На тринадцятиріччя свого перебування на посаді головний редактор «Дня» Лариса Івшина запросила читачів газети до діалогу, запропонувавши їм поставити запитання. І читачі відгукнулись. Нашу увагу особливо привернуло запитання від Руслана Грабара з Києва: «В 1991 році, в рік незалежності України, до ВНЗ вступила певна кількість молоді. Закінчили навчання в 1996 році. Пройшло 13 років. Де ці молоді бакалаври і магістри? Їх, напевно, сотні тисяч. Де тисячі випускників МІМу? Який їх вплив на все, що відбувається в Україні?»
Руслан Борисович невипадково у своєму злободенному запитанні згадав МІМ-Київ. «День» немало писав про МІМ та його особливий підхід до вивчення українського бізнесу.
Міжнародний інститут менеджменту (МІМ-Київ) — перша в Україні бізнес-школа, заснована 1989 року з ініціативи знаного в світі науковця доктора Богдана Гаврилишина та під патронатом Інституту економіки Академії наук України. З того часу МІМ на основі програми МВА (Master of Business Administration) підготував сотні професіоналів. МІМ змінювався відповідно до вимог часу, проте незмінною була і є його філософія — партнерство бізнес-освіти, науки і бізнесу з метою посилення конкурентоспроможності українського бізнесу та України.
Наприкінці минулого року на святкуванні двадцятиріччя МІМ-Київ у розмові з «Днем» його випускники сказали, що для реальних змін в українській економіці та в українському суспільстві необхідне формування критичної маси людей, готових втілити ці зміни. Проте очевидно, що нашим читачам цього аморфного поняття «критична маса» не достатньо. Як довго чекати на «критичну масу»? Де гарантія, що цей прошарок все-таки буде сформовано, і він не розмиватиметься щоразу новими течіями політичних та економічних поглядів, так і не оформившись остаточно? І чи може хтось бути впевнений, що зміни, яких прагнутиме омріяна «критична маса», будуть на краще? За відповідями на ці запитання «День» відправився до МІМу.
Наші співрозмовники. Ірина ТИХОМИРОВА — президент МІМ-Київ, доцент кафедри менеджменту та економіки; керівник консультативних проектів для іноземних та українських компаній; член науково-методичної комісії з менеджменту МОН України. Ліна ХАСАН-БЕК — професор кафедри бізнес-адміністрування, кандидат економічних наук; керівник консультативних проектів для іноземних та українських компаній; автор, науковий редактор, перекладач і редактор перекладу книг з фінансових інвестицій, ринків капіталу, кредитування, оцінки фінансового стану підприємства. Макс ГОЛЬЦБЕРГ — завідувач кафедри бізнес-адміністрування, доктор економічних наук, академік Міжнародної академії менеджменту; керівник консультативних проектів МІМ-Київ для західних компаній; автор 12 монографій та підручників з корпоративного управління, ринків капіталу, інвестиційного менеджменту, торгівлі цінними паперами, фінансових ризиків тощо.
Розумне запитання нашого читача, на яке ми попросили відповісти Ірину Тихомирову, ініціювало круглий стіл з викладачами МІМу. Думки, висловлені на ньому, не транслюються на теле- чи радіоефірах. А даремно. Почувши їх, починаєш по-іншому розуміти коріння наших проблем. І не лише економічних...
— Тож чи можете ви відповісти на запитання нашого читача: де сотні випускників МІМу? Чи можна хоча б приблизно визначити, яка доля впливу «мімівської» спільноти на економічну, політичну ситуацію в Україні?
Ірина ТИХОМИРОВА: — Було б надто просто, якби в бізнесі було так само, як в механіці: є дія — є наслідок дії, штовхаєш — предмет пересувається. В економіці, як і в житті, все набагато складніше. Дуже багато чинників одночасно впливають на ситуацію. Хоча, безперечно, роль особистості в бізнесі — величезна. Що таке «Оболонь» без Слободяна? Чим був би «ТасКомерцбанк» без Тігіпка? Що таке газета «День» без Лариси Івшиної? І з цієї точки зору ми, звичайно, можемо назвати наших випускників, які очолюють впливовий та успішний бізнес в Україні. Звичайно, буває й так, що перспективний випускник — а з кар’єрою у нього не складається. Але відсоток успішних значно вищий. Перший випуск МІМ-Київ відбувся в 1991 році. Перших випускників було дуже мало — близько двадцяти людей. Проте які це люди! Серед них, наприклад, Роман Шпек (відомий український державний діяч та дипломат. — Ред.) — який обіймав низку впливових державних посад. Це (на жаль, уже покійний) колишній ректор Міжнародного Християнського університету Анатолій Войчак. Це декан обліково-економічного факультету КНЕУ Василь Ефіменко.
Ліна ХАСАН-БЕК: — Потрібно сказати, що до бізнес-школи ідуть, в першу чергу, ті люди, які хочуть займатися бізнесом, а не політикою. І цей вибір вони роблять не в 17—18 років, а свідомо розуміючи свої цілі і те, для чого їм ця освіта потрібна.
Макс ГОЛЬЦБЕРГ: — Нашим читачам, так само, як і тим, хто пише, варто було б розуміти, що немає відсталих держав, є держави, якими погано керують. Державний керівник — це особлива професія, якої треба навчатися, так само, як потрібно навчатися й управлінню бізнесом. Через це в усьому світі є школи, які готують спеціалістів з public administration (державне управління. — Ред.), а МІМ — типова школа, яка готує фахівців з business administration. Для нас кількість депутатів серед наших випускників не є показником успішності. Ми їх не навчаємо державному управлінню. Нас цікавлять їх успіхи в бізнесі.
— Але ж успіх людей бізнесу — це також успіх країни в цілому. Крім того, саме ці люди формують запит і мають безпосередній вплив на державну політику та політиків. Запит «мімівців» на ефективну державну політику сьогодні відчувається?
Ліна ХАСАН-БЕК: — Ті, хто знають двадцятилітню історію МІМу, зі мною погодяться: МІМ вплинув на формування банківського сектора України, напевно, більше, ніж будь-які інші інститути чи інституції. Випускники МІМу працюють практично в кожному банку, який існує в Україні, на керівних посадах.
Ірина ТИХОМИРОВА: — Так, і це не тільки банківський сектор. Від міністрів енергетики до голів обленерго — це випускники МІМу. Крім того, фармацевтика — дуже потужний і активний ринок. Практично кожний голова представництва фармацевтичної компанії в Україні — це наш випускник. Це, звичайно ж, ринок ІТ-технологій. Найбільші ІТ-компанії, які працюють і на софтверному ринку, і на ринку системних інтеграторів, керовані випускниками МІМу. В своїй більшості, коли ці люди приходили до нас на навчання, вони були кадровим резервом. П’ять-десять років — і вони якщо не власники успішного бізнесу, то топ-менеджери.
Макс ГОЛЬЦБЕРГ: — Я ось думаю: а справді, що дав МІМ за ці роки? В першу чергу, систему навчання менеджерів. Більшість провідних професорів в сфері менеджменту — це випускники МІМу перших років. Більшість провідних кафедр менеджменту створені «мімівцями». В 1990 році ці люди вперше почули, що таке маркетинг, менеджмент. В принципі, МІМ допоміг наповнити ринок праці достатньою кількістю менеджерів. Інша справа, що ми не завжди можемо нести відповідальність за якість освіти не наших випускників.
— Наприкінці минулого року у Відні відбулася конференція, присвячена 100-літтю Петера Друкера (один із найбільш впливових теоретиків менеджменту ХХст. — Ред.). Зокрема, на цій конференції йшлося про тенденцію в світовій економіці — парадигму соціальної відповідальності бізнесу, яка полягає у трикутнику: індивідуум — компанія — суспільство. Очевидно, що український ринок, в силу багатьох обставин, відмінний від світового, проте ми поступово просуваємось до цивілізованих правил. Чи мають «мімівці» достатньо запасу терпіння і міцну моральну платформу для того, щоб впроваджувати світові тенденції з посилення соціальної відповідальності бізнесу?
Макс ГОЛЬЦБЕРГ: — Праці Друкера — це, в першу чергу, вияв здорового глузду. Вести бізнес соціально відповідально — це ВИГІДНО. Не треба боротися — угоди, перемовини дають кращий результат. Немає настільки багатих людей, які можуть дозволити собі ворогів. А ворогів потрібно втихомирювати. Класичний капіталізм помер. З ним помер і одноособовий інтерес акціонера в бізнесі. Так, акціонер дав гроші і його думку потрібно поважати. Але ти не зможеш примусити працівника думати про чужий бізнес зранку до ночі. Значить, ми повинні зацікавити працівника в успішності бізнесу. Не контролювати — а долучити його до процесу. Друкер ці думки висловив людською мовою, нічого не прикрашаючи.
Ліна ХАСАН-БЕК: — «Мімівські» випускники готові до цього більше, ніж будь-хто інший. Ми єдині в Україні з 2000 року ввели курс «Корпоративне управління» — курс, який вивчає проблеми узгодження інтересів всіх зацікавлених сторін. Хочу навести приклад з банківського сектора. Ті банки, які безвідповідально ставилися до своїх вкладників, втратили бізнес. Ні в одному з тих банків, де керують наші випускники, такого і близько не було. Етика ведення бізнесу увібрана ними. І не тільки тому, що МІМ їх цьому навчив. Поступово український бізнес приходить до розуміння того, що бути соціально відповідальним — вигідно тобі. Можливо, соціально відповідальний бізнес дає менше прибутку в якийсь конкретний момент, але він стабільний і прибутковий в довгостроковій перспективі.
Ірина ТИХОМИРОВА: — Треба усвідомити, що соціальна відповідальність — це не благодійність, це не одноразова меценатська акція. Це послідовний життєвий вибір: «Я плачу податки», «Я дбаю про соціальне забезпечення моїх співробітників», «Я думаю про навколишнє середовище», «Я не використовую тіньових схем».
— Зрозуміло, але соціальна відповідальність, про яку ми говоримо, вимагає формування стратегічного мислення. А це одна з найскладніших задач будь-якої освіти. Які методи ваших викладачів дозволяють вкласти в голови «мімівців» стратегічне мислення?
Ліна ХАСАН-БЕК: — Їх життя примушує стратегічно мислити (сміється). Наша освіта недешева. Крім того, вона вимагає великих часових витрат протягом двох років. Таким чином, той, хто приходить до нас, зробив свій вибір: навіщо я тут?
Ірина ТИХОМИРОВА: — А головне, ці люди повинні перебудуватися психологічно, адже вони начальники у себе на роботі, у них десятки, якщо не сотні підлеглих, а тут вони потрапляють на місце студентів. Якщо вони на це готові — то, значить, вони готові перебудовувати своє мислення. А після закінчення, справді, багато хто з випускників говорить, що МІМ не тільки розправляє крила, але й відкриває очі.
Ліна ХАСАН-БЕК: — Частіше за все, в МІМ люди шукають відповідь на запитання: що мені робити з моїм бізнесом далі? МІМ дає можливість подумати, як може бути. З різних варіантів розвитку подій люди складають власне стратегічне бачення. Навчити нічого не можна, можна тільки навчитися. МІМ дає нові можливості, відкриває свіжі ідеї, формує нові погляди, інші цінності для бізнесу, для особистості, для суспільства — це наша задача. Треба розуміти, що стратегія — це теж не на все життя. Я часто говорю, повторюючи чужі слова, що єдина константа в житті — це зміни. Ми намагаємося привчити наших слухачів до того, що зміни — це НОРМАЛЬНО. Зміни — це навіть не належне, а обов’язкове. З розумінням цього, з бази знань і цінностей, які отримує випускник, у нього виникає здатність формувати подальше бачення свого бізнесу і ринку в цілому. Звичайно, кожен з них бере рівно стільки, скільки може — не більше і не менше. Наша задача — дати можливість подивитися на світ ширше.
Ірина ТИХОМИРОВА: — Уявіть собі, людина будувала свій бізнес, ночами не спала, прораховувала його. І ось — бізнес відбувся, людина на вершині. І саме в цей момент вона опиняється перед глухою стіною: що далі? Хочу розвитку, але не бачу, куди розвиватися. Тоді й приходять до МІМу. До нас якраз і йдуть за стратегічним мисленням.
— Як ми вже говорили, до вас приходять на навчання люди сформовані, які мають за плечима одну чи більше вищу освіту. Переважна частина з них закінчувала вищі навчальні заклади не так давно.
Ірина ТИХОМИРОВА: — Так, практично всі вони вчилися вже в незалежній Україні.
— Експерти зараз дуже багато говорять про занепад вітчизняної системи освіти. Чи відчувають це викладачі МІМу?
Ірина ТИХОМИРОВА: — По-перше, наші слухачі пишуть вступні тести, а потім проходять співбесіду. Ми, звичайно, беремо не всіх, не зважаючи на те, що вступники готові платити немалі гроші за навчання. Бувало й таке, що на питання, що ви слухали у вузі, де отримували вищу освіту, вступник відповідав: «Я слухав плеєр». Звісно, така людина не може бути слухачем МІМу. Проблеми з освітою, безперечно, є. Але багато чого залежить від навчального закладу, його вимог і організації навчально-виховного процесу. Є вузи, які для нас уже стали маркою. З них приходять прекрасні випускники. Але є й такі університети, резюме випускників яких роботодавці взагалі не розглядають. І на ринку праці, в кадрових агенціях це всі знають.
Макс ГОЛЬЦБЕРГ: — Всі вузи, про які ми тут згадували — чудові. Ірино Олегівно, потрібно говорити так — і у нас буде робота. (Дружній сміх). Вони готують людину до конкретної функції, прекрасно розповідають, що таке бухгалтерський облік, що таке статистика і таке інше. МІМ не готує головних бухгалтерів чи маркетологів. Ми говоримо про управління бізнесом — а це мистецтво.
— Перед випускниками МІМу стоїть дуже висока планка. По-перше, це історія МІМу. По-друге, це успішність випускників МІМу у бізнесі та у віртуальних проектах — у Global Management Game «мімівці» традиційно займають високі місця. Проте успіх в навчанні і успіх в реальному житті — це різні речі. Які критерії успіху для випускника МІМу?
Ірина ТИХОМИРОВА: — Макс Абрамович Гольцберг часто говорить, що диплом МІМу — це не партквиток. Якщо отримав диплом МІМу, це не значить, що ти відразу стаєш успішним, в тебе іде вгору бізнес або тебе запрошують у найпотужніші компанії. Диплом МІМу — це складова успішної кар’єри. Ми зробимо все, щоб допомогти людині досягти успіху, але найбільше залежить від самої людини і її життєвої активності, її готовності до змін і випробувань. Цікаво, що під час навчання дуже багато слухачів змінюють або місце роботи, або посади в тій самій компанії. Багато хто з них розпочинає нові спільні проекти зі слухачами своєї ж групи.
— Ви пов’язуєте це з переоцінкою цінностей в процесі навчання?
Ірина ТИХОМИРОВА: — Великою мірою, так. Ми вже говорили, що вони починають ширше дивитись на світ. А ще — в МІМі вони зустрічають людей з поглядами, подібними до власних, неординарними ідеями, і розуміють, що спільно легше досягти бажаної мети.
Ліна ХАСАН-БЕК: — Кожний розуміє успіх по-своєму. У нас була група, яка закінчила МІМ в 1993 році. На п’ятнадцятиріччя випуску в 2008 році вони зустрілися і почали розповідати про себе. Один каже: «У мене дома-заводи-пароходи», інший каже: «У мене пароходи-дома-заводи». Хтось з них президент компанії, хтось генеральний директор фірми... Але встав один із випускників і розповідає: «Я не маю боргів і мій бізнес забезпечує достаток моїй сім’ї». Це його розуміння успіху і успішності — без заводів-домів-пароходів. Для себе я успішний бізнес розумію так: це той бізнес, який визнають успішним ті люди, які в ньому зацікавлені.
Макс ГОЛЬЦБЕРГ: — Успішний бізнес — це вміння адаптуватися до змін. Це систематична організація вирішення проблем, що постають перед бізнесом. Зрозуміло, що якщо немає проблем — ви мертві. Регулювати те, що регулюється, і не засмучуватись з приводу того, що не регулюється. Вміння відмовитись від миттєвих благ на користь більших благ в майбутньому. Усвідомлення цього прийде в український бізнес, коли відійде сьогоднішнє покоління супербагатих, які думають, що їх діти займуться готовим бізнесом і будуть в ньому успішні.
Ліна ХАСАН-БЕК: — Вони навчають своїх дітей за кордоном, при тому, що бізнес у них залишається колишній. Вони привозять дітей з Лондона, Парижа, Нью-Йорка керувати тим неструктурованим бізнесом, який сформувався продовж останніх 10—15 років. І через п’ять-сім років ми зустрінемось із цією проблемою.
Макс ГОЛЬЦБЕРГ: — Коли аналізували розвиток бізнесу на Заході, використовували таку теорію: перше покоління — це відчайдушні голови, друге — торговці, третє — мільйонери, четверте — плейбої, а п’яте — жебраки. Насправді все це дуже суттєво: кому ти залишиш свій бізнес, чи не будуть твої діти відповідати за твою безвідповідальність.
— З особистого відчуття, мені здається, що українська бізнес-еліта зараз переживає період трансформації. Від чого ми відходимо, відомо — від періоду «малинових піджаків». Як можна охарактеризувати сучасне покоління бізнесменів? І якою буде нова бізнес-еліта в своїй більшості — це питання №1 порядку денного.
Ірина ТИХОМИРОВА: — Думаю, ті люди, які приходять до нас, не хочуть залишатися навіть в сірій полосі. Я думаю, що сьогоднішня бізнес-еліта вже втомилася від бруду. Вони хочуть чесності. А головне — визнання і поваги.
Ліна ХАСАН-БЕК: — Бізнес насправді дуже різний. І до нас різні люди приходять. Але бізнес рухається до респектабельності. Інша справа: який цей шлях і яким коштом? На жаль, дуже часто думають, що ось, мовляв, ми дітей вивчимо, і нам діти цю респектабельність привезуть з-за кордону. Але їх бізнес не готовий сприйняти освічених і респектабельних дітей. Тому що ці люди, навчаючи своїх дітей, не вчать свій персонал, не привносять в бізнес, в менеджмент ідею соціальної відповідальності, про яку ми говорили. Прибутковість продовжує домінувати над всіма іншими факторами. Люди, які багато заробляють, недостатньо оцінюють і враховують ризик. І проблема кризи — це ж насправді проблема недооціненого ризику.
Макс ГОЛЬЦБЕРГ: — Цінність бізнесу залежить не тільки від вартості активу чи обладнання. Цінність бізнесу залежить ще й від репутації. Матеріальні активи «Аваля» не вартували мільярд доларів. Стільки коштувала репутація його менеджменту, акціонерів та їхніх родин, ставлення персоналу до справи. Через це ми вчимо наших слухачів: спілкуйся з журналістами, створюй собі репутацію, правильно підбирай консультантів — від цього теж багато залежить. Інша справа, це не відображається в бухгалтерському звіті.
Ліна ХАСАН-БЕК: — Витрати на навчання персоналу у звіті про прибутки зазначатимуться саме як витрати. Насправді — це інвестиція з довготривалим ефектом. Українським власникам досить складно зважитися на такі витрати, оскільки все-таки вони поки що орієнтовані на короткотривалий ефект. Живуть довго, працюють успішно і коштують дорого ті компанії, які всі ці видатки розуміють як інвестиції. МІМ формує розуміння нематеріальних активів як основної цінності організації. В бізнесі все більшого значення набувають гуманітарні питання. Більше того, вони мають критичне значення.
— Ваші програми здебільшого запозичені із західних освітніх систем. Проте чи враховуєте ви в процесі навчання українську специфіку? Маю на увазі не тільки український ринок, а й особливості суспільства, яке є користувачем його послуг.
Ірина ТИХОМИРОВА: — Був час, коли іноземці читали у нас маркетинг чи управління персоналом. Ми вимушені були залучати іноземних викладачів, тому що українських фахівців на той час не було. Ми працюємо по стандарту МВА — по переліку курсів, годин, літератури. У нас обов’язкове закордонне стажування. Цим всім ми хочемо показати, що Україна — у світі. Але з іншого боку, ми живемо в Україні. Ми працюємо в Україні і для України. У нас майже немає вузівських професорів. Всі наші викладачі обов’язково мають досвід роботи в бізнесі. Всі люди, які зараз сидять за цим столом, є спеціалістами, задіяними сьогодні на ринку. З іншого боку, хочу сказати, що МІМ дуже часто випереджає час і своїх колег на Заході — і методологічно, і світоглядно.
Ліна ХАСАН-БЕК: — Минулого року я з групою була на стажуванні в Гонконгу. Там в одній з місцевих газет у розділі «Освіта» було написано, що якщо раніше студенти з Азії їхали на навчання в США, та, по суті, і Гарвард (Harvard Business School), і Уортон (The Wharton School of the University of Pennsylvania), і Карнегі (Tepper School of Business at Carnegie Mellon University) 70% слухачів на програму МВА набирали з азіатських країн, то повертаючись в свої країни, ці слухачі не могли знайти собі застосування. Проблеми, які обговорюють, задачі, які встановлюються, навколишнє середовище, в якому відбувається навчання, не адекватні тому, де ці люди реально повинні працювати. Тепер збільшується попит на індійські, гонконгські, китайські бізнес-школи. Це дуже важливо. МІМ це зрозумів давно. І коли нас питали «Де краще отримувати освіту?», ми відповідали «А де ви хочете працювати?». Якщо ви хочете працювати за кордоном, до МІМу вступати не треба. І навіть російський і український ринки настільки різні, що якщо ви отримали освіту в Росії, вам буде складно працювати в Україні.
