунель, з якого немає виходу. Сліпа кишка. І треба ж нам було її знайти! Вскочили в халепу!
Якщо озирнутися назад, можна сказати, що всі наші очікування провалилися і нам знову потрібно будувати щось «нове», як вже будували до цього. Ми не звільнилися від комуністичного тельбуха і тягнемо його за собою. Між двох вогнів: бандитським свавіллям й комуністичним виродженням — доводиться вибирати звивистий шлях компромісів, котрий веде все далі від мети, все далі від Європи. Розколи, розділи, переділи доконали країну. Первісний визвольний порив розпорошився на дрібні атоми безчестя. Без ідеології, як пароплав без штурвала, ми вийшли у відкритий океан, де шляхи давно прокладено і закони придумано не нами. Наш корабель кумедний у своїй посттоталітарній нібито величі, і на палубі його відбувається що завгодно: від бандитських розборок до гри симфонічного оркестру, від гри у вибори до походу по місцях бойової слави, від какофонії комуністів до трубного гласу перефарбованих «контриків». Але на капітанському містку миготить плащ керманича, котрому нічого не залишається як триматися за штурвал і робити вигляд, що курс корабля незмінно вірний.
Але в трюмах корабля сидять в’язні, ми з вами, що з визволителів свободи перетворилися на її в’язнів. На її заручників. Над кораблем майорить синьо-жовтий прапор, але в каютах помічників капітана стоять червоні прапори, а за шторами — портрети Леніна. Курс — у невідомість!
Але гірше за все, що корабель тоне й новій команді помічників доводиться латати пробоїни, які залишилися від попередньої команди. І так вони там, нагорі, на верхній палубі, міняються, а нас, унизу, захльостує солоною хвилею розпачу. Ми не розуміємо, що відбувається, нам тільки доводять до відома і тикають обличчям у місиво фактів, б’ють дрючком повсякденності і заколисують ефіром солодких обіцянок. Ми повинні терпляче чекати! І відпльовуватися від солоної гіркої води, яка роз’їдає наші очі, вуха, яка впала холодною печаткою на роти. Ми в’язні свободи. І свобода от-от доконає нас глибиною своєї безодні. Дехто б’є у верхню палубу, намагаючись достукатися і договорити своє запитання, але зверху тільки мукання дозорних і тупіт ніг численної череди помічників. А плащ керманича миготить на капітанському містку.
Усередині корабель являє собою пошматоване, розбите, знівечене звалище деталей колись потворно влаштованого, але працюючого механізму, який рухає всю цю машину. Тільки топка топилася не вугіллям чи газом, а людьми, людино-дровами. Топка одна і залишилася в цілості, її не торкнули вандали. Решту знято й винесено на берег і виміняно «на намисто» у білих людей. Щось полагодити тут неможливо.
Залишилася більш-менш придатною тільки іржава латана обшивка корпусу. Ось її й намагаються дорожче продати білим людям, але так, щоб верхня палуба з дозорними залишилася в недоторканності з усіма їхніми важелями керування, а внутрішності й трюм білі люди переробляють по-своєму, як їм здається правильним, включаючи в переробку і нас, в’язнів свободи. І білі люди вже спускалися до нас, і придивлялися до нас, і вирішували, куди ж нас пристосувати, і вже протягом тривалого часу повільно вивчають нас холодними риб’ячими очима. Вони вже давно поринають у безодні свободи і навіть отримали зябра, як риби. Але ми для них не цікаві, з нас вирішили зробити підводного човна! І взагалі, у майбутньому ми повинні будемо жити на великій глибині під тиском свободи в сотні атмосфер, а чи всі зможуть? Це питання більш мучить білих людей, ось чому вони вже тут, у надводній фазі, поступово створюють умови підвищеного тиску і тихо сковзають дивитися, як наших вирубує, відключає, нудить, вимикає, і так само тихо сковзають затихлі тіла в безодню свободи. А ми, наївні, думали, що свобода — це кисень, повітря, сонце?! Виявилося, що склеп, глибоководне перебування, що це біль і проростання зябрових пластин, це шум у голові й довгострокова втрата орієнтації, це потемніння в очах і випнуті від подиву і страху очі. Але на самому дні тихо і спокійно, не ворухнеться ані травинка, ані горбок піску, все стале й недоторкане впродовж сторіч. Але потрібно тільки допірнути, дожити, доплисти, домучитися, донародитися. І ми намагаємося, народжені тільки для «повітря й сонця», забувші своє звичне місце життя: глибини людського духу.
І здавалося нам, нещасливим в’язням, що життя — це санаторій, путівку в який хтось вже сплатив, і потрібно тільки вчасно вставати, вчасно приймати їжу, вчасно йти на роботу і вчасно ховатися від начальства. Потрібно вчасно одержувати зарплату і вчасно вмирати, але так само вчасно народжуватися. Все роблячи вчасно, ми знали, що уникнемо долі одного гарного дня стати одиницею людино-дров і зникнути в пащі страшної топки. А топку ми називали: Світле Майбутнє.
Чого ми чекали, коли «робили бунт» і вимагали свободи? Що топку заберуть, а все інше залишиться як і раніше? І так само будемо все робити «вчасно»? Але, через дурість, не розуміли, що без топки і без людино-дров рух нашого корабля неможливий. Зникли людино-дрова — зник і рух!
Тому білі люди дивляться на нас недовірливо і навіть з побоюванням, ми для них дивовижні у своєї «беззяберності», у своєму відторгненні від Поступу Історії. Ми для них інопланетяни. Цікаві і непередбачувані, маємо підвищену тягу до щастя в цьому світі страждань та сліз. Тому білі люди тихо спускають у безодню тих, хто захлинувся власним лайном, хто не спромігся пережити момент проростання першої зябрової пластинки. В основному відходять старі, але багато і середнього віку, і діагнози показові: серце, рак, вбивство. Білі люди з холодними риб’ячими очима неухильно підвищують тиск у трюмі й тихо спостерігають за нами. Кадило кадить над покійними. Вічна пам’ять тим, хто не зумів до дна допірнути! Їх вже не називають героями і людино-дровами. Вони просто люди, які не пережили століття. «Століття-вовкодав» усе ж таки схопило їх наприкінці мертвою хваткою. Ті ж, хто вижив і зябра вже придбав, спокійно спостерігають, як наш корабель іде під воду, повільно занурюючись в безодню свободи; не стріпуючись, вони очікують можливості плавати, як птахи в небі літають. І нехай кричать вже ті, хто не може дихати, що ми тонемо, люди з зябрами знають, що ця гнила посудина поступово перетворюється на підводний човен. А на містку суворо застигла фігура її капітана. У незмінному плащі.
