Зустріч деканів факультетів журналістики країн «постсоціалізму» давно назріла. Навряд чи в ній відчувалася потреба десять років тому, коли журналістика посттоталітарного простору перебувала в ейфорії від одного запаху свободи і незалежності від Москви. Тоді, здавалося, «штампувати» журналістів почали всі, кому не лінь: популярність професії диктувала і комерційну пропозицію на ринку вищої освіти. Ліцензування цієї сфери — проти всіх очікувань — тільки зміцнило ректорів новоявлених комерційних академій в думці, що наявність журналістського факультету зміцнить імідж вузу і посилить його фінансову базу. Сьогодні в Україні існує півтора десятка вузів, що готують журналістів. Однак базовими у вирощуванні майбутніх українських «акул пера» залишаються Інститут журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка і відповідні факультети Дніпропетровського та Львівського університетів. Така ж ситуація і в інших країнах. Так, сьогодні в одному тільки Бішкеці (Киргизстан), крім державного університету, оволодіти журналістською спеціальністю пропонують ще вісім навчальних закладів. Зрозуміло, конкуренція, що з’явилася, диктує необхідність взаємообміну досвідом між базовими, передовими школами. Міжнародна науково-практична конференція «Перспективи розвитку журналістської освіти на посттоталітарному просторі», яка зібрала деканів факультетів журналістики пострадянського і постсоціалістичного простору, як вже повідомляв «День», відбулася недавно з ініціативи Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка. Учасники конференції вирішили створити на базі Інституту журналістики Інформаційний центр журналістської освіти і Раду керівників шкіл журналістики країн посттоталітарного простору для вивчення і розв’язання проблем підготовки журналістських кадрів. Протягом двох днів декани обговорювали шляхи розвитку журналістської освіти в контексті викликів глобалізації та інформаційного суспільства, сучасні моделі підготовки журналістських кадрів. Бачення проблем журналістської освіти в контексті глобальних проблем ЗМІ і свободи слова — в інтерв’ю «Дня» з учасниками конференції.
«ПРИВОДНИЙ ПАС» СУСПІЛЬСТВА
— Що ви зараз вкладаєте в поняття професіоналізму журналіста? Якщо журналіста колись вважали «приводним пасом партії», то в чому полягає сьогоднішнє призначення професії? Що ви «випещуєте» в своїх студентах?
Володимир РІЗУН, директор Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка:
— Для мене професіоналізм — це здатність журналіста керувати собою і тими комунікативними процесами, в яких він бере участь. Це вміння вибрати тему — для цього журналіст повинен знати аудиторію. Це вміння аналізувати факти. Це вміння інтерпретувати фактаж. Це і вміння подати матеріал так, щоб він дійсно виступав засобом досягнення певної соціальної мети. Зрештою журналістика — це відображення суспільних явищ і процесів. Журналісти повинні прагнути давати об’єктивну оцінку тому, що відбувається. А це не так легко зробити: для цього необхідно «вискочити» зi своєї шкіри, оскільки тобі треба подивитися на те, що відбувається, очима людини, для якої неактуальне те, що ти сам переживаєш, хоч журналісти — звичайні люди, зі своїми уподобаннями і антипатіями, зі своїми поглядами... Тут є щось від акторів. Журналіст повинен уміти перевтілюватися в об’єктивного, незалежного спостерігача, який сприймає події зі сторони і аналізує їх.
Курдат ІРВАЗАРОВ, декан факультету журналістики Ташкентського державного університету:
— Передусім треба відійти від ідеології. Головне все-таки сьогодні — вміти знаходити новини. У нас на факультеті ми говоримо, що, звичайно, новини народжує саме життя. Але професіоналізм журналіста полягає саме в тому, що він іноді повинен уміти організувати новину. З другого боку, професіоналізм видно і в інтерпретації факту. І тут завжди виникає питання про соціальну заданiсть журналістської роботи. Звичайно, можна бути вільним від політичних процесів, партій, рухів, можна видавати газету чи готувати передачу, де абсолютно не будуть зачіпатися політичні аспекти. Але навіть при цьому все одно будуть позначатися соціальні умови формування особистості автора. Найвищий професіоналізм журналіста полягає в тому, щоб звільнитися від таких особистiсних акцентів. Хоча коли ми говоримо про подібний досвід англосаксонської школи, то не маємо на увазі машинальне перенесення його на наш грунт. Це безглуздо, тому що у нас різні цінності, різний світогляд. Ми повинні взяти технологію, а вже те, як підносити матеріал через бачення нашої аудиторії, через її потреби, — це також частина журналістської майстерності. У зв’язку з цим я хотів би звернути увагу на те, що дуже часто, коли йдеться про свободу слова і журналістську діяльність, всі одразу згадують конституцію, закони. Але наявність відповідного закону — це ще не умова для гарної чи поганої роботи. Сьогодні на земній кулі нараховується близько 200 країн — з них близько 150 мають свою конституцію. Але навіть за наявності основного закону не кожна держава має вільну журналістику. І в той же час свою конституцію не мають як і країни, що тільки розвиваються, так і та ж Англія, де практично немає проблем зі свободою слова.
Раніше, в радянській школі, також говорили про свободу журналістської творчості. І тоді наша журналістика також була «вільна» і незалежна ... від своєї аудиторії. Сьогодні також багато ЗМІ, обслуговуючи певні інтереси, точно так само далекі від потреб суспільства. А ми вдаємо, що цього не відбувається. Навчити студентів бачити ці проблеми, ставити їх, в тому числі і перед собою, — наше завдання.
Тадеуш ВАЛЛЯС, заступник директора Інституту журналістики і політичних наук Познанського університету імені Адама Міцкевича:
— Журналіст-професіонал повинен орієнтуватися в проблематиці, якою займається. Журналістика політично ангажована — це факт, і боротися з цим безглуздо. Тому важливо, щоб в самому суспільстві на медіа- ринку функціонував політичний плюралізм, коли журналіст може вибрати для себе видання, що не суперечить його власним поглядам.
У плані виховання журналістських кадрів для нас менш важливе значення мають предмети, які вивчають студенти. Ми намагаємося, щоб у процесі навчання передусім брали участь досвідчені журналісти. Польща досягла великих успіхів в розвитку демократії, свободи слова, у нас немає цензури. Тому для нас зараз важливо, щоб молодий журналіст умів не заподіювати шкоду комусь своїми недосвідченими діями. Відповідальність за свої слова у журналістів повинна бути високою. Ми приділяємо багато уваги такому предмету, як етика мас-медіа, який викладають у нашому вузі суддя і журналіст, які знають це питання зi своєї практики.
ГЕНЕРАТОР ПОЗИТИВНИХ ПРОЦЕСІВ У СУСПІЛЬСТВІ
— Яка зараз роль ЗМІ в колишніх постсоціалістичних країнах? Їх роль в трансформації суспільства?
Михайло ГУЗУН, декан факультету комунікаційних систем та журналістики Кишинівського університету:
— Преса є генератором багатьох нових позитивних процесів у суспільстві. Думаю, що найбільша цінність останніх років (я не торкаюся економіки) — те, що ми стали більш демократичними, вільними, стали себе відчувати більш зацікавленими учасниками суспільних процесів. Вважаю, що це сталося багато в чому завдяки інституту преси. Що стосується основних тенденцій преси Молдови, то, по-моєму, вона стала більш вільною. Якщо раніше при великій кількості видань був чутний тільки один голос, то тепер на медіа-ринку представлено багато різних думок. Преса, не боячись, може відображати будь-які погляди.
Паул ДОБРЕСКУ, директор Бухарестської школи масових комунікацій і паблік рілейшнс:
— У Румунії, крім громадського радіо і громадського телебачення, всi іншi мас-медіа — приватнi. Причому приватні ЗМІ більш активні, більш динамічні і користуються більшою популярністю серед населення країни. Це найуспішніша область румунської економіки. У нас преса дуже «вредна», у неї один хазяїн — власний інтерес. В останні десять років влада в Румунії була більш слабою, менш організованою. Тому мас- медіа у нас сьогодні не тільки вважаються, але і реально є четвертою владою. Ми навіть якийсь час були на грані диктатури преси. А преса багато в чому є такою, якою її роблять кадри.
У той же час, у преси велика роль, але не вирішальна. Кожна людина має свою думку. І вона не завжди робить висновки на основі преси. Тому вважаю, що не треба переоцінювати роль ЗМІ. З цим ми зіткнулися на виборах 2000 року, які виграла реальність, тоді як результат попередніх виборів, 1996 року, за визнанням аналітиків, визначили ЗМІ внаслідок тогочасної слабості політичної влади в Румунії.
Тадеуш ВАЛЛЯС, заступник директора Інституту журналістики і політичних наук Познанського університету імені Адама Міцкевича:
— Певною проблемою на нашому ринку є купівля польських медіа зарубіжним капіталом. Звичайно, у нас є деякі обмеження, але все одно з кожним роком роль іноземного капіталу стає все більшою, а медіа, які є чисто польською власністю, стають менш конкурентоспроможними. Правда, це не означає, що ми бачимо в цьому капіталі якесь зло. Це просто факт, з яким необхідно рахуватися. Новою проблемою для нас є зростаюча самоцензура. У нас часто деякі події свідомо замовчуються редакціями, щоб не викликати критику якоїсь частини аудиторії, політиків. Також серед проблем в польській медіальній сфері хочу відзначити тенденцію скорочення кількості людей, які випускають газету. Конкуренція дуже велика, і редакції таким чином шукають можливості економити. Видавці також приймають на роботу людей низької кваліфікації, які працюють за менші суми, тому не дивно, що робота таких журналістів є, по суті, цілодобовою. Думаю, що так не повинно бути. Крім того, на жаль, відчувається нестача солідарності в журналістському середовищі. Наприклад, у цьому році в Польщі введений ПДВ на пресу — 7%. Якби працівники ЗМІ виступили єдиним фронтом проти цього рішення, то воно могло б бути і не прийнятим. Так, у Польщі існує велика кількість журналістських об’єднань, але вони мають слабий вплив. Тому, мені здається, у нас сьогодні журналіст не має необхідного представництва перед роботодавцями, його нікому захищати.
Серед позитивних тенденцій в польському інформаційному просторі я б назвав розквіт локальних мас-медіа. Зараз кожна гмiна має одну-дві газети. Важливим у цьому є те, що житель навіть малого містечка має можливість дізнатися про те, що відбувається в його місцевості, з різних джерел. З погляду керівника інституту журналістики — це також дуже важливо, тому що всі наші вихованці, які хочуть працювати за спеціальністю, отримують можливість реалізувати себе.
Жилдиз БАКАШОВА, декан факультету журналістики Киргизького державного національного університету:
— Я підтримую тих, хто говорить, що журналістика — це перша суспільна сила. ЗМІ завжди були барометром суспільства. Всі знають руйнівну і творчу силу ЗМІ. У цьому значенні тенденції розвитку ЗМІ у всіх наших країнах мені здаються однаковими, причому позитивні переважають. Киргизію багато хто називає острівцем демократії серед країн Центральної Азії. У нас розвинена свобода думки, слова, є опозиційні газети, які можуть відкрито висловлювати свою думку. Так, вже шостий рік існує газета «Опозиція», редактором якої є жінка — Саміра Садикова. Найбільш тиражна наша газета «Атала» — також опозиційна.
— Який вплив ринкових відносин на ступінь незалежності ЗМІ?
Михайло ГУЗУН, декан факультету комунікаційних систем і журналістики Кишинівського університету:
— Звичайно, ринок і незалежність журналістів — взаємозалежні поняття. Але у нас в Молдові цю залежність поки складно відстежити. Якщо говорити про незалежну пресу, то тут основні проблеми — фінансові. На жаль, у нас і читацький, і інформаційний ринок невеликий. Один наш випускник продав дві квартири, щоб відкрити свою газету. Зараз вона — одна з кращих і успішних в комерційному плані в Молдові. Але це рідкість. В основному, зараз краще живуть ті газети, які, крім Молдови, розповсюджуються ще й у Румунії. Незалежна ж преса живе за рахунок разових вливань добрих людей. Тому, на жаль, у нас дуже часте явище: вчора газета мала один напрям, через місяць — інший.
ВІДМОВА ВІД ТОГИ МІСІОНЕРА
— Про які механізми протистояння політичному тиску, який, як відомо, існує і в т.зв. демократичних країнах, знають ваші учні? Які думки переважали, наприклад, при обговоренні ситуації на НТВ?
Володимир РІЗУН, директор Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка:
— Ми намагаємося обговорювати зі студентами під час лекцій і семінарів всі ті конфліктні ситуації, які виникають в інформаційному просторі. Що стосується НТВ, то всі студенти відзначили слова, які сказали журналісти цього каналу, виступаючи на мітингу: «Ми не учасники мітингу, ми спостерігачі». Цю ж думку ми знайшли в лекції керівника «Німецької хвилі» Дітера Вайріха («Журналісти повинні грати роль незалежного спостерігача. Місіонери, які виряджаються в тогу журналіста, помилилися у виборі професії»), яку він прочитав у нас торiк на відкритті дискусійного клубу, і вивісили біля розкладу. Але спеціального обговорення цього питання ми не проводили. Що ж до механізмів протистояння політичному тиску — я не хочу бути необ’єктивним. Спеціальної методики цього ми не даємо, хоч це, в принципі, нові реалії, які потрібно враховувати в навчальному плані. У нас є дисципліни з інформаційних технологій і з теорії та методики журналістської творчості, де можна було б вести про це розмову.
Тадеуш ВАЛЛЯС, заступник директора Інституту журналістики і політичних наук Познанського університету імені Адама Міцкевича:
— Думаю, що ми повинні дати студентам розуміння ціни того, що кажуть політики. У Польщі зараз спостерігається криза довіри до політиків, до партій. Виборці пересвідчилися, що не завжди те, що політики кажуть, декларують, потім стає фактом. Тому, думаю, що ті, хто приходить до нас вчитися, підготовлені до того, щоб досить вибірково підходити до слів політиків. І все ж журналіст передає слова політиків, керуючись своїми особистими уподобаннями і переконаннями. Заборонити це неможливо, тому що це було б недемократично. Конкуренція між медіа різних політичних орієнтацій допомагає середньостатистичному обивателеві самостійно виробляти свою власну думку.
— Які трансформації зазнала система освіти у вашому вузі? Що змінилося в цілях, методології, підходах?
Жилдиз БАКАШОВА, декан факультету журналістики Киргизького державного національного університету:
— В перші роки незалежності всі вузи відреагували однаково — ми пішли за американським досвідом: бакалаврат, магістратура, при цьому повністю відмовилися від досягнень радянської школи. Потім наступило протверезіння. Зараз ми розробляємо нові стандарти викладання журналістики — з урахуванням наших історичних, національних особливостей, у тому числі ми будемо виключати непотрібні дисципліни і будемо думати про майбутнє журналістики. За основу ми ставимо вимогу повної університетської освіти для випускника нашого факультету, щоб він був універсальним журналістом.
Володимир РІЗУН, директор Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка:
— Якщо порівнювати те, що викладали в радянський час, і сьогоднішній навчальний процес, то на методологічному рівні помітно, що ми більше приділяємо уваги журналістському професіоналізму. Журналістикознавство — молода наука і журналістська педагогіка — це новий предмет, який проходить етап становлення, ускладнений вибухом інформаційних технологій і процесами глобалізації. Раніше у нас постійно робили наголос на тому, що журналістика — це виключно творчий процес, щось таке, що не охоплюється розумом і педагогічними технологіями. Ми, звичайно, дотримуємося того, що ця професія належить до творчих і навіть подали в Міністерство освіти документ, щоб там визнали її такою, що може допомогти в коректуванні навчального процесу. Але ми усвідомлюємо, що ця професія в той же час пов’язана з певним технологічним процесом. І тому професійний підхід (з погляду основ ремесла) до виховання молодих фахівців мас- медіа ми вважаємо основним.
ВIД РЕДАКЦIЇ
Зміна століть припала на якісний стрибок у розвитку інформаційних технологій, що робить морально застарілими методики викладання вже дворічної давності. Але наявність висококласної техніки в навчальних класах — ще не розв’язання проблеми. Одночасно глобалізація, внаслідок якої певним чином нівелюється все, що не вкладається в єдиний стандарт, загрожує зникненням національних шкіл. Минуле десятиліття продемонструвало, що спільне історичне коріння диктувало і спільні помилки. Розвиток і польської школи, де «журналістика» як спеціальність відділилася тільки недавно від спеціальності «політологія», і румунської, яка існувала в суспільстві, де «четверта влада» продиктувала результати виборів 1996 року, і киргизької, де голос опозиційних ЗМІ найбільш чутний в Середній Азії, — це пошуки формули відповідності принципів свободи слова умовам вільного ринку при одночасному обмеженні рамками громадської етики. Наприклад, нинішні студенти слабо уявляють собі проблеми шести-семи- восьмидесятників, якi вміли радіти вправно прихованому і легко прочитуваному натяку, і в той же час легко опановують нові мутації мови Езопа, які надихнула необхідність пройти між Сциллою і Харибдою інтересів різних політичних та економічних груп своїх країн.
Близькість проблем вчорашніх «братів» по неподільному Союзу і їх більш «просунених» сусідів по соціалістичному табору підказує, що пропозиція Київського інституту журналістики провести Всеєвропейський форум деканів факультетів журналістики в травні 2002 року — дуже своєчасна. Головною на ньому буде не стільки (і не тільки) проблема «підтягнення» поки ще недемократичних країн під стандарти взаємовідносин ЗМІ — суспільство — держава, які існують в цивілізованих країнах, скільки загальнолюдські проблеми етичного плану, які уточнюють рамки самого поняття «свободи слова». Відповідь на запитання «Чому вчити студентів?» залежить від демократичності суспільства, в той же час завтра ці студенти поповнять ряди мас-медіа, які також, в свою чергу, здатні впливати на суспільні трансформації. У найближчих випусках «День» збирається розповісти про ті інновації, які розробляє і вже використовує Київський Інститут журналістики для того, щоб, якісно навчаючи студентів, наближати вітчизняні медіа до реальної ролі громадських інформаторів і громадських контролерів дій всіх гілок влади.
