Тим часом у Конституції Україну проголошено демократичною
соціальною правовою державою, тим самим піднесено до рангу пріоритетів
суспільства законність, демократію, соціальну справедливість. Тому Президент
України, як гарант Конституції, й вищі посадові особи нашої держави зобов'язані
докладати максимум зусиль, щоб задекларовані цінності реалізовувалися в
нашому житті. Тим більше це важливо сьогодні, коли в українському суспільстві
відбувається розшарування громадян на багатих і бідних.
Неймовірно швидко з'явився клас багатих людей, які змогли
зосередити в своїх руках значну власність. З цього приводу потрібно зазначити,
що процес формування власності проходив не внаслідок високопродуктивної
праці й законної економічної діяльності, як це зазвичай буває в розвинених
країнах світу, а внаслідок простого перерозподілу державної власності,
що створювалася працею всіх, на користь невеликої групи людей, які представляють,
в основному, тіньовий і кримінальний капітал. Сьогодні з упевненістю можна
стверджувати, що багатих і бідних в Україні розділяє безодня, а протиріччя,
закладені в інтересах цих груп людей, практично незборимі.
На мій погляд, для того, щоб зняти соціальне напруження
й приступити до будівництва безконфліктного суспільства, необхідно використати
досвід економічно розвинених країн світу, в яких співвідношення прибутків
20% багатих людей до прибутків 20% найбідніших складає в США 8,9 разу;
у Німеччині — 5,7; в Японії — 4,3, а в Україні — близько 30. Як показує
досвід, чим менше різниця в прибутках, тим вище рівень життя і тим простіше
врегулювати конфлікти, що виникають між цими групами людей.
Універсальним механізмом, що дозволяє врегулювати співвідношення
прибутків відповідно до європейських стандартів, зняти соціальне напруження
й закласти основи співпраці, є соціальне партнерство.
Соціальне партнерство між роботодавцями й найманими працівниками
— це не платонічна любов, а, швидше за все, баланс економічних інтересів,
в підгрунті якого виразно простежується закон єдності й боротьби протилежностей.
Справа в тому, що роботодавці зацікавлені в отриманні максимального прибутку,
а наймані працівники зацікавлені в максимальній заробітній платі. Тому
інтереси обох сторін перебувають у неминучому протиріччі. За такої ситуації
в разі руйнівного протистояння або перемоги однієї з них у програші опиняються
обидві сторони. Роботодавець стає банкротом, а найманий працівник втрачає
місце роботи. Звідси й виникає розуміння необхідності компромісу, внаслідок
якого стає можливим баланс економічних інтересів між роботодавцями й найманими
працівниками. Щорічно представники найманих працівників — профспілки й
представники роботодавців сідають за стіл переговорів, де жорстко дискутується
питання рівня зарплат і окладів, тривалості робочого часу й умов праці.
Після досягнення балансу інтересів між сторонами підписується
тарифна угода. Але під час укладання угоди діє принцип свободи укладання
угод, і держава не втручається до переговорного процесу. Вона тільки підписує
документ як третя сторона, після чого угода набуває сили закону. Тому цей
механізм формування зарплат можна визначити як «тарифну автономію», що
має гарантуватися Основним законом держави — Конституцією.
Як правило, рівень зарплати, що досягається внаслідок переговорів
між представниками найманих працівників — профспілками й представниками
роботодавців, складає від 50 до 70% національного валового продукту, що
в 5–7 раз вище за рівень зарплати, що діє сьогодні в Україні. Таким чином,
роботодавці, погоджуючись на справедливий розділ прибутку з найманими працівниками
через виплату заробітної плати, створюють купівельну спроможність найманих
працівників, а купівельна спроможність, у свою чергу, формує попит на внутрішньому
ринку. До речі, попит на товари й послуги, котрі виробляє роботодавець.
Внаслідок чого роботодавець досягає своєї стратегічної мети — отримання
максимально можливого прибутку.
У свою чергу, наймані працівники, на вигідних умовах продаючи
свою працю, сприяють формуванню прибутку роботодавців. Роботодавці, зацікавлені
в збільшенні свого прибутку (за стимулюючого законодавства), вкладають
отриманий прибуток у розвиток виробництва, що спричиняє створення додаткових
робочих місць, а додаткові робочі місця дозволяють збільшити виробництво
товарів і послуг, що неминуче призводить до збільшення пропозиції на внутрішньому
ринку. Таким чином, наймані працівники отримують свій виграшний приз —
додаткові робочі місця, товари й послуги, що забезпечує високу якість життя
найманих працівників. У кінцевому результаті, соціальне партнерство сприяє
справедливому розподілу прибутку між роботодавцями й найманими працівниками,
створює баланс між попитом і пропозицією на внутрішньому ринку і є основою
гармонії соціально-економічних відносин суспільства.
