Статут Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури було ухвалено на Лондонській конференції в листопаді 1945 р. Документ набув чинності за рік, коли його ратифікували двадцять країн, серед яких були найвпливовіші держави світу, що вийшли переможцями з Другої світової війни: Сполучені Штати і Велика Британія, їхні союзники — Франція, Чехословаччина, Греція. Німеччина і Японія вступили до ЮНЕСКО 1951 року.
УРСР, яка перебувала у складі Радянського Союзу, набула членства в ЮНЕСКО 12 травня 1954 року. Ця непересічна подія вплинула на її новітню історію. ЮНЕСКО виконує роль інтелектуального, культурного, інформаційного та морально-етичного центру системи ООН. І, здавалося, має бути далекою від великої політики. Хоча Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури опікується гуманітарною сферою, вона не змогла уникнути політичних баталій. Суперечливий характер у діяльності ЮНЕСКО яскраво виявився під час ідеологічного протистояння двох систем, двох таборів: капіталістичного і соціалістичного. Це почалося, коли Радянській Союз набув членства в ЮНЕСКО і став використовувати організацію як трибуну для пропаганди своєї ідеології. 1966 року ЮНЕСКО виповнилося 20 років. Із цього приводу до порядку денного записали спеціальний пункт «Внесок ЮНЕСКО у справу миру», який викликав гостру дискусію між представниками капіталістичного та соціалістичного світів.
— СРСР свого часу здійснював певний тиск на інші держави. Тоді до ООН і ЮНЕСКО увійшло чимало африканських та азійських країн, які розвивалися. Вони підтримували політику Москви. Сполучені Штати Америки за власні кошти (вони платили чималі внески до ЮНЕСКО) були змушені вислуховувати жорстку критику на свою адресу. У 1984 році американці припинили членство в цій організації, проте продовжували платити внески до її бюджету та брати участь у роботі її певних інституцій. Зокрема, в Комітеті культурної та природної спадщини. Чому? Напевно, через розуміння на державному рівні важливості збереження пам’яток історії та культури, значущих надбань цивілізації для майбутніх поколінь — так коментує ті події Надзвичайний та Повноважний Посол, голова Національної комісії у справах ЮНЕСКО (1981—1987), Постійний представник України при ЮНЕСКО (1971—1977, 1992—1997), заступник Генерального директора ЮНЕСКО (1987—1992) Юрій Кочубей.
Сполучені Штати поновили членство в ЮНЕСКО 2003 року. Цікаво, що за підтримкою у розв’язанні цього питання Америка звернулась до України. Це, безперечно, свідчить про позитивний імідж і авторитет нашої держави серед світової спільноти, високу оцінку її активної участі в програмній діяльності Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури.
Навесні 2003 року з ініціативи американської сторони відбулась зустріч представника США в Економічній і Соціальній раді ООН — посла Сіва Сичана — та Надзвичайного і Повноважного Посла США в Україні Карлоса Паскуале з представниками української влади. Головною темою розмови стало можливе сприяння з боку України процесу відновлення членства США в ЮНЕСКО. Зокрема, американські дипломати звернулися до нашого уряду із проханням підтримати Сполучені Штати на виборах до Виконавчої ради цієї міжнародної організації. Офіційний Вашингтон запевнив, що за умови поновлення членства США матимуть змогу вносити до ЮНЕСКО кошти, які складатимуть 22% від усього її бюджету.
Слід зазначити, що Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури зацікавлена в співпраці з економічно стабільними країнами, що беруть участь у реалізації її програм. Відомо, що вступ СРСР, Білоруської РСР і Української РСР до цієї міжнародної організації значно змінив ситуацію, збільшивши її фінансові можливості майже на мільйон доларів США.
Безсумнівно, не в останню чергу гуманітарне співробітництво в сферах, якими опікується ця структура в системі ООН, дозволило українцям за радянських часів зберегти свою національну ідентичність, заявляти на світовому рівні про самостійність як нації, що є носієм власної культури, історії, мови та традицій. Наприклад, з 1971 року Україна брала участь у програмі ЮНЕСКО «Вивчення і поширення слов’янських культур». Попри існуючі політичні моменти у субординації між Києвом та Москвою, керівництво СРСР не мало змоги заборонити Українській Республіці брати участь у цьому міжнародному проекті, адже без українського народу загальнослов’янський контекст був би не повним. У рамках програми стало можливим видання монографії про творчість Тараса Шевченка англійською мовою, альбому «Дерев’яна скульптура та архітектура», проведення в Україні Міжнародної конференції «Сучасні слов’янські культури: розвиток, взаємодія, міжнародний контекст». Зокрема, цей «слов’янський» проект ЮНЕСКО, по суті, зініціював видання багатотомної «Історії української культури», яка зараз виходить у світ. Історія культур кожного зі слов’янських народів, за рішенням експертів організації, має скласти загальну історію культури слов’янства. Її плановано видати кількома поширеними мовами світу. Проте нині через фінансові ускладнення ця робота загальмувалася.
Членство у структурному підрозділі ООН — Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури — відкрило для УРСР певні можливості. І все ж співпраця нашої країни з впливовою міжнародною організацією у той час проходила під наглядом Радянського Союзу. Про це красномовно свідчить навіть той факт, що в усіх країнах-членах організації установа-координатор, згідно із затвердженим Статутом, називалася «національною комісією», а у нас слово «національна» викреслили. Вочевидь, у такий спосіб радянський режим намагався позбавити союзну республіку самостійності та ідентичності. Зазначу, Комісія УСРС у справах ЮНЕСКО була створена постановою Ради Міністрів СРСР у 1956 році. І лише 1995 року за указом президента України вона стала Національною комісією України у справах ЮНЕСКО.
Україна брала участь у реалізації проектів практично в усіх галузях, що входять до компетенції Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки, культури. Представників нашої країни обирали до Міжнародної координаційної ради програми «Людина і біосфера», до Міжурядової ради програми з інформації, Міжурядового комітету Всесвітнього десятиріччя розвитку культури, Міжурядового комітету зі сприяння поверненню культурних цінностей країнам їхнього походження тощо. За час свого членства наша країна тричі обиралася до Виконавчої ради організації: у 1981—1985, 1995—1999 і 2001—2005 рр. На виборах, що відбудуться під час роботи 36-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, Україна планує висунути свою кандидатуру на обрання до Виконавчої ради ЮНЕСКО на період 2011—2015 рр.
Участь у численних наукових програмах ЮНЕСКО, зокрема, океанографічній, гідрологічній, геологічної кореляції, інформатики давала змогу нашим вченим долучатися до міжнародного обміну, поширюючи таким чином інформацію про нашу країну як про державу з потужним науковим потенціалом. Така співпраця науковців на світовому рівні позитивно вплинула на розвиток української науки, зміцнила її можливості, а розпочаті ще за радянських часів обміни і контакти продовжували діяти у 90-і, важкі для нашої науки роки.
Співпраця з цими програмами допомагала отримувати нову літературу та устаткування. Для цього використовувалася тверда валюта, так звані бони ЮНЕСКО. За словами Постійного представника України при ЮНЕСКО (1971—1977, 1992—1997), заступника Генерального директора ЮНЕСКО (1987—1992 рр.) Юрія Кочубея, через іноземних друзів у Секретаріаті організації він налагодив викуп за радянські рублі цих «бонів». За цю тверду валюту, яка виплачувалася в доларах США, можна було купувати лише матеріали, техніку і речі, пов’язані з діяльністю в галузі освіти, науки, культури. Так, у 80-і роки минулого століття стало можливо придбати для Академії наук УРСР аж 13 (!!!) копіювальних машин.
Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури продемонструвала міжнародну солідарність, допомагаючи країнам, постраждалим від катастрофи на Чорнобильській АЕС. «ЮНЕСКО була однією з перших організацій ООН, яка відгукнулася на звернення України, Республіки Білорусь та колишнього СРСР до урядів усіх країн та міжнародних організацій із проханням про надання допомоги у подоланні наслідків аварії. Коли 9 січня 1991 року я підписував Основний договір про затвердження Програми «ЮНЕСКО — Чорнобиль», організація вважала, що, крім трагічних наслідків для здоров’я і довкілля, Чорнобильська катастрофа істотно позначиться на економічному, психологічному і соціальному стані людей, які живуть на території забруднених районів чи в безпосередній близькості від них», — згадує Федеріко Майор, Генеральний директор ЮНЕСКО у 1987—1999 рр. Майже десятиліття діяла ця спеціальна позабюджетна гуманітарна програма. За її сприяння у найбільш постраждалих від аварії на ЧАЕС містах (Іванків, Бородянка, Славутич) було відкрито соціально-психологічні центри реабілітації населення. Додам, що і після завершення цієї програми міжнародна організація не втратила інтересу до «чорнобильської» теми. Так, у квітні 2006 року Гендиректор ЮНЕСКО Коїчіро Мацуури взяв участь у відкритті Міжнародної конференції «Двадцять років Чорнобильської катастрофи. Погляд у майбутнє», яка проходила в Києві.
За радянських часів, особливо у так званий період «застою» (60— 80-і роки) в ідеологічному контексті «єдиного й могутнього Радянського Союзу» Україну було позбавлено власної національної ідентичності. За кордоном її сприймали як частину СРСР. Канали ЮНЕСКО давали можливість нашим дипломатам знайомити світ із духовним надбанням українського народу, поширювати інформацію про Україну, її культурну та історичну спадщину, отже, — заявляти про українців як самостійну націю. У цьому допомагали публікації в періодичних виданнях міжнародної організації, таких як «Кур’єр ЮНЕСКО», що поширювався у світі офіційно визнаними робочими мовами. У ньому друкувалися статті про Тараса Шевченка, Леся Курбаса, Богдана Хмельницького. Спеціальний випуск присвятили 1500-річчю Києва. Різні за жанром і тематикою матеріали про Україну знаходили місце на сторінках бюлетенів «Хроніка» і «Новини» та в спеціалізованих виданнях, таких як «Журнал соціальних студій», «Музеум», що виходили під егідою Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури. Так, спецвипуск журналу «Музеум» розповідав про українські пам’ятки та музеї. А за фінансової підтримки Організації світ побачив прозу і поезію Т. Г. Шевченка французькою мовою, антологію української поезії англійською та іспанською мовами.
Національна комісія у справах ЮНЕСКО відповідала (і продовжує це робити) за те, щоб інформація про Україну розміщувалася у «Календарі ЮНЕСКО видатних особистостей і визначних подій», а також у бібліографічному покажчику «Index Translationum». Останній було започатковано ще 1932 року Інститутом інтелектуального співробітництва Ліги Націй. У ньому фіксуються всі переклади, які здійснюються тією чи іншою мовою. Поява у виданні даних про переклади статей та творів українських авторів, на думку багатьох вітчизняних дипломатів, є досягненням щодо ствердження нашої ідентичності. Слід наголосити, що представники ЮНЕСКО брали участь у відзначенні роковин Тараса Шевченка й Лесі Українки, 1500-річчя Києва, 1000-річчя Хрещення Русі, 100-річчя від дня народження Марії Приймаченко тощо. Загалом за роки членства нашої держави в цій міжнародній організації відбулось п’ять візитів її Генеральних директорів до України: 1982, 1991, 1997, 2000 та 2006 років.
Активна діяльність України в ЮНЕСКО розгорнулася не відразу. Бо спочатку на державному рівні не було ще розуміння важливості такої співпраці, їй не надавали належного значення, та й тон міжнародному співробітництву задавала Москва. Починаючи з 1962 року, відколи запрацювало Постійне представництво УРСР при Штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі, участь України в цій міжнародній організації характеризується певною активністю та самостійністю у висуванні практичних пропозицій, конкретних проектів, хоча і за повної підтримки позиції СРСР. Тоді миротворча політика нашої країни, яку вона демонструвала на сесіях та нарадах міжнародної організації, піднесла авторитет УРСР серед її членів. У 70-і роки цей процес триває: Україна почувається впевненішою. Про це свідчать її пропозиції. Так, на XII сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО УРСР виступила з ініціативою розгорнути всесвітню кампанію, спрямовану на ліквідацію неписьменності. До речі, це стало одним із пріоритетних напрямів у програмній діяльності України в ЮНЕСКО. У той період ініціативи Української РСР та її участь у конкретних програмах, що належать сфері відповідальності ЮНЕСКО, стосуються, насамперед, проблем інформації, вивчення слов’янських культур, енергетики, охорони біосфери.
У 80-х роках активність України в Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури набирає обертів. Якщо на XXI Генконфереції організації (1980 рік) наша країна подала один проект резолюції, то 1989 року на 25-й сесії ЮНЕСКО від України надійшло 13 проектів резолюцій, десять з яких було схвалено. Очевидно, що внутрішні процеси перебудови в СРСР і необхідність кардинальних змін у самій ЮНЕСКО, яка у той час перебувала в складній політичній та фінансовій ситуації (після виходу США та Великої Британії з організації), вимагали від української дипломатії нових підходів, спрямованих на визначення пріоритетних інтересів нашої держави та презентації їх на світовому рівні. До того ж слід зазначити, що діяльність УРСР у ЮНЕСКО з середини 80-х років минулого століття почала потроху позбуватися ідеологізованості, яку нав’язував Радянський Союз. У той період запропоновано й ухвалено більше рішень практичного характеру, які мали конкретні результати для українського соціуму щодо використання свого інтелектуального та наукового потенціалу.
Саме під час перебудови, коли з’явилися перші паростки демократії на теренах Радянського Союзу, в Україні заговорили про необхідність внесення вітчизняних пам’яток до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Нагадаємо, що 1990 року першими статус об’єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО отримали Софія Київська та Києво-Печерська лавра. А вже 1998 року до Списку всесвітньої культурної та природної спадщини внесено історичний центр Львова; 2005-го — «Дугу Струве», що включає геодезичні пункти Баранівка, Катеринівка, Старонекрасівка, Фельштин (на території України); 2007-го — букові праліси Карпат. Ще 16 об’єктів нині — у так званому попередньому Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Маю зазначити, що ЮНЕСКО є організацією не політичною, а міжнародним органом реальної допомоги у розв’язанні гуманітарних питань світового значення. І головне для країн-членів — виконувати Статут та брати участь у програмах міжнародної організації. Попри диктат Москви, стверджує Анатолій Зленко, який був відповідальним секретарем Комісії УРСР у справах ЮНЕСКО (1979 — 1983 рр.), постійним представником України при ЮНЕСКО (1983—1987, 1997—2000 рр), українські дипломати намагалися працювати таким чином, аби все- таки представляти свою республіку, і нерідко виступали із власними ініціативами. Так, Україна була однією з тих держав-членів, які запропонували використовувати засоби масової інформації для зміцнення миру, недопущення пропаганди війни, ненависті між народами та насильства. Україна є одним із авторів розробки Декларації ЮНЕСКО «Про раси і расові забобони», яку було ухвалено 1978 року. У цьому документі наголошується, що всі люди належать до одного роду, мають спільне походження і становлять невід’ємну частину людства.
На 27-й сесії Генеральної конференції Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури 1993 року наша держава запропонувала розробити «Програму культури миру». Цю ініціативу було покладено в основу появи нових пріоритетів у діяльності ЮНЕСКО у напрямі зміцнення її етичної місії та ролі у формуванні психології культури миру, клімату довіри та толерантності. Завдяки цій пропозиції згодом розроблено
Міждисциплінарний проект «На шляху до культури миру», який став складовою частиною стратегічних напрямів діяльності Організації до 2001 року.
Під час 29-ї сесії Генконференції ЮНЕСКО (1997 рік) Україна ініціювала звернення до Організації Об’єднаних Націй з метою проголошення Міжнародного року захисту, збереження та відродження культурної спадщини. І, як наслідок, 2002 рік було визнано ООН Міжнародним роком світової культурної спадщини.
А одна з останніх ініціатив нашої держави (разом з Азербайджаном, Вірменією, Казахстаном та Росією) привела до того, що 2010 рік Генеральна Асамблея ООН проголосила Міжнародним роком зближення культур. У листопаді минулого року в Києві відбувся Міжнародний семінар «Роль релігійних громад в управлінні об’єктами Всесвітньої спадщини» за участю Центру всесвітньої спадщини (ЦВС) ЮНЕСКО. На думку керівництва Центру, цей захід став визначною подією в міжнародному співробітництві щодо зближення культур.
ЮНЕСКО стоїть на захисті мовного і культурного різноманіття. З її ініціативи у світі відзначається Міжнародний день рідної мови. Організація трактує поняття «мова» не тільки як засіб спілкування, а як прояв культурної ідентичності народу. На нашій планеті люди спілкуються за допомогою майже шести тисяч мов, половині з яких загрожує зникнення. В Україні у складному стані перебуває кримськотатарська, караїмська та кримчацька — мови корінних народів нашої держави.
Значущою для нашої держави, безперечно, стала резолюція про вшанування пам’яті жертв Голодомору, яку було ухвалено на 34-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 2007 року. У документі зазначено: трагедія Голодомору має стати попередженням теперішньому і майбутньому поколінням із метою збереження демократичних цінностей, прав людини і закону. Організація закликала країни-члени ЮНЕСКО розповсюджувати інформацію про Голодомор, вносячи її до просвітницьких та науково-дослідних програм, аби майбутні покоління засвоїли уроки цієї трагедії 1932 — 1933 рр., унаслідок якої, за різними оцінками, загинуло від 3 до 7 мільйонів людей. На мою думку, цю резолюцію можна кваліфікувати як історичну подію для нашої держави. Адже світове співтовариство — понад 190 держав, які на той час були членами Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, — вперше в історії дали колективну оцінку Голодомору.
Участь України в програмній діяльності ЮНЕСКО, крім доступу до інтелектуального потенціалу організації, запозичення корисного досвіду, дозволяє використовувати певний матеріальний ресурс для проведення в нашій державі міжнародних заходів по лінії ЮНЕСКО. А також дає змогу вітчизняним фахівцям в галузі освіти, науки, культури та інформації брати участь у міжнародних заходах, отримувати стипендії, гранти, устаткування, науково-технічну інформацію, консультативну допомогу. Ця співпраця важлива не лише для розвитку міжнародного співробітництва, а й для підтримки професійного рівня вітчизняної гуманітарної сфери. Зусилля всіх країн, які об’єднані в ЮНЕСКО однією ідеєю миру та гуманізму, безперечно, працюють на благо і процвітання всього людства. І усвідомлення, що Україна є невід’ємною частиною цього планетарного процесу, сповнює гордістю.
