... Літнього вечора, понад чотири десятиріччя тому, в рідному Запоріжжі п’ятнадцятилітній хлопчик зупинив на безлюдній вулиці ровесницю й запропонував їй товаришувати та зустрічатися. Це були Едвін Задорожний і Наталя Івченко. І ось якось із вікна обійнятого нічною тишею заповітного будинку, під стінами якого закохані зазвичай стояли довго, все прощаючись і не прощаючись, пролунав голос мами Наталі: «Або йдіть до будинку, або щоб я вас більше ніколи разом не бачила!»
Але будинок то був не зовсім звичайний, тут жила сім’я знаменитого конструктора авіадвигунів, лауреата Ленінської та Державних премій СРСР, керівника підприємства «Прогрес» академіка Івченка, а Наталка була його п’ятою молодшою донькою. Що ж до Едвіна, то його батько помер, коли дитині йшов лише п’ятий місяць, і лише найнаполегливішою працею мама, інвалід третьої групи, поставила на ноги двох синів. Як казали в давнину, все виглядало мезальянсом. Але тільки не в етичних засадах Олександра Георгійовича та Параски Михайлівни Івченко. Юна пара взяла шлюб. Наталя закінчила Харківський авіаційний інститут, потім двадцять один рік працювала авіаконструктором на АНТК ім. О. К. Антонова. А Едвін, один із кращих футболістів юнацької збірної міста, набувши необхідний тоді для майбутнього студента робочий стаж, вступив до Донецького медичного інституту, щоб потім перевестися в Харківський, пiсля чого працював старшим науковим співробітником в Інституті педіатрії, акушерства та гінекології в Києві.
Якось, наприкінці вісімдесятих років директор інституту, відомий педіатр, академік Олена Михайлівна Лук’янова попросила Задорожного організувати невелику виставку лабораторного обладнання, приурочивши її до наукового конгресу з інститутської проблематики. Справа виявилася не дуже простою, обладнання для експозицій у ті роки практично не виробляли. Певними пристроями та габаритами володіли лише павільйони ВДНГ. На допомогу прийшов інженер-механік, головний конструктор виставки, новатор за складом розуму, Віталій Володимирович Левченко. Успішно вирішене завдання їх зблизило, так склався їхній творчий союз — Задорожний — Івченко — Левченко.
— Це був доленосний час для України, — згадує Едвін Михайлович. — У повітрі нібито бив струм незалежності. Разом із одним iз моїх учителів, теоретиком й істориком соціальної медицини і, як і я, ветераном «Руху» Олегом Михайловичем Циборовським ми активно брали участь у незабутньому конгресі СФУЛТА, Всесвітній федерації українських лікарських товариств, що вперше відбувся у дев’яностому році в Києві. Переповнений оперний театр, де відкрився конгрес, був охоплений якимось небаченим ентузіазмом. У ці чудові дні я ближче познайомився з відомим ученим- нефрологом головою Української федерації лікарських товариств академіком Любомиром Антоновичем Пирогом, і ми домовилися, що до наступного конгресу СФУЛТа, запланованого на 1992 рік у Харкові проведемо тут представницьку міжнародну медичну виставку. Щоб у цьому діапазоні гідно показати обличчя України на шляху незалежності…
— Переді мною офіційний каталог тієї виставки — «Охорона здоров’я-92». Серед її учасників фірми з США, Нідерландів, Швейцарії, Великої Британії, Німеччини, Югославії, Ізраїлю, Фінляндії, Франції, Лівану. У тому числі компаній «Сіменс», «Філіпс», «Карл Шторц», «Органон» — грандів медичної та фармацевтичної промисловості світу. Науковий вернісаж пройшов вдало, але пролог його був досить драматичним.
— Ми розуміли, що харківський дебют, можливо, зумовить наші подальші кроки та долі і, можна сказати, стратегічно готувалися до виставки.
Обладнання збирали по крупинках, дещо вигадуючи й модернізуючи, витрачаючи на виставкові секції, без перебільшення, останні копійки. Запросили, на свій страх і ризик, експонентів із ряду країн і заручилися їхньою згодою. До цього часу ми створили компанію «МЕДВІН» (медицина, екологія, дитинство, виставки, інформатика, народонаселення). Це відображає, в основному, й нашу нинішню діяльність.
— У чому все ж полягав конфлікт у Харкові?
— Коли все було привезено й діло дійшло до розміщення виставки, нам раптом відмовили в цьому. Замовлення в останню хвилину вирішило перехопити одне з привілейованих місцевих малих підприємств. Нікому не було справи до якості наших послуг і затрачених зусиль, коштів, а врешті-решт, до престижу України. Допоміг Володимир Степанович Яворський, начальник обласного управління охорони здоров’я, який раптом подав руку допомоги. Він знайшов структуру, яка змогла взяти на себе (за вищу ціну) оренду театру. Виставка пройшла добре, а для нас головне полягало в тому, що зарубіжні партнери пересвідчилися в абсолютній надійності «МЕДВІНа».
— Як ви будували роботу компанії?
— У трьох напрямках: унікальності та пріоритетності обладнання, рівні професіоналізму колективу, виборі векторів спеціалізації. Продовжуючи вдосконалювати виставкове оснащення, ми прагнули до його збірності та портативності. Тепер такий принцип не є дивиною, але тоді треба було діяти, як мовиться, на випередження і з часом це виправдало себе. Уже багато років практично в той же термін ми проводимо паралельні виставки. Скажімо, лише минулого вересня— жовтня відбулися виставки в Києві — спільно з Асоціацією оптики, стоматологічні виставки в Києві, Харкові й Одесі, виставка в Харкові в рамках Всеукраїнського з’їзду лікарів сімейної медицини.
Обладнання в такі години, як і весь механізм виставки мають, якщо хочете, «оживати». Для експонентів і відвідувачів ці своєрідні затишні багатолюдні алеї і проспекти — оточені атмосферою свята, але для нас подібні дні — то пік відповідальної роботи. Звичайно ж, із усмішкою, гостинністю та запобігливістю. Хоча зрозуміло, суть менеджменту не в усмішках, а в ретельному плануванні експозицій, належному технічному забезпеченні кожного стенду, бездоганному побутовому супроводі. І, не в останню чергу, в економічній гнучкості. Адже сьогодні виставочні компанії усе витончіше конкурують, і при будь-якому збої експонент до вас вдруге більше не прийде. А наша спрямованість передбачає постійність партнерів, довготривалу співпрацю.
І, нарешті, про спеціалізації. Ми спроможні провести найрізноманітніші виставки — фармацевтичні, автомобільні, будівельного обладнання, курортних товарів. — Уже всьоме ви провели ярмарок-виставку «Книжковий світ». Це, здавалося б, поза сферою ваших інтересів?
— У свідомості уродженців Запоріжжя завжди присутні образи Хортиці та Дніпра, нас завжди тягне сюди. І ось навесні 1997 року ми зважилися організувати пересувну виставку на кораблі, щоб «зануритися» у великі міста Придніпров’я та ще раз побувати в Запоріжжі. Під час розмови в Держкомітеті України по друку та інформації з Олегом Баєм, який виконував обов’язки міністра, народилася думка використати корабель і для проекту «Передамо нащадкам наше добро — рідну мову». Так пройшли наші перші виставки книжок і преси. Київ, як і Львів, має намір, нарешті, претендувати на титул книжкової столиці, й «МЕДВІН» може пишатися, що причетний до цього.
