Ніколи не думала, що буду писати про Майдан, розстріли, а потім про вторгнення рф у 2014 році, переселенців, атовців, їхню реабілітацію, роботу волонтерів… Список тем для журналістів кардинально змінився і зараз. На жаль, мусимо звикати до нових умов життя. Разом із колегами за понад місяць війни варварської росії в Україні ми поспілкувалися з багатьма українцями, які живуть за кордоном та організовують підтримку нашої держави та людей, незважаючи на сотні чи тисячі кілометрів від дому. У нашому списку – Нідерланди, Франція, Болгарія, Норвегія, а тепер Швейцарія. Кілька років тому до Женеви переїхала правозахисниця Олена ВИНОГРАДОВА. Після подій 2014 року ми часто спілкувалися з нею на теми допомоги внутрішньо переміщеним особам, що саме має робити для них держава, який досвід переймати тощо. Тепер говоримо з пані Оленою про її тилову роботу в Женеві, про підтримку швейцарців та уряду країни і власний план повернення додому.
«МИ ВСІ ЧЕКАЛИ У ЖЕНЕВІ, ЩО ВІЙНА ПОЧНЕТЬСЯ»
– Пані Олено, чим наразі ви займаєтеся? Бачила, що організовуєте збір коштів на підтримку армії, підтримуєте українців, котрі переїхали в Женеву, як це все почалося?
– Я не знаю, як по-іншому… Мені здається, що всі почали допомагати одне одному і щось робити для України.
Власне, 24 лютого я прокинулась о 4 ранку. Телефон гудів… У принципі ми всі чекали в Женеві, що війна почнеться, що вона буде. Ми щодня лягали спати зі страхом. А коли телефон почав дзвеніти посеред ночі, то вже зразу зрозуміли, що почалося.
– Так само, мабуть, вся країна прокинулася від дзвінків, від звуків за вікном…
– Так, у мене ж родина у Дніпрі, друзі у Києві та Харкові.
Спочатку я в Женеві організовувала мітинги, потім друзі почали писати, дзвонити, чи є можливість дістати бронежилети, каски у Швейцарії. Казали, що гроші є, тільки знайдіть. У Швейцарії вже все викупили, тож почали шукати в інших країнах. Через якийсь час почалося навпаки – знайшли постачальників, але треба гроші. Бо кошти в Україні закінчилися у всіх благодійників. Швейцарія вже стриманіше почала ставитися до допомоги, бо раніше швейцарці просто давали певні суми коштів, а зараз питають, кому саме їх збирають. На армію взагалі дуже складно за кордоном знайти гроші. Люди не підтримують фінансування будь-яких збройних формувань. А далі хтось питає, чи це на допомогу в Україну, чи для біженців, які приїхали до Швейцарії. Хтось відправляє кошти до Польщі, де найбільший приплив українців. Комусь треба допомогти з документами, когось просто зорієнтувати інформаційно, бо Швейцарія – це зовсім інша ментальність та інші порядки.
– Хто вам зараз допомагає, чи є якесь коло однодумців-українців у Женеві, котрі також займаються допомогою Україні та переселенцям?
– У Швейцарії дуже давня українська громада. Цього року товариству «Українці в Швейцарії» виповнюється 80 років. Тут рятувалися деякі українці від Другої світової війни, деякі від радянської влади, той же Євген Коновалець. Ці переселенці з часів Другої світової тут лишилися і гуртуються навколо товариства. Протягом років незалежності нової України до Швейцарії виїжджали молоді працівники чи студенти, і в кожному великому місті українці-активісти один одного знають, спілкуються, збираються на свята. У Женеві є кілька організацій – Женевський осередок товариства «Українці в Швейцарії», організації «Українки Швейцарії» та Free Ukraine, що була заснована, коли перше вторгнення у 2014 році відбулося. Женева – невелике місто, тому ми, українці, так чи інакше один одного знаємо. До 24 лютого у чатах ми обмінювалися новинами, організовували свята, а тепер обмінюємося новинами про потреби армії, потреби у коштах тощо. Бо, приміром, в Україні вже налагодили виробництво бронежилетів, але питають, чи є можливість у Швейцарії допомогти із закупкою сталі для них. Або ж питають, чи є можливість допомогти із гуманітаркою.
У мене багато знайомих з минулої роботи, тут нова участь у житті громади теж дала мені багато знайомств, і так усе це переросло в механізм взаємодопомоги. Також я очолюю представництво Національної асоціації адвокатів України у Швейцарії, тому отримую новини від адвокатів і за потреби допомагаю. До себе додому теж взяли жінку з сином з України.
– А як загалом у Швейцарії приймають українців, бо знаю з історій знайомих, що опинилися у Німеччині, Польщі, що це здебільшого родини погоджуються поселити в себе наших громадян?
– От до мене приїхала дружина мого друга. Є люди, котрі приїжджають до знайомих, дальніх чи близьких родичів, а є люди, котрі приїжджають просто так. Їх селять у федеральних центрах для біженців, але тих, хто приїздив на початку березня, розселяли навіть у готелях. За них платили соціальні служби, дехто досі так і живе, поки не отримає статус тимчасового захисту. Хоча справді швейцарці приймають людей у свої вільні кімнати. Є федеральний координаційний центр, де швейцарці можуть зареєструватися, що хочуть прийняти родину, і так держава проводить розподіл українців по таких сім’ях.
«МІТИНГИ ДАЮТЬ СВОЇ ПЛОДИ»
– Прості пересічні швейцарці готові допомагати нашим громадянам, а яка підтримка відчувається на рівні влади, бо Швейцарія сприймається як дещо нейтральна країна щодо військових конфліктів, чи відрізняються настрої пересічних швейцарців щодо війни в Україні та позиція уряду?
– Позиція уряду повністю співпадає з позицією ЄС – повне впровадження санкцій, навіть заблокували канал Russia Today. Я ж організовувала тут мітинги на підтримку України, а процедура їх організації тут досить складна, тож коли чули, що це стосується України, швидше давали дозвіл на їхнє проведення. Тож позиція уряду – це однозначна підтримка України. Військово вони дійсно нейтральні, а політично – точно ні. А люди ще тепліші, ніж уряд. Вони дуже співчувають, співпереживають, питають, як можна допомогти, готові зробити все, що у їхніх силах. І сподіваються, що ми якомога скоріше переможемо.
– Ви згадували про організацію мітингів, маєте на увазі історію з Nestle (довгий час ширилася інформація, що компанія не поспішає виводити свій бізнес із росії)? Чим вона, до речі, завершилася?
– Загалом майже у кожному місті щотижня проводяться мітинги українською громадою. Я проводила мітинг в один із перших днів після 24 лютого у Женеві біля штаб-квартири ООН. Був величезний мітинг, прийшло багато людей. Згодом мітинги в Женеві організовували групи, що складаються з українців та місцевих політиків. Я ж взялася за ще два мітинги у містечку Веве. Нещодавно була хода від Музею їжі, створеного Nestle, до штаб-квартири компанії. До нас вийшли співробітники музею, наголошували, що вивели з росії 90% свого бізнесу. І це ж не був багатотисячний мітинг, до 50 осіб, без колонок та спецефектів, але все одно до нас представники компанії виходили, співпереживали. Репутація для швейцарців та іноземних компаній є надзвичайно важливою.
Мітинги, звісно ж, дають свої плоди. Я як адвокаційний експерт у минулому житті, до переїзду, вірю в ефективність мітингів та їхню користь. А як людина з України, вірю в сили прямої демократії, у силу зібрань, точно знаю, що вони дають ефект. Можливо, не прямий і не одразу, але точно впливають на тих людей, щодо яких вони спрямовані. Тому мітинги точно варто проводити. Вони показують, що є живі, реальні люди, які готові боротися за ту чи іншу річ. Ясно, що сам по собі мітинг нічого не вирішить, але мітинг у поєднанні з іншими речами, наприклад, активна кампанія у соціальних мережах, активні згадування у медіа тих компаній та політиків, яку вони провадять, цікавість журналістів, запити на інтерв’ю із представниками компаній, згадка політиками цих кампаній – це все впливає. Формується думка щодо несприйняття бізнесу, який побудований на крові. Звичайно, це впливає і на працівників, яким стає соромно працювати у таких компаніях. Так чи інакше це впливає на тих, хто приймає рішення. Це механізм, як у цивілізованому суспільстві відбувається обговорення тих чи інших важливих суспільних питань.
«НОВИНИ З УКРАЇНИ НА ПЕРШИХ ШПАЛЬТАХ»
– А як медіа Швейцарії зараз говорять про Україну, днями ви надсилали нам замітку про те, що запрацювала україномовна програма для біженців на каналі «Діаспора ТВ Швейцарія», загалом тема України присутня у ЗМІ, крім таких спеціалізованих передач?
– Дуже-дуже присутня. Я підписана на розсилку швейцарських газет, франкофонних, то поки що новини з України на перших шпальтах. Це і класичні новини, й окремі рубрики у певних виданнях. Пишуть про політичні процеси, які відбуваються в Україні та за кордоном у зв’язку з Україною, розповідають про жертви, про руйнування міст, про звірства, які російська армія вчиняє. Оскільки зараз багато біженців, пишуть про них, їхні історії, про те, як швейцарська влада реагує на виклики, які пов’язані з цим. Швейцарія традиційно не приймала ніколи багато біженців, це досить закрита країна, тут дуже складно отримати біженство, а тут вони прямо десятками тисяч приймають людей. Це дуже яскравий сигнал, що швейцарці політично не нейтральні і в цій ситуації точно знають, за кого вони.
Є новини, де і росіян починають жаліти. Траплялася мені стаття, що у світі розгортається русофобія, у приватних розмовах кажуть, що не можна ставити в один ряд усіх рускіх, – тобто є така риторика, і вона по всій Європі присутня. Про це мені кажуть друзі у Франції, Британії, Німеччині. Але у більшості випадків пишуть про нас. Журналісти, коли беруть інтерв’ю у наших біженців, плачуть, їм складно у це повірити. Бо приїжджають же освічені люди, от сидить перед журналістами дівчина з двома освітами, гарно говорить німецькою, але розповідає, як під бомбами рятувала життя.
– Зараз через те, що багато наших людей опинилося у Європі, шириться така думка, що можемо цим скористатися, щоб заполонити чи витіснити нішу «русской великой культуры», можемо показати нашу культуру світові, бо багато хто асоціював нас із росією, що ми якийсь її придаток. Чи бачите ви, що, на жаль, за таких трагічних умов нарешті можемо світові пояснити, хто ми є насправді, що ми сильна окрема нація зі своєю мовою, історією, культурою?
– Це справді так. Зараз є попит на українську культуру, на інформацію про Україну. Але треба розуміти, що у Європі, як і скрізь у світі, є багато русофілів. З початком війни вони нікуди не зникли, вони продовжують ту ж риторику, що Україна – це не зрозуміло що, що наша мова – це якийсь діалект, тобто ширять традиційні русофільські шаблони. Такі люди не схильні допомагати українцям і ніколи не будуть цього робити. Є люди, котрі добре знають Україну, бували у нас чи мають родини з нашої країни. Тож вони співчувають і добре розуміють, що відбувається. Але є прошарок людей, котрі знають, що є десь Україна, але ніколи не вникали в її суть. І за таких людей зараз час поборотися. Бо русофіли такими і лишаться, я б на них не витрачала час. А тим, хто ще в нас сумнівається, треба розповідати про нашу культуру, чому ми – це ми. Зараз люди схильні сприйняти та повірити на власні очі, що таке російська пропаганда.
Я ще викладаю українську мову як іноземну (іноземцям), то зараз до мене приєдналося багато нових студентів. І їм дуже легко пояснити, що була русифікація української мови, що була русифікація історії України, що багато що замовчувалося, що деякі слова в нашій мові з’явилися саме через русифікацію. Пояснювати зараз дуже легко, чому Kyiv, а не Kiev. Зараз ці люди починають просувати українську культуру, пояснювати наші наративи, нашу позицію, що ми мирні, що у нас глибоке коріння історичне. Зараз справді вікно можливостей, звісно, якою ціною…
– Знаю, що влітку ви мали план повернутися додому. Мабуть, він скорегувався, але від цього навряд чи вам легше стало. Як підтримуєте зв'язок із рідними?
– Такий план маємо досі. Моя родина, крім чоловіків, виїхала. Мої батьки та сестра з дітьми зараз у Німеччині. Бо моя позиція – дітей треба вивозити якомога далі у першу чергу, вони не мають це все бачити. От маленький хлопчик, трирічний, який з нами зараз живе, два дні побув у сховищах і досі розповідає: якщо буде летіти літак, то він впаде, і ми всі помремо, тому треба бігти терміново у підвал. А скільки дітей вже понад місяць сидять у підвалах… Тому обов’язок батьків – виростити здорових українців, які потім будуть будувати Україну. І вони мають бути виховані у найкращих традиціях любові до України.
Мабуть, я буду першим пасажиром першого літака Женева – Київ. Бо я навіть не записувала доньку до школи, таку анкету треба було заповнити ще у грудні. Я ж пояснювала, що нас чекають у Києві. Зараз я теж не заповнюю цю анкету, досі сподіваюся, що ми підемо у вересні до школи у Києві. І всі, кого я тут зустрічаю з України, дуже хочуть повернутися додому.
