Як ми були на висоті...

БУРОВА

Вранці на сходах корпусу нашого військового санаторію у Феодосиї був виявлений шикарний жук небесної краси: блискуче-фіолетовий, сантиметрів шість завдовжки. Обізнані люди повідомили, що це — турун, він занесений до Червоної книги й рідко зустрічається навіть у Криму. Будемо вважати його хорошим знаком для польотів. Адже скоро ми маємо летіти вертольотом на морську бурову...

Прибуваємо в Приазов’я, в селище Щолкіне, відоме тим, що тут будували атомну електростанцію. Поки остаточно не побудували. Тобто — не добудували. Коротше, обламалися.

Екіпаж «Дня» ввечері спеціально відірвався від кавалькади, щоб роздивитися цього індустріального звіра. Але про це пізніше...

Нас поселили у приємному місцевому пансіонаті, одна зі стін якого була прикрашена сотнями троянд, що з цікавістю позирали на вишикуваний у дві лінії автомобільний гарнізон.

Почався запис на вертоліт. Спочатку стверджували, що можна по одній людині з кожного видання. Але помилково включили двох членів одного екіпажу. А водій не літав навіть на літаках. Та й не дуже поривався. Зачитується список — там обидва члени екіпажу.

Наш дружок блідне, підходить тихо й каже: «Летить лише Петров! А Сидоров — залишається!» Список знову оголошують: сухопутного Сидорова — знов озвучили. Він сіріє й промовляє: «Лише Петров!» Отож, ледве викреслив себе. Однак льотчики спеціально заради журналістської братії зробили дві ходки. І хлопець наважився взяти висоту! Про що не пошкодував...

У Щьолкіному нам прокрутили фільм про компанію «Нафтогаз України». Про видобуток газу й нафти. І можливе збільшення її видобутку з дна Азовського моря. Якщо це вдасться — будемо, як Об’єднані Арабські Емірати.

Платформа «Таврида» дрейфує морем: там поколупає дно, тут. Доки не знайде що-небудь енергетично цінне. Серйозна штука — морські розробки. Зміна — щодва тижні. Саме на цьому вертольоті й доставляють робітників.

Наближаємося до білосніжного гелікоптера. Залізли, розсілися. Думки в усіх приблизно однакові: якщо ця залізяка шубовснеться у воду — брасом гребти чи кролем? Хоча, кажуть, навички плавання вже не знадобляться.

Як продовження теми з кабіни вийшов пілот і оптимістичним тоном почав розповідати, як користуватися рятувальним поясом. Хоча він досить детально розказував, де тут аварійний свисток і за який клапан треба смикнути, щоб це надулося — судячи з облич, ніхто нічого не зрозумів. Народ із жалем подивився услід зниклій у дверях постаті. Напослідок він попередив, що ілюмінатори краще не відчиняти.

Запрацював двигун, оберти почали збільшуватися, вертолітне кудкудакання злилося в суцільний гул, схожий на гудіння літака. Коли гул перетворився на неприємний свист — сталева бабка піднялася, по-бойовому опустила голову й рвонула вперед. Тут журналісти заканючили, що через скло знімати складно, й пілоти дозволили відчинити кілька ілюмінаторів. Але з умовою: «познімав — зачини».

Опасистий телеоператор так навалився на правий борт вертольота, що, здається, ми накренилися. Телевізійник самовіддано висунувся наполовину й почав камерою, наче пилососом, втягувати пейзаж усередину об’єктива. Тут усі посхоплювалися з місць і разом кинулися туди ж. Але вертоліт почав розвертатися, й наші автомашинки, які стали розміром з комах, опинилися ліворуч. Загін кинувся в інший бік. Гадаю, пілотам було нелегко везти на борту цю дискотеку.

Ми стрімко наближалися до моря. Воно було блідо-малахітовим, у білих крапках і тире. Під нами промайнула на вигляд крихітна платформа — також бурова. Вона була схожа на естрадний майданчик. «Відірваний» диско-клуб — танцювальна стихія в кільці морському. А рухи хвиль — чим не танець? Саме зараз море дещо розтанцювалося. Йому й штормові бали виставляють, як професійним танцюристам. Вертолітний ансамбль пісні й танцю збігся з настроєм стихії.

Хвилин через п’ятнадцять унизу, наїжачившись чотирма списами, наче чотиризуб Посейдона, що стирчить з води, з’явилася бурова «Таврида».

Благополучно добираємося до неї на винаході Леонардо да Вінчі. Тільки на відміну від його — наша конструкція була з мотором. І хіба міг я не позувати для фото перед таким екстравагантним засобом пересування. Руки в боки, ноги разом, навпаки. Тільки думаю, чого це пілот не глушить мотор, якого не було у славетного флорентійця? А ляскання гвинта посилюється й навіть стає нестерпним. Виявляється, вертоліт відразу вирушає в дорогу. Бідолашний льотчик не міг мені крикнути, щоб я того — зник. Довелося йому підійматися в повітря в супроводі моїх акробатичних номерів...

Вусатий життєрадісний мужик у помаранчевій касці почав розказувати про техніку безпеки. Про різні тривоги, загальносуднові й інші. Сама бурова являла собою романтичну суміш індустріального монстра із замком Іф. Біля високих опорних веж зловісно носилися величезні чайки.

Я заліз на одну з горизонтальних балок, щоб зняти бурову з боку. Там був такий ураганний вітер, що каску, яку, я зняв, щоб не упустити у воду, перевертаючи, тягло по підлозі...

Оглянули салон для відпочинку: затишно, відик, у зеленому мерехтливому акваріумі рибки плескаються. Всі урагани — далеко.

Крокую вздовж ряду дверей з табличками: «Бурильники», «Слюсарі», «Електрики», «Кранівники». Остання надряпана від руки — «Мужики». Напевно, за цими дверима — загальні збори.

Я так довго лазив по металевій території бурової, що трохи заблукав. Ідеальне місце для зйомок бойовика в дусі Сталлоне. Вже звідкись збоку спостерігаю, як рухається в просторі друга порція журналістів. Сідає вертоліт, відбиваючи чіткий ритм залізного серця. Свіжа зміна, як у газодобувачів.

Коли злетіли знову — величезна бурова за дві хвилини знову стала розміром зі штепсель, у польоті навдивовижу швидко змінюється масштаб.

Перетинаємо лінію суходолу, внизу проносяться квадрати і трикутники полів, утикані по краях сірниками стовпів електропередач.

У вертольоті часом охоплювало бажання відчути себе героєм бойовика: постріляти по цілях. І однією з них міг би стати підозрілий автомобіль, що проскочив буквально під нашим черевом. А біля дороги нас слухняно чекав наш автомобільний виводок.

Повернулися на сухопутний транспорт. Після польоту на бурову ланцюжок автомобілів вирушив на мальовничий мис Казантіп.

ПІВОСТРІВ НОСОРОГІВ

Мис Казантип — клаптик землі, модель півострова, де в перешийку одна навпроти одної розмістилися дві бухти — Мисова й Татарська.

Головна дійова особа — височенна трава. Вона розкішна, шовкова, нагадує водорості. Старожили повідомили, що якби не було так багато дощів, усе б уже вигоріло. Але ми потрапили в унікальний час цвітіння. Плавні рухи трави гармоніювали зі спокоєм моря. Якщо в районі бурової воно кипіло, то тут, у маленьких затоках, дрімало, безтурботно тицяючись у пісок. На його спині ліниво погойдувалися кілька рибальських суден.

На різнокольорових пагорбах, в обрамленні кущів звіробою, шипшини й глоду, стирчали дивовижні валуни. Їхня сіра носорожача шкіра була поцяткована яскравими жовтогарячими прожилками. Ці кам’яні носороги роблять горби напрочуд живими. Я багато бачив у Криму скельних порід — але «носороги» Казантипа — окремий вид.

Над пагорбами плавно течуть розмови наших дівчат: «Я хочу засадити дачну ділянку польовими квітами, як тут... Знаєте, наша ділянка міститься поруч з поворотом на дачу однієї... високопосадової особи. Хто це — страшно сказати. Тому нам не дозволяють саджати дерева. З метою безпеки. Треба, щоб дорога проглядалася. То я посаджу ці чудові квіти. І хай собі проглядають...»

Через п’ять хвилин уже в іншому місці: «Знаєте, наша ділянка міститься поряд...» «Чудово, — подумав я, — одна проблема вирішена. Заразом будемо прищеплювати політикам любов до прекрасного. Хоча навряд чи сусід нашої дачниці вийде перед поворотом — помилуватися філією Казантипа, бережно перенесеною в Київську область. Зазвичай політиків більше цікавить інший вид зелені...»

Увечері екіпаж «Дня» вирішив поодинці змотатися до знаменитої атомної станції. Тим більше, що ми її бачили з повітря.

Під’їжджаємо в рубінових присмеркових променях. Видовище вражаюче! Величезні порожні корпуси з дірами мертвих вікон в оточенні гігантських кранів. Особливо незвичайний кран, що нагадує робота з розкинутити в сторони руками, наче забороняючи прохід на територію. Може, вічне будівництво знайшло господаря? Вхід перегороджено бетонними плитами. І поки ми милувалися картиною примарної атомної станції, за нами спостерігала інша машина. Але, напевно, переконавшись, що ми не збираємося розібрати будматеріали на дачні сараї — покотили далі.

Ще зовсім недавно тут гримів знаменитий рейв-фестиваль «Казантип». Усього їх було чотири. Поки не допекли мирних обивателів. Рейв-хлопці допінгами підбадьоряться й гайда на мотоциклах гасати селищем. А якщо запасу алкоголю (або ще чогось, а «ще чогось», кажуть, було більше) й бензину вистачить — то й до Феодосії могли добратися. Коротше, веселуха! От місцева міськадміністація й оголосила фестивалю війну.

Врешті-решт замість «веселих хлоп’ят» запропонували цей майданчик КСПвцям, аби барди благопристойно виспівували: «Милая моя, солнышко лесное» — і ніяких мотоциклетних атак... Ця версія того, що сталося, з неперевірених джерел.

Назавтра нас чекала Керч.

Генеральні спонсори автопробігу — «Страхова група ТАС», «Бош», «Нафтогаз України», Держадміністрація у справах туризму)