Одразу кілька публікацій вийшло у медіа за останні тижні про успішних українок за кордоном. Катерина Ло стала директоркою престижної школи Camden School for Girls у Лондоні — однієї з перших середніх шкіл для дівчат у Великій Британії. Емігрантка з Чернівців Інна Вернікова пройшла депутаткою в міськраду Нью-Йорка від партії Трампа і активно відстоює права ньюйорківців. Оля Геркулес активно популяризує українську кухню в Лондоні й навіть написала книжку для британців з українськими стравами та деякими звичаями... Такі новини мимоволі наштовхують на думку, чому це відбувається не в Україні, настільки у нас несприятливі умови для розвитку? Але з іншого боку — добре, що українці самореалізовуються і досягають таких вершин, бо їхні приклади можуть стати шансом для переосмислення нашого несправедливого комплексу меншовартості. Час нарешті перестати ховатися за чиєюсь тінню і випрямити спину. Як це зробити, «День» розпитав в успішних українських емігранток, які живуть у різних країнах світу.
«УСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ»
Ярина СЕРКЕЗ, старший графічний редактор The New York Times Opinion (США), раніше була авторкою серії інфографік для сайта «Дня» Україна Incognita:
— Звісно, десятиліття імперської політики та комунізму залишили глибокі сліди у масовій свідомості українців. Індивідуалізм, ініціатива та персональна відповідальність як такі були відсутні. Національна ідентичність та культура — маргіналізовані чи, подекуди, повністю заборонені. Замість інноваційного підприємництва — патерналістське ставлення до держави, бездіяльність і халтура. Замість якісного культурного продукту — недолуга імітація метрополії. Комплекс меншовартості був і залишається проблемою не одного покоління українців.
Хоча, як на мене, останнім часом ситуація значно покращилася. Як нарешті позбутися цього комплексу? Це питання на мільйон. Але я думаю, усе починається з відповідальності. Відповідальності за власні рішення, вчинки і результати.
Як тільки ми «переключимося» на те, що в сучасній психології називають «внутрішнім локусом контролю», і зрозуміємо, що наш успіх визначається нашими зусиллями й талантом, а не обставинами, і тим паче не національністю, ми зможемо вирватися з цього порочного кола самобичування і бездіяльності.
«БУТИ ВПЕВНЕНО НАЦІЛЕНИМ НА УСПІХ, НЕ СЛУХАЮЧИ НАРІКАНЬ ЗБОКУ»
Христина КОЗЮК, художниця, власниця галереї Kozyuk Gallery (Чикаго, США):
— Еміграція в іншу країну чи зміна професії дає можливість «обнулитися», — почати все спочатку. В Америці я почала займатися своєю улюбленою справою, відкрила свою галерею в туристичному містечку (штат Арізона). Звичайно, це роки наполегливої праці в цьому напрямі. Хочу відзначити, що місто сприятливо ставиться до малого бізнесу. Це дозволяє працювати без перешкод, у межах закону, що рідко зустрічається в Україні. Тому найбільшим комплексом українців вважаю страх змін, страх втратити те, що є, навіть якщо це мінімум. Страх втілювати свої ідеї. Небажання вчитися, перекваліфіковуватися, мало часу виділяють на саморозвиток. Оскільки багато професій стали не актуальними через розвиток технологій чи з інших причин, потреба у гнучкості виросла. Але українці й досі не навчилися брати відповідальність за власне життя.
Досі не сформували бажання досягти успіху тут і зараз. Звикли підніматися маленькими сходинками, часто тому й провалюються та розчаровуються. Є безліч можливостей навчатися і безкоштовно шукати нові рішення. Великим фактором успіху є бути твердим у своїх рішеннях і бути впевнено націленим на успіх, не слухаючи нарікань збоку. Не зважати на те, що скажуть люди, а добре, якісно виконувати свою роботу. Чіплятися за різні можливості й намагатися казати «так» у більшості випадків, адже ніколи не знаємо точно, яка з можливостей приведе до успіху.
«ЗВЕРТАТИ БІЛЬШЕ УВАГИ НА УСПІХИ УКРАЇНЦІВ ТА УКРАЇНОК В УКРАЇНІ»
Ганна, архівістка, наукова співробітниця (Берлін, Німеччина):
— Питання про «національні комплекси» українців — давня і цікава тема, яка часто приносить ще більше запитань, ніж відповідей. Наприклад, чому нас так цікавить успіх українців за кордоном, але про таких самих людей, які роблять такі ж або значно крутіші речі в Україні ніхто не пише. Я думаю що шукати причин «українського неуспіху» в якихось конкретних сферах, як, наприклад, освіта (ще й порівнюючи із «закордоном»), — це марна справа. Простих відповідей ніколи не існує. От, наприклад, що таке неуспіх? Чи справді Україна така неуспішна і в чому це проявляється, за якими параметрами можна цей успіх визначити і виміряти? І що таке «закордон», з чим саме варто себе порівнювати — рівнятися на Німеччину це добре? А на Польщу? А на Росію? А на Індію? Можливо, якщо взяти якусь країну і порівняти її розвиток з Україною, якраз вийде, що Україна й українці дуже навіть успішні — це ж дуже залежить від точки опори. В педагогіці є одне дуже хороше правило, що розвиток/прогрес найкраще оцінювати, порівнюючи себе із собою у минулому, а не з іншими.
Тому я не вважаю, що в українців є якісь специфічні комплекси, які їм заважають жити. Середньостатистичний українець чи українка зазвичай не сильно відрізняються від середньостатистичного європейця чи європейки (якщо ми себе хочемо на них рівняти). Тут так само в суспільстві є багато сексизму, гомофобії, популізму тощо, а в деяких країнах навіть більше, ніж в Україні. Є об’єктивні економічні й політичні причини таких явищ, як бідність, в чомусь гірша освіта чи медицина, корупція, й їх виправлення — це складний шлях, який не залежить лише від «сили волі» чи чогось подібного. Відтак, краще не порівнювати себе із значно більш економічно розвиненими країнами. Натомість звертати більше уваги на успіхи українців та українок в Україні, цінувати себе і знати, що не існує міфічного «закордону», де живуть «кращі люди».
«НАВЧІТЬСЯ ЦІНУВАТИІ ПОВАЖАТИ СЕБЕ»
Наталія, колишня журналістка, співробітниця адміністрації вишу (Хелм, Польща):
— Коли я вийшла заміж і переїхала до Польщі, то довелося опановувати речі, до яких би не дійшли руки в моєму українському середовищі, родині, ситуації. До прикладу, почала вивчати мову, а як побачила, що добре виходить, то взялася опановувати ще дві. Необхідність змусила перебороти страхи і сісти за кермо, це додало впевненості в собі. Католицька спільнота, яка була у Вінниці і є тут, це люди, з якими маю багато спільного, і це те, що нам допомагає в стосунках із чоловіком, який теж із такої ж спільноти. Перевагою була суто українська риса характеру, яку, на щастя маю, — пробиватися всюди, допитуватися, дочитувати, пізнавати.
Відверто кажучи, українці багато нарікають: на владу, побут, бідність, життя. Багато поляків теж вважають, що їм не пощастило з владою, з рівнем життя тощо. Наповнювати себе щастям варто зсередини, в українців хороші можливості географічні, кліматичні. Тому треба вчитися цінувати позитивні національні риси: щирість, щедрість, гостинність. Попри це є й негативні. Це передусім велика нетерплячість — хочеться все швидко й одразу, а також високий рівень підозрілості. От, наприклад, стояти у черзі, скажімо, в аптеці. Для поляків, навіть як у черзі стоїть 10 осіб, це без проблем. Мають час, не мнуться з ноги на ногу, не «кіпішують». Приймають це сповільнене кіно і не нервують, коли хтось довго розмовляє з провізором. Я мусила цього навчитися, і, як виявилося, це зовсім не складно. Щодо підозрілості, то це проявляється у дрібних справах: наприклад, коли я чекала в черзі до лікаря, можна було зайняти чергу та сісти десь у кутку, читати. Але не український варіант. Нашим людям треба сісти ближче до дверей і пильнувати, щоб ніхто не прослизнув без черги. Тому маю пораду: навчіться цінувати і поважати себе. Розвиватися, вчитися чогось нового, займатися своїм хобі. І не забувайте дякувати Богові за оточення, в якому живемо, бо життя прекрасне».
«НЕ ТРЕБА ЗНЕЦІНЮВАТИ СВОЇ ЗНАННЯ, ВМІННЯ І КОМПЕТЕНТНОСТІ»
Аліна СОЛОДОВНІКОВА-АДАМС, викладачка музичного мистецтва (Каліфорнія, США):
— Я переїхала у Штати 20 років тому. За плечима була класична музична освіта і педагогічний стаж по класу скрипки, фортепіано і вокалу. Тому найперше, куди попрямувала, — це була місцева Північнокаліфорнійська консерваторія (не в нашому розумінні, бо американці люблять додавати пафосу). Побачивши піаніно, сіла і зіграла свою улюблену мелодію. Вона зібрала довкола мене людей — викладачів цієї школи. Коли завершила, вони одразу запропонували мені роботу. Ось це й є Америка! У мене не було житла, речі ще не розпакувала, але роботу вже мала. Тому коли хтось починає говорити про якість нашої освіти, то мені хочеться закрити їм рота, бо такому рівню знань (говорю саме про музику) можуть позаздрити навіть прогресивні країни.
Аліна СОЛОДОВНІКОВА-АДАМС / ФОТО НАДАНО АЛІНОЮ СОЛОДОВНІКОВОЮ-АДАМС
Зараз у мене власна музична школа, я навчаю дітей і дорослих музиці. Учні різні за віком — від 4 років і до 80-ти. Щоразу вони захоплюються моєю наполегливістю і креативністю в організації концертів, майстер-класів, оглядів. Я не можу дозволити собі зупинитися й «обрости корою». Коли я зустрічаю викладача музики у туфлях на босу ногу чи з неохайною зачіскою, то мені хочеться зробити йому зауваження, бо викладати музику і виглядати некрасиво — це не сумісні речі для мене. Так мене навчили в Україні. Якщо ти людина мистецтва, то мусиш виглядати відповідно.
Я вдячна своїм українським викладачам за те, що надали мені знання високого рівня. Я вдячна своїм рідним в Україні, які навчили мене жити з високо піднятою головою. Звичайно, можна багато говорити про національні комплекси, відсутність відповідальності, історичну короткозорість. Але не треба знецінювати свої знання, вміння і компетентності, не треба порівнювати з іншими. Ми живемо недалеко від Кремнієвої долини, де працюють найкращі інженери з усього світу. Часом мені їх шкода, бо вони живуть у постійному стресі — не вміють відпочивати, не беруть відпусток, бояться втратити роботу, адже конкуренція страшенна. Вони не подорожують, відтак мають вузький кругозір, можуть не знати, де яка країна розташована, не кажучи вже про музику, живопис чи мистецтво загалом. Це люди, які заточені на одну справу і так живуть до самої пенсії. А вже тоді, якщо її розмір дозволятиме, то можуть планувати подорожі. Українці порівняно з американцями щасливі люди, бо знають свою історію, захоплюються мистецтвом, подорожують або просто збираються родинами для спілкування. Наші традиції, самобутність, культура і працелюбність викликають повагу в світі. Шкода, що про це так мало говорять в самій Україні.
