28 вересня в Кришталевому залі готелю «Київ» на конференції Молодіжного собору громадянської згоди «Молодь та влада: перспективи взаємодії» перед делегатами, студентами й викладачами виступив міністр освіти і науки, молоді та спорту України Дмитро ТАБАЧНИК, який одразу попередив: «Я прийшов до вас не як міністр, а просто як людина, яка так само, як і ви, хоче бачити цю країну успішною». Із цим виступом міністра редакція вирішила познайомити професора Фрейбурзького університету пані Юліане БЕСТЕРС-ДІЛЬГЕР, яка багато років керувала кафедрою славістики Віденського державного університету. Пропонуємо до вашої уваги фрагмент виступу нашого міністра освіти і науки та інтерв’ю Володимира БРОДЗІНСЬКОГО з професором Бестерс-Дільгер. Редакції відомо, що вона чудово володіє російською та українською мовами і є автором праці «Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз та рекомендації».
Д. ТАБАЧНИК: «Важко було б собі уявити — але давайте все ж таки пофантазуємо, займемося футурологією — що було б з існуючою успішною державою Австрія, якби її політична та культурна еліта не побачила б для себе завдання важливіші, стратегічніші, ніж створення окремої австрійської мови та витіснення з буденного життя німецької? Навряд чи це можна уявити, однак напрошується аналогія. Адже, за словами наших націоналістів, без мови немає нації, а без нації немає держави. Це вони твердять на кожному розі. Вибачте, а Австрія — не держава? Австрія — не нація? Австрія — не демократія? Мені здається, що можна доводити аксіоми, але тільки вправляючись у софістиці. При цьому наші доморослі націоналісти не помічають, що на їхній політичній карті, в їхньому спотвореному світогляді, крім кількох європейських держав, геть відсутні Австралія, Нова Зеландія і весь Новий Світ. Там розмовляють не по-американськи, не по-канадськи, не по-бразильськи, не по-мексиканськи, не по-новозеландськи, а розмовляють і творять нації по-англійськи, по-німецьки, по-португальськи, по-іспанськи. Отже, цих десятків націй не існує? Чи ми зараз вдаватимемося до аналізу європейських держав, у гіпотетичне врегулювання там мовної політики? Ми не аналізуватимемо досвіду Індії, яка пройшла тяжке колоніальне минуле, однак зуміла зберегти базу економіки й культури. Ви можете собі уявити, як конструктивно — у великих лапках — могли боротися ті ж австрійці з крадіжкою німцями в них самої назви «Дойчланд»? А в нас в історичних підручниках, у наукових дослідженнях обговорюється, хто в кого вкрав слова «Русь» та «руський». І займаються цим не пацієнти відповідних медичних установ, а особи, увінчані депутатськими мандатами, вищими академічними званнями, які, анітрохи не вагаючись, намагаються проголосити себе совістю нації...»
В. БРОДЗІНСЬКИЙ: — Одразу хочеться запитати, наскільки правомірними є проведені міністром паралелі між мовною ситуацією в Австрії та Німеччині й тим, що відбувається з українською та російською мовами?
Ю. БЕСТЕРС-ДІЛЬГЕР: — Щоб уточнити, зауважу, що в промові міністра поняття «російська мова» прямо не згадується, але виходячи з контексту можна прийти до висновку, що в нього йдеться саме про російську мову. А паралелі між українським і російським та австрійським варіантом німецької в Австрії й німецьким варіантом німецької в Німеччині під науковим кутом зору некоректні. Міністр освіти і науки змішує, як у нас кажуть, «яблука» з «грушами» і таким чином вводить людей в оману.
В. Б.: — Отже, займається демагогією?
Ю. Б.-Д.: — Я проти навішування ярликів. Особисто мені ніколи не доводилося з ним стикатися, я не читала й тим більше не чула виступів цього діяча. Але цитати, на які я натрапляла в пресі або в інтернеті, підводять до думки, що пан Табачник — важливий ідеолог Партії регіонів. Пам’ятається, Президент Янукович збирався об’єднувати країну. Якщо ці наміри були чесними, він міг би запропонувати панові Табачнику інший портфель.
В. Б.: — Наприклад, міністра залізничного транспорту?
Ю. Б.-Д.: — Про залізниці говорити не стану, але на посаді міністра освіти я порадила б уникати висловів типу «доморослі націоналісти», «пацієнти відповідних медичних установ», «їхній спотворений світогляд»...
В. Б.: — Давайте повернемося до теми окремої австрійської мови, якої торкнувся міністр.
Ю. Б.-Д.: — Німецькою, крім Австрії, розмовляють у Німеччині та Швейцарії. У Швейцарії, якщо не вникати в деталі диглосичної ситуації, то можна сказати, що співіснують швейцарський різновид літературної німецької мови й діалекти, які для німецькомовних швейцарців є важливими чинниками їхньої самоідентифікації.
В. Б.: — Що не завадило Швейцарії стати не менш успішною країною, ніж Австрія...
Ю. Б.-Д.: — Саме так.
В. Б.: — А як же з «яблуками» та «грушами»?
Ю. Б.-Д.: — Спочатку треба сказати кілька нудних, але важливих речей. На відміну від України, де розмовляють рідною українською мовою, в Німеччині, Австрії та інших згаданих паном Табачником державах не розмовляють мовою, яка належить лише жителям цих країн. Австрійці розмовляють німецькою, але німецька є не лише їхньою «власністю», а належить і тим же швейцарцям, і німцям... Новозеландці розмовляють англійською, але англійська теж не лише їхня «власність». Як відомо, між англійською в Сполучених Штатах та англійською в Британії й Новій Зеландії є відмінності у вимові та словниковому складі. Але для лінгвістів це не окремі мови, а різновиди однієї мови. А українська з лінгвістичного погляду — це самостійна мова, і тому ми можемо, образно кажучи, назвати її «яблуком», тоді як німецька в Австрії чи, скажімо, німецька в Німеччині — це різновиди однієї й тієї ж мови, і тому це — «груші». Плутати «грушу» з «яблуком» не можна.
В. Б.: — А «груші» на смак однакові, тобто рівноцінні між собою?
Ю. Б.-Д.: — У германістиці існує поняття «плюрицентрична мова». Це означає, що німецька мова має кілька рівноправних або, як ви кажете, рівноцінних центрів свого існування — це Австрія, Німеччина та Швейцарія. Кожна з цих країн має свій стандартний варіант, тобто свій стандартний різновид німецької мови. І ніякий із цих трьох різновидів під науковим кутом зору не має жодних переваг перед іншими.
В. Б.: — Але якщо жителі тієї чи іншої країни шляхом референдуму захочуть називати мову, якою вони розмовляють, іменем своєї країни... Наприклад, якщо Ангола захоче назвати свою мову не португальською, а ангольською?
Ю. Б.-Д.: — До таких побажань треба ставитися з повагою. Не виключено, що саме таку ситуацію ми можемо спостерігати через певний час у Бразилії. Таким чином народжуються нові мови.
В. Б.: — Виходить, міністр Табачник помилився щодо Бразилії, і скоро з’явиться бразильська мова?
Ю. Б.-Д.: — Така тенденція справді існує. На мою думку, міністр освіти внутрішньо не може прийняти той факт, що українська мова є самостійною мовою, а не різновидом або варіантом якоїсь іншої мови. Тому, проводячи аналогії з Україною, він запитує, «що було б з існуючою успішною державою Австрія, якби її політична та культурна еліта не побачила б для себе завдання важливіші, стратегічніші, ніж створення окремої австрійської мови і витіснення з буденного життя німецької?» Міністр забув, що українцям не треба боротися за створення окремої української мови. Він, можливо, не обізнаний і в тому, що ще в 1904—1905 роках, відповідаючи на запит російського уряду, Російська академія наук, як і Харківський та Київський університети, зробила науковий висновок, що українська і російська є різними мовами і тому потрібно скасувати заборону друкувати книжки українською мовою. Втім, про те, що це дві різні мови, філологи знали вже давно, у тому числі такий корифей світової славістики XIX століття, як професор Міклошич із Відня.
В. Б.: — А як ви ставитеся до всіх цих суперечок, які дедалі ширше розгортаються останніми роками, про те, чия ж то була держава, Київська Русь?
Ю. Б.-Д.: — Пан Табачник має рацію. Я вважаю, що сперечатися тут не варто. Центр східнослов’янської держави Русь був розташований у Києві, тобто за сьогоднішніми політико-географічним поняттям — на українських теренах. Але, виходячи з цього, говорити про якусь «староукраїнську Русь» було б хибно, бо в ті часи східні слов’яни ще не розділилися на три мовні групи. А це означає, що Русь не була ні «староукраїнською», ні «староруською», вона була східнослов’янською. В Русі тих стародавніх часів говорили лише діалектами.
В. Б.: — Проте навіть коли щодо якихось питань міністр Табачник і має рацію, тоді чому його діяльність загалом викликає в багатьох українців роздратування?
Ю. Б.-Д.: — Я вже казала, що оцінювати міністра Табачника як фахівця не готова. Гадаю, добираючи недоречні приклади, він прагне представити бажання багатьох українців бачити українську єдиною державною мовою абсолютно зайвим або взагалі абсурдним. Я згодна з ним, що сьогодні, крім мовного питання, в України є й інші не менш актуальні проблеми суспільно-політичного, соціально-економічного та інших сфер життя, але не згодна, що для становлення української нації українська мова абсолютно не важлива.
В. Б.: — Але чому вона є такою важливою? Чому в прагненні побудувати свою незалежну державу «українські націоналісти» тримаються за мову навіть більше, ніж за територію? Ось письменник Андрухович готовий віддати Росії Крим і Донецьк, а російська мова як друга державна — це для нього немислимо...
Ю. Б.-Д.: — Прагнення, як ви їх називаєте, «націоналістів» до єдності мови, нації та держави нічим не відрізняється від бажання інших європейських народів ще з часів Французької буржуазної революції 1789 року. Щоправда, ці мрії в багатьох із них уже давно стали реальністю. Як відомо, більшість національних революцій відбулася вже в XIX столітті. А українці почали пізніше за інших займатися утворенням своєї державності. Але в наш час створювати націю лише на мовному підѓрунті, на базі етнічності більше неможливо. Цьому суперечать, наприклад, міжнародні зобов’язання України.
В. Б.: — Згоден, але чому все-таки доля своєї мови завжди хвилювала українців більше, ніж австрійців?
Ю. Б.-Д.: — Мабуть, одна з причин — відсутність власної державності. Австрійці, наприклад, мали різні можливості історичної самоідентифікації. У них була багатонаціональна імперія, назву якої знали в усьому світі, престиж, корона, армія та, що дуже суттєво, кордони. А в українців усього цього дуже довго не було. Головне, що в них залишалося і що важко було забрати, це українська мова. Звідси й акцент на мову і страх втратити її як засіб самоідентифікації. Німецькомовному швейцарцеві нічого перейматися за долю німецької мови, бо у світі є інші німецькомовні країни. Франкомовному швейцарцеві також нічого боятися за французьку, за нею — Франція. Та й статус російської мови у світі настільки потужний, що всі страхи російськомовних в Україні за долю російської — невиправдані. Вона не пропаде. У російськомовного українця або етнічного росіянина в Україні за плечима — величезна Росія з її літературою, культурою, економікою та ЗМІ. Це україномовним українцям розраховувати на допомогу нізвідки.
В. Б.: — У литовців, латишів та естонців у чомусь схожа ситуація...
Ю. Б.-Д.: — Згодна, і вважаю, тому їхні уряди, незважаючи на те, що увійшли до Євросоюзу, не підписали й не ратифікували Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. До речі, попри всі труднощі, молоде покоління російськомовного населення там успішно опановує державну мову. Україна щодо мовних питань теж повинна виходити із власної ситуації. Вона була вимушена Європейською Радою ратифікувати хартію, що підтримує недержавні мови, але в преамбулі зазначено, що «захист і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні здійснюватися в збиток офіційним мовам і необхідності їхнього вивчення». Тому всі учні мають вивчати українську мову.
В. Б.: — Виходить, що українцям у певному сенсі треба захищатися від цієї Хартії?
Ю. Б.-Д.: — Річ у тім, що мовне рівноправ’я не приводить до мовної рівності. Таким чином, політика «позитивної дискримінації» російської мови могла б стати знаряддям, яке компенсує багатовікове фактичне нерівноправ’я української мови. Простіше кажучи, аби хоч якось вирівняти своє нерівноправне становище стосовно російської, українській мові життєво важливо й надалі зберігати привілейований статус єдиної державної мови.
В. Б.: — Отже, українська як єдина державна мова для України дуже важлива!
Ю. Б.-Д.: — Безперечно. У міністра Табачника та його прибічників можна знайти некоректні паралелі з австрійськими умовами, але паралелей із ситуацією в Білорусі я не бачила. Таке порівняння було б для нього фатальним, бо ситуація з білоруською мовою саме й може допомогти прояснити проблему з українською. За часів перебудови білоруси надали білоруській статусу єдиної державної мови. Згодом, 1995 року, «білорусизацію» було зупинено референдумом, який провели за ініціативою президента Лукашенка. Через неправильне розуміння ситуації з рівноправ’ям мов і «щоб не утискати права російської мови», білоруси вирішили надати їй нарівні з білоруською статус державної. Це й стало цвяхом у труну білоруської мови. Гіркий досвід білорусів має передусім цікавити українських політиків та особливо Президента Януковича. Звісно, якщо до своїх обіцянок дбати про українську мову він ставиться серйозно...
