Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Я не хочу, щоб у моїй країні йшла війна», —

каже український водій Абдуллах Міраджан, біженець з Афганістану
21 листопада, 2001 - 00:00

В Афганістані війна. Війна, яка фактично триває 26 років. Тільки за останній місяць тисячі, якщо не десятки тисяч біженців покинули країну і шукають притулку хто в сусідніх Пакистані чи Ірані, хто в більш далеких, в тому числі європейських, країнах. Але тікали з Афганістану й раніше. Одна з хвиль масової еміграції припадає на початок 90-х років минулого століття і співпадає з падіннями режиму Наджибулли. Тоді ті, хто підтримував його або інших керівників країни, які співпрацювали з колишнім СРСР під час ведення в Афганістані бойових дій радянськими військами, змушені були виїхати з країни. Значна частина їх оселилася в різних республіках колишнього Союзу, в тому числі в Україні. По-різному склалися їхні долі. Кореспондент «Дня» зустрівся з одним з них.

Абдуллаху Міраджану — 34 роки, смагляве обличчя, живі чорні очі. Досить вільно розмовляє російською мовою. Народився в Афганістані, в місті Пактіл. За національністю пуштун, тобто представник найчисельнішої народності його рідної країни, вихідці з якої найчастіше правили нею і до якої в більшості належать члени руху Талібан. (Сам Абдуллах вважає і пуштунів, і таджиків, і узбеків, представників інших національностей, що живуть або жили там, єдиним народом — афганцями). Батько його був полковником афганської армії. Батька вбили. За яких обставин, Абдуллах уточняти не став. Як не став і говорити про своїх афганських рідних детальніше. Мабуть, у нього були на це підстави.

Після закінчення школи (на той момент радянські війська вже увійшли до Афганістану) працював у міліції, брав участь у багатьох боях з моджахедами, в тому числі і в одних лавах з підрозділами радянського контингенту. Всього, за його словами, в різних куточках країни він провоював близько 5 років, був двічі поранений. До цього часу Абдуллах зберігає членський квиток Народно- демократичної партії Афганістану і називає події середини 70 — 80 х років вже згаданого минулого століття, що відбувалися там, «нашою революцією». Потім він навчався в Академії міліції Афганістану. У 1989 році поїхав до Москви, де був слухачем Академії внутрішніх справ СРСР. Має вищу освіту і офіцерське звання. У 1990 році повернувся до своєї країни. Вже при президентові Наджибуллі знову працював у міліції в Кабулі, був тілоохоронцем, начальником штабу в’язниці. Після падіння режиму Наджибулли у 1991 році виїхав з країни. Каже: «Мене б там убили, тому я не мав іншого виходу, як утекти». І продовжує: «Для мене і Північний альянс, і Талібан — це одні і ті ж самі моджахеди, проти яких я свого часу боровся».

В Україні Абдуллаху допомогли наші воїни-афганці, з якими він разом воював проти моджахедів. Вони подарували йому невеликий будиночок в селі на Житомирщині. Рік назад Абдуллах одружився з українською дівчиною. Мріє бути батьком. Але тоді, коли стане краще заробляти, щоб мати змогу утримувати сім’ю. Зараз працює водієм на приватному таксі (машина не його, а роботодавця). З сусідами і знайомими він підтримує хороші стосунки, часто приходять на виручку один одному. Каже, що за вірою він мусульманин. Однак не фанатичний — молиться у вільний від роботи час. На якісь свята у дружній компанії може дозволити собі випити чарку горілки. «Закони України, — підкреслює Абдуллах, — я поважаю і дотримуюся їх». Зараз він має статус біженця і кожні три місяці продовжує дозвіл на проживання в нашій державі. Допомоги від міжнародних організацій, у тому числі і по лінії Управління верховного комісара ООН у справах біженців, не отримує. «Що сам зароблю, на те і живу», — говорить колишній афганський офіцер. Іноді Абдуллах контактує із співвітчизниками, які проживають на Житомирщині (їх тут небагато) і в Києві. Спілкується ними пуштунською мовою, яку не забув. Додому поки не збирається. До речі, в Афганістані в Абдуллаха залишилася мати, два брати і чотири сестри. З тих пір, як він виїхав з країни, ніяких звісток про своїх рідних не мав і не має.

Стосовно терориста №1 бен Ладена, який, за твердженнями розвідок США, переховується зараз в Афганістані, нагадує, що коли той в лавах моджахедів воював проти урядів Кармаля і Наджибулли, а також радянських військ, то користувався підтримкою американців. «Я не хочу, щоб в моїй країні йшла війна», — говорить Абдуллах. — 26 років в Афганістані ллється кров і страждають мільйони людей. Якщо Штатам потрібен бен Ладен, то хай ловлять його. Але при чому тут народ Афганістану? І поки там не буде миру, я до своєї країни повернутися не можу».

P.S. Вочевидь, що в оцінках останніх подій навколо Афганістану практично повністю відсутні згадки про ще одну політичну силу, яка свого часу відіграла велику, хоча і дуже неоднозначну роль в житті цієї країни, а саме про Народно-демократичну партію. Мабуть, аналітики-міжнародники вже поставили хрест на ній. Дійсно, зараз важко уявити, як можуть тодішні прихильники марксистсько-ленінських ідей вжитися у політичну структуру країни, яка підпала під владу релігійних фанатиків. І дуже ймовірно, що багатьох з них при поверненні до рідної країни (нехай і після гіпотетичного падіння режиму талібів) чекає доля Наджибулли, якого ті самі фанатики, увірвавшись до швейцарського посольства, витягли на площу і повісили разом із братом. Однак, мабуть, не варто забувати, що принаймні залишки тієї сили існують і представляють вони певні умонастрої частини афганського народу. І ці люди, якщо не зараз, то у більш-менш видимій перспективі могли б взяти участь у формуванні політичних інституцій, Афганістану. Якщо, звісно, захочуть це робити... Абдуллаху Міраджану, розповідь про якого наведена вище, всього 34 роки...

Валерій КОСТЮКЕВИЧ, «День»
Газета: 
Рубрика: