Кожного року під час чергової річниці чорнобильської аварії традиційно загострюється увага до ядерної енергетики. Звичайно, вже немає того антиядерного запалу перебудовних років, але пояснюється це скоріше за все «втомою» нашого суспільства і появою нових, актуальніших проблем індивідуального виживання. При цьому не можна сказати, що стосовно самої ядерної проблеми існує усталена громадська думка. Наше суспільство так і не «розібралося» з нею. В дискусіях, які ще часом трапляються, переважає думка противників ядерної енергетики. Стаття Тетяни Бєлецької певною мірою заповнює цю прогалину. Редакція запрошує до продовження аргументованої дискусії навколо проблеми перспектив ядерної енергетики. Свої матеріали просимо надсилати звичайною або електронною поштою ([email protected]).
Академік М. Амосов у одному з інтерв'ю сказав: «Ми перебуваємо в потоці атомної дезінформації. Він створений письменниками й поетами, що підігріли громадську думку, політиками, що роблять на цьому кар'єру, вченими й лікарями, котрі заробляють на можливостях Чорнобильського фонду. Та ясність щодо Чорнобиля доведеться внести, оскільки він — непосильний тягар для держави, для людей — завелике навантаження на психіку».
Соціологи вважають, що радіофобія більше шкодить здоров'ю людини, чим малі дози радіації. Нині в нашому суспільстві помітне своєрідне неприйняття атомної енергетики. І це — однин із наслідків радіофобії. Щоб позбутися цього неприйняття, напевно, треба прояснити для широкої громадськості низку положень.
Так, справді, саме в нас сталася аварія на Чорнобильській атомній станції — найбільш значна техногенна катастрофа за всю історію людства. Це — трагедія атомників і всього народу України. Загинуло багато людей під час аварії та через її наслідки, і передусім — серед ядерників.
Економічний і політичний аналіз ситуації в Україні переконує: нам і нашим дітям не обійтися без атомної енергетики принаймні на період до 2020 року.
Атомна енергетика — необхідний вибір для сьогоднішньої України. До такого висновку прийшли й «атомні генерали», і парламентарії, і вчені на «круглому столі», проведеному Всеукраїнським об'єднанням «Інтелект нації» в березні 1999 року. Для цього є дві головні причини. Це, по- перше, — екологічна чистота виробництва. Атомна станція, яка працює безаварійно, набагато менше завдає шкоди довкіллю, ніж будь-які ТЕС. По-друге, — економічна необхідність. Взимку АЕС України виробляють до половини електроенергії країни.
Безумовно, атомна енергетика потенційно небезпечна, як і інші складнотехнологічні галузі. Але деякі її переваги очевидні.
Провідні країни світу послідовно працюють над екологічними проблемами з позицій економічних витрат на виконання заходів із нейтралізації техногенної шкоди, яка завдається довкіллю. За даними Національного інституту стратегічних досліджень РНБО України, «нафтова» кіловат-година завдає на 20% менше шкоди довкіллю, ніж «вугільна», «газова» — на 40%, АЕС, що працює безаварійно, — в 14 раз менш шкідлива, ніж вугільна ТЕС.
Георгій Копчинський, голова експертної ради з питань безпеки ядерних установок при Мінекобезпеки, вважає істотним моментом у виборі шляхів подальшого розвитку енергетики прагнення до мінімізації так званого «парникового ефекту». І саме для атомної енергетики з погляду виділення в атмосферу вуглекислого газу характерна екологічна чистота виробництва.
Техногенний вплив на навколишнє середовище завжди комплексний. На думку Михайла Уманця, заступника міністра енергетики, керівника департаменту ядерної енергетики Міненерго, будь-яке промислове навантаження нічого позитивного не несе. Важливим є те, чи прийнятна нова екологічна ситуація. Варто замислитися, чи не доцільніше витрачати кошти на підвищення безпеки роботи АЕС, а не на нейтралізацію екологічної шкоди, яка завдається тепловими станціями?
Економічне обгрунтування необхідності розвитку атомної галузі в Україні стає очевидним після визначення місця ядерної енергетики в енергетичному потенціалі країни. Електроенергетика України в радянський час створювалася виходячи з інтересів усього СРСР. У 70— 80-х роках приріст енергетичних потужностей України здійснювався за рахунок розвитку атомної енергетики. Тоді як теплова енергетика в той час практично не розвивалася, і сьогодні її потужності надто зношені. До 2010 р. 90% потужностей ТЕС України відпрацюють 30—40 років і більше при ресурсі 25—30. Обсяги виробництва електроенергії на ТЕС зменшуються. Це пов'язано в тому числі й із залежністю роботи від імпорту первинних енергоносіїв. Між іншим, 35% паливних витрат країни йде на забезпечення роботи ТЕС. При зменшенні загального обсягу виробництва електроенергії в Україні частка атомної енергетики зростає з року в рік, хоч потужність атомних енергоблоків залишається незмінною.
У ХХI сторіччі нашу країну чекають дуже обмежені енергетичні умови. В Україні немає нафти, газу практично немає, вугілля порівняно дороге і його запаси невеликі. Атомна енергетика необхідна для забезпечення енергетичної незалежності України. Втрата навіть 5—7% енергетичних потужностей може призвести до розвалу всієї енергосистеми країни.
Нетрадиційні джерела енергії: вітер, сонце, морські припливи і відливи тощо, — навіть у далекій перспективі не дадуть потрібної кількості енергії: вартість 1 кВт потужності нетрадиційної електрогенерації в 3—4 рази перевищує вартість створення того ж кіловата на АЕС. Тому нам і залишається йти в «мікросвіт» — там енергії більше в тисячі разів, вважає Михайло Уманець. Чи ліпший це шлях після Чорнобиля? Дуже важливе питання. Вирішуючи його, потрібно пам'ятати про те, що науково-технічний прогрес вимагає часу. І не можна допустити того, щоб ми опинилися перед фактом: традиційні джерела енергії вичерпані, а «мікросвіт» не освоєний.
Нині за кордоном аж ніяк не переважає тенденція до «прощання з ядерними установками», як твердять противники розвитку атомної енергетики в Україні. Справді, вже після аварії на американській атомній станції в Трі-Майл-Айленді знизився темп будівництва АЕС. Чотири роки тому здавалося, що у світі спадає «ядерний бум». Сьогодні ж країни, що мають солідний надлишок енергії (наприклад, США, де 35% встановлених енергопотужностей перебувають у діючому резерві), працюють над створенням нових типів реакторів. Дослідження, проведені під егідою МАГАТЕ, показали, що ХХI століття для США буде століттям вугілля й урану. А вугілля в США на 20—25% дешевше від українського. У Європі до кінця наступного століття уран уже не буде мати конкурентів, незважаючи на польські й німецькі родовища вугілля.
Безумовно, все викладене справедливе тільки в разі безпечного функціонування ядерної галузі. Безпека діючих, і, до речі, зупинених, енергоблоків АЕС — базова умова теперішнього часу й майбутнього ядерної енергетики. Після чорнобильської аварії з'явилося поняття «культури безпеки», сформульоване міжнародною консультативною групою при МАГАТЕ. Питанням безпеки атомних електростанцій надається вищий пріоритет. Культура безпеки повинна бути основою стратегії в галузі розвитку атомної енергетики України. За твердженням М. Уманця, у наших атомних реакторних установках закладені дуже непогані ідеї. І працювали б вони не гірше європейських, якби не низька культура експлуатації, виробництва й будівництв. Культура виробництва й будівництва підводить: на українських АЕС комп'ютери є, а двері часом не відчиняються, сказав керівник департаменту атомної енергетики.
Зміст самого терміна «культура безпеки» не досить зрозумілий у нашій країні. Після будь-яких техногенних аварій цивілізовані люди, передусім, повинні розібратися у всьому, що призвело до аварії, потім — удосконалити техніку, автоматику, контрольно-вимірювальні прилади, тобто зробити все для підвищення рівня гарантованої безпеки експлуатації. В ідеалі в галузі атомної енергетики, як технології вищого порядку, повинні бути створені умови, які виключають саму можливість будь- якої аварії. У всьому світі давно вже проблема безпеки експлуатації атомних станцій з чисто технічної перетворилася на фінансово-технічну, а рівень безпеки експлуатації АЕС визначається рівнем фінансування технічних заходів забезпечення безпеки. У нас же в країні атомники підтримують необхідний рівень безпеки за рахунок економії на всьому, навіть на зарплаті.
Останні два роки проблема фінансового забезпечення стає в галузі головною. В атомній енергетиці заборгованість за використану електроенергію досягає майже 2 млрд. грн., що становить вартість піврічного виробництва електроенергії. Звертаючись до проблеми неплатежів за відпущену електроенергію, ядерники кажуть так: ми кредитуємо нашу економіку, подібно МВФ, однак, не одержуємо при цьому відсотків. Швидше це можна назвати дотаціями, оскільки надій на повернення «кредитів» надто мало. Не вирішивши цю проблему, не можна забезпечити надійне і безпечне функціонування галузі. Експериментування останніх років щодо створення енергетичного ринку привели галузь на грань катастрофи. Створена система енергоринку призводить до того, що до 60% виробленої електроенергії безслідно зникає, вважає Микола Штейнберг, генеральний директор «Атомаудита», член правління Українського ядерного товариства (УкрЯО). Це свідчить про непродуманість реформ в енергетиці та їхню надто низьку ефективність.
У будь-якій країні для нормального розвитку атомної енергетики необхідна серйозна робота з громадськістю. Особливо актуальним є завдання формування неупередженої громадської думки стосовно атомної енергетики в наших умовах. Років сім чи вісім тому необхідно було захищати атомну енергетику в Україні. Але ядерники в нас, на жаль, вважають, що їхня справа — техніка, і в результаті роботою з громадськістю ніхто не займався. «Займалися» цією роботою політичні спекулянти, дилетанти. Великою є провина фахівців, котрі тоді мовчали. Громадська думка була поза об'єктивною інформованістю. Непродумана дилетантська політика завдала величезної шкоди українському народові, прийнявши мораторій на добудовування атомних енергоблоків і на розвиток ядерної енергетики, — так вважає Михайло Уманець. Внаслідок прийняття мораторію 1992 року Україна втратила $6,5 млрд. Це були роки нереалізованих можливостей для галузі, а отже, і для економіки країни.
Треба готувати людей для розуміння атомної енергетики, долати недовір'я до неї, вважає М. Уманець, який пропрацював п'ять років директором Чорнобильської атомної станції, провів величезну кількість зустрічей людьми, котрі постраждали від чорнобильської аварії. «Ми привозили людей на ЧАЕС. І після всього побаченого там, недовіри до атомної енергетики вже не було. Недовіра народжується в Києві, у вищих ешелонах політичних сил».
Сьогодні необхідно допомогти визначитися у своєму ставленні до атомної енергетики. Чи це тимчасове аморальне явище, яке наше суспільство поки ще терпить; чи це дійна корова для політиків і чиновників; чи це один із небагатьох базових блоків, які залишилися в державі, що обіцяє можливість відновлення зруйнованого господарства.
