Ні для кого не є секретом, що рівень навчання в українських вузах, особливо регіональних, дуже часто залишає бажати кращого. Є, звісно, такі осередки науки, де справді зацікавлені у навчанні студентів, але це більше схоже на виключення із правил. Я не буду зараз розмірковувати над цією проблемою і ставити «одвічні» російські питання — «Кто виноват?» і «Что делать?». Тут справа ось у чому. Нещодавно відкрила студентську газету свого університету (Кременчуцький університет економіки, інформаційних технологій і управління), і в очі кинулася стаття, точніше заголовок — «Русский язык! Он нужный самый!». Напевно, не варто казати, як мене ці слова вразили і змусили почитати цю статтю. І от пише студент II курсу Роман Воронченко: «Русский! Почему мы не учим русский? Английский учим, а русский нет! Поразительное явление. На ровном месте, что называется феноменальная брешь в системе образования для будущего редактора… вопрос открыт и требует решения в любом случае!»… Саме так — велике обурення за статус російської мови, знак оклику майже в кожному реченні. Студент ніби кричить кожному: «Що ж коїться, російську мову дискредитують, а ніхто на це не зважає». Якби це не було так сумно, можна було б подібну річ прочитати і посміхнутися, але чомусь зовсім не смішно.
Моя спеціальність називається «Видавнича справа і редагування». В ідеалі ми трішки редактори, трішки журналісти, трішки коректори. На виході потім взагалі виявляється, що цим «трішки» нічому конкретному нас і не навчили. Можливо, то і не вина викладачів, якщо студенти думають подібним чином? Здається вже всі втомилися розмірковувати над статусом російської мови, над тим, що більшість нашого населення розмовляє цією мовою і думає нею ж. Я сама живу в російськомовному середовищі, я це розумію. Але ж свідомість в мене українська. Я вболіваю за збірну Італії з футболу (хлопці там симпатичні), але ж яке це чудове почуття, коли грають наші, коли весь стадіон співає гімн!.. Ми українці? Живемо в Україні? Чому нас так хвилює мова іншої держави і зовсім байдужа доля нашої? Чехів дуже хвилює словацька мова? А ірландців — англійська? Можливо, ми дуже співчутлива нація, не можемо пройти повз, бачачи, як кривдять російську мову? Але найголовніше питання для мене таке: чи може собі дозволити думати подібним чином майбутній редактор? Знов процитую: «Еще немаловажным моментом в решении поставленного вопроса я считаю политическую ситуацию! Украина очень хотела стать независимой, но заметно, что независимость — это проблема для нашей страны! Украина зависима, и политический маятник еще долго будет качаться на пути к реальной независимости… или зависимости! Сейчас политические прогнозы говорят о том, что Украина «левеет» и буде идти на сближение с Россией. Неужели в такой ситуации не нужен русский язык?«… Баски, чеченці, абхази — всі вони борються за власну незалежність. Здається, тільки в Україні деякі громадяни можуть боротися за об’єднання з іншою державою. Це ніби якийсь «пострадянський синдром». І повторю запитання: редактор може думати подібним чином? Я вважаю, що журналістика, як і редакторський фах, належить до тих професій, що й лікарі чи вчителі. Адже невмілий, недбайливий, посередній журналіст (редактор) може нанести не меншу шкоду аніж хірург, що замість апендициту вирізав грижу. «Не нашкодь» повинна бути й журналістською заповіддю.
Можливо, я його в чомусь розумію. Адже у думках у мене теж певне сум’яття. Чому? От уявіть — вчишся собі в інституті, викладачі тебе ні до чого не зобов’язують, нічого не вимагають. Спочатку є певні пориви — писати, творити, розслідувати,.. а потім закрадається думка — «Чого його лізти на рожен? От вивчусь спочатку, а потім вже подумаю і про журналістику». Ні, звичайно, хотілося чогось досягти в обраній професії. Знаєте, як колись Рената Литвинова на Московському кінофестивалі під час вручення однієї із нагород сказала зі сцени приблизно таке: «Мені не шкода віддавати цю нагороду іншій людині, адже я стільки всього наотримувала. У власних думках. «Оскар» для мене взагалі не проблема…» Ось так і я, у мріях я може і отримала Пулітцерівську премію, а Савік Шустер записався до мене на майстер-клас… Але насправді, діяти у напрямку досягнення поставленої мети не те, щоб не хотілося, а просто це залишалися «на потім». Звісно, принцип Скарлет: «Я подумаю про це завтра» в чомусь має сенс, але професійності він не добавить це точно. Я не кажу, що взагалі у професійному плані в моєму житті нічого не відбувалося. Ні, звісно ж ні. Але якщо мислити більш глобально, то коли тебе питають: «На кого ти вчишся» і ти так гордо відповідаєш, що на журналіста, а у відповідь чуєш захопливе: «О-о-о, круто!». А насправді ж, щоб відповідати дійсно гордо, що ти журналіст, під цим має бути міцне підґрунтя знань і плідної праці. І є велика прірва між тим, ким ти поки що є (лише студентом) і між тим, ким хочеш (мусиш?), якщо вибрав цю професію, стати. Справді, чомусь же ця професія поманила після школи. І певно, що не розгляданням перехожих у вікні аудиторії під акомпанемент монотонного голосу викладача, що раніше викладав у школі географію, а тепер читає лекції з журналістської майстерності в університеті.
Багато в університеті дають теорії, і гірко усвідомлювати, що подібна теорія нічого не варта. І ніби виходить, що таке навчання можна взагалі не рахувати за власний здобуток. Шкода, що у нас не викладає в університеті головний редактор «Дня». Ніхто з викладачів ніколи не казав нам щось на кшталт «Ми не ретранслятори. Ми не підставки для диктофонів. Ми мислячі люди, які повинні формувати українські цінності. За нас цього ніхто не зробить». Після таких слів починаєш замислюватися, що якщо журналістика — це твоя професія, то одних лише роздумів і мрій замало. Можливо, і викладачі повинні формувати певні цінності в студентів, щоб після п’яти років навчання випускати у світ редакторів і журналістів, а не поборників російського.
Габріель Гарсіа Маркес вустами старого цигана в «Ста роках самотності» сказав: «Всяка річ є живою, потрібно тільки розбудити її душу». З недавніх пір я вважаю, що слова, які несуть у світ журналісти, теж певною мірою «живі», адже пробуджують душу читачів. Принаймні мусять.
