З Вадимом Свириденком спілкуємось у будівлі Федерації футболу України. Він — щойно з тренування, яке проходило на стадіоні імені Баннікова. Тиждень тому на цьому стадіоні відбулися футбольні змагання «Кубок Нескорених». Це ініціатива Вадима, участь брали ветерани та військові з різних областей, які зазнали поранень. Для Свириденка, який майже півтора року працює Уповноваженим Президента з питань реабілітації учасників антитерористичної операції, які одержали поранення, контузію, каліцтво або інші захворювання під час участі в АТО, розвиток ветеранського спорту є основним пріоритетом.
Історія Вадима доволі відома. Його мобілізували у серпні 2014-го, він став медиком 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади ЗСУ. В лютому 2015 року в одному з боїв під Дебальцевим, коли військових на блокпосту «Балу» намагалися вивести з оточення, зазнав поранень. Евакуаційна команда потрапила під обстріл терористів, вцілілі військові перебралися на вантажівку «Урал», а та натрапила на міну. Вадим три дні — в 20 градусів морозу — переховувався без харчування. Три його поранені побратими замерзли, він сам дістав тяжкі обмороження. 20 лютого потрапив до полону «ДНР». У Донецьку йому надали першу медичну допомогу та як тяжкопораненого передали українській стороні. В опіковому центрі в Києві Вадиму ампутували кисті рук та стопи ніг. Та чоловік навчився ходити на протезах та користуватися штучними руками, які йому виробили у США.
Ще Вадима знають за численними перемогами на міжнародних змаганнях. Він двічі брав участь у Марафоні морської піхоти, що проводиться у Вашингтоні, зокрема 2016-го став призером. У вересні 2017 року на «Іграх Нескорених» (Invictus Games), міжнародних змаганнях для військових або ветеранів, які зазнали поранень, виборов «бронзу» з веслування на тренажерах. «Йшов на «срібло», але протез розстібнувся і вилетів», — усміхається Вадим.
Взагалі того року Україна вперше взяла участь у цих змаганнях, організованих принцом Гаррі. Нагадаємо, тоді вони відбувалися в Торонто, 15 учасників із України вибороли аж 14 медалей. Світові медіа облетіла світлина, на якій Гаррі фотографується з українськими спортсменами.
Головний редактор «Дня» Лариса Івшина прокоментувала це так: «Принц Гаррі з Віндзорів і «Нескорені» з Мономахів».
Власне, з «Ігор Нескорених» ми й розпочали розмову з Вадимом Свириденком. Також говорили про реабілітацію військових в Україні та Америці й те, чому ми вже навчились у цій сфері.
«ПРИНЦ ГАРРІ — ПРИКЛАД ЛЮДЯНОСТІ, ШЛЯХЕТНОСТІ, НЕБАЙДУЖОСТІ»
— «Ігри Нескорених» — це теж наче реабілітація, — каже Вадим. — Це міжнародний проект, там змагаються в шести видах спорту, спортсмени поділені на категорії залежно від своїх можливостей. Кожен обирає свої види спорту — можна обрати до трьох, і показує результати. Головне навіть показати не стільки результат, скільки свою нескореність. Що ти пересилив сам себе і живеш повноцінним життям.
Не забувайте, що принц Гаррі, який організував «Ігри Нескорених», сам є військовим, був поранений. Він бачив інших хлопців із пораненнями. Існує відновлення у спорті, то чому б не зробити такий міжнародний захід, коли приїжджають військові з різних країн і стимулюють один одного, а держави потім створюють нові програми. Це чудовий задум, і нам ще треба розвивати такі національні проекти.
— До речі, чи стежили за весіллям принца Гаррі і Меган Маркл?
— Обов’язково. Теж небайдужий до його долі, бо він насправді змінив наше життя. І яке в нього майбутнє, чи не припиняться «Ігри Нескорених» — це для мене дуже важливо. Тому дивилися, відстежували — цікаво, та й взагалі це всесвітня подія. Це такий приклад людяності, шляхетності, небайдужості, коли людина хоче приносити користь суспільству на світовому рівні.
«ЗАВДЯКИ ЗМАГАННЯМ У НАС РОЗВИВАЄТЬСЯ СПОРТИВНЕ ПРОТЕЗУВАННЯ»
— Крім «Ігор Нескорених», ви брали участь у Марафоні морської піхоти...
— Так, двічі.
— Вдруге бігти марафон було легше?
— У нас була мета пробігти десять кілометрів. Треба було показати Україну з найкращої сторони. Тому ми мали бігти усі десять кілометрів, показати найкращий час. Бігти було приємно. Це дуже великий захід, туди приходять ветерани, родичі загиблих, це пам’ять. І коли ти біжиш, а на футболці написано «Ukrainian army», усі розуміють, що ти представляєш українську армію, а в Україні зараз триває війна, є ветерани, поранені, загиблі. І коли це бачать — підходять і дякують, що воював за свою батьківщину.
Завдяки таким змаганням у нас гарно розвивається спортивне протезування, нарешті на це виділені кошти. Разом із Міністерством соціальної політики ми підготували законодавчі акти, і тепер хлопці можуть робити спортивне протезування за рахунок держави.
— Як ігри могли вплинути на розвиток протезування?
— Розумієте, в нас є багато хлопців, яким потрібні протези, і через це почало розвиватися звичайне протезування. Але про спортивне й не йшлося. Кілька років тому, коли ми повернулися з Америки, показали, що такі протези є. Волонтери почали закуповувати їх хлопцям, ми почали брати участь у марафонах як за кордоном, так і в Україні — наприклад, у нас Євген Коваль організовує змагання з кросфіту «Ігри героїв». Звичайні протези не призначені для такого навантаження. Тому заговорили про створення спортивних протезів. А для цього треба було і змінити законодавство, і навчити наших протезистів. Приїжджали протезисти з Нідерландів, з «Отобо» (відома німецька фірма. — Авт.), сьогодні вони проводять семінари для наших фахівців. Мінсоц уже виділив кошти, щоб за рахунок держави робили спортивні протези. Але це — робота кількох років.
Ми зробили крок уперед у розвитку ветеранського руху. Хлопці, які зазнали поранень, стали на протези, у візках — вони нескорені, вони хочуть жити, займатися спортом і працювати. І спорт є рушійною силою для всього цього.
На мою думку, оскільки я сам проходив реабілітацію і сьогодні активно займаюся спортом, взагалі спорт для хлопців, які зазнали поранень і хочуть далі жити активно, — це найбільш ефективно. Так вони проходять як фізичне, так і психологічне відновлення.
«У США РЕАБІЛІТОЛОГИ НІКОЛИ НЕ ВІДМОВЛЯЮТЬ ЛЮДИНІ»
— В Україні з’являються змагання для ветеранів. Ви згадували «Ігри героїв», ще є «Сила нації». Цього достатньо?
— Ще є національний етап Invictus Games, хочемо розвивати змагання з футболу. 9 червня будемо проводити регату, плануємо провести в Україні марафон, дуже хочемо розвивати хокей на візках і взагалі створити Національну раду спортивної реабілітації захисників України. Так називатиметься наша громадська спілка, яка на підході. Вона об’єднає асоціації з багатьох видів спорту — зимових, літніх, силових, із легкої атлетики. Це робиться, щоб ми могли зробити якісний та великий проект і влаштовувати змагання з різних видів спорту серед ветеранів. Це є серед напрямів реабілітації, важливих для Президента України.
— Чи можна виокремити види спорту, які використовуються для реабілітації частіше?
— На сьогодні види спорту, якими займаються ветерани, — командні, як-то футбол, волейбол сидячи, баскетбол на візках, якщо казати про одиночні — стрільба з лука, гребля на тренажері, штовхання ядра. Видів багато і не треба робити перепони. В американському реабілітаційному центрі немає слова «ні». Якщо боєць підходить і каже: «Я це робив, я це хочу», американський реабілітолог відповідає — «Ок». Вони ніколи не відмовляють людині. Або ми можемо зробити це одразу, або подумаємо і за деякий час зможемо зробити. У США докладають максимум зусиль, щоб відновити людину, реабілітувати для життя, для родини.
«НАМ ТРЕБА ВІДКРИВАТИ РЕАБІЛІТАЦІЙНІ ЗАКЛАДИ ДЛЯ ВСІХ»
— Читала в одному з ваших інтерв’ю, що принаймні кілька років тому в Україні було інакше. Коли ви приїхали в госпіталь у Америці, то здивувалися, бо там попросили самостійно одягнути протез, чому в Україні не навчили.
— Коли в Україні мені зробили протези для рук, то не розповіли, як ними користуватися. Це великий промах. Протези роблять, але мало де є терапевти, реабілітологи, які можуть навчити, як ними користуватися. Коли я приїхав до Америки, показав, що в мене такі-то протези. Кажуть: «Знімай». Я зняв. Кажуть: «Одягай». А я не вмію. Мені показали, я навчився цьому за три хвилини. Це робота реабілітологів, називається occupational therapy. Ще є physical therapy (фізична реабілітація. — Авт.). Такі фахівці навчаються кілька років, для цього є спеціальна програма, це недешево, але система працює і розвивається.
Гадаю, нам не треба видумувати щось нове, а просто взяти світові напрацювання і втілити. Це потрібно не лише АТОвцям, а й іншим людям, які потрапили в аварії, мають певні захворювання. При кожній лікарні має бути відділення реабілітації.
Взагалі нам потрібні центри комплексної реабілітації. Також — для психологічної реабілітації, для військових такий уже з’явився в Клевані Рівненської області. Держава вклала туди близько 25 мільйонів гривень, і він працює ефективно. Робота проводиться колосальна, і є позитив від хлопців — вони бачать результат і відновлення.
В Ірпені є невеликий реабілітаційний центр для людей із ампутаціями. Але знов-таки це саме для військових. Треба створювати такі заклади для всіх. Це розвивається, але невеликими кроками. Багато відомств цим займаються, але реабілітолога не навчиш за один день. Проте до нас їдуть з-за кордону, ми їдемо вчитися за кордон і створюємо нову систему навчання.
«ГОЛОВИ ОБЛАСТЕЙ ПОВИННІ СТВОРЮВАТИ УМОВИ ДЛЯ ВЕТЕРАНСЬКОГО СПОРТУ»
— Ви працюєте Уповноваженим Президента з питань реабілітації учасників АТО майже півтора року. Що назвете своїми найбільшими досягненнями за цей час?
— По-перше, незабаром вийде закон щодо реабілітації для АТОвців. Без цього ми взагалі не можемо розвивати реабілітацію, бо мають бути прописані усі протоколи. Законопроект пройде Верховну Раду, будуть зміни, доповнення, але документ уже прописаний. Створення реабілітаційного центру в Клевані — це досягнення не лише нашого Офіса, над цим працювали багато відомств. Створення центру в Ірпені.
Взагалі є указ Президента про створення реабілітаційних установ по всіх обласних центрах. І, до речі, вийшов указ Президента про реабілітацію через спорт. Голови усіх областей мають створити умови, щоб ветерани тренувалися і відновлювалися. Як люди з тяжкими пораненнями, так і ті, хто просто повернувся з АТО. Йдеться про створення спортивних залів, басейнів, про те, щоб були тренери, спеціалісти.
— До речі, про тренерів. Такій людині теж потрібні спеціальні навички, щоб враховувати психологічні моменти тощо. В нас є фахові тренери?
— Спеціальні навички потрібні. Минулого року, коли ми готувалися до «Ігор Нескорених», із протезами були я, інші хлопці, і спочатку тренери трохи нас боялися. Хвилювались, як нас тренувати, багато читали, навчалися. Результат є.
«ЯК ПОКАЗУЄ ПРАКТИКА, ПИТАННЯМИ ВЕТЕРАНІВ МАЄ ЗАЙМАТИСЯ СПЕЦІАЛЬНЕ МІНІСТЕРСТВО»
— Планується, що 2019 року в Україні з’явиться Міністерство у справах ветеранів. Ви долучені до його створення?
— У парламентському комітеті у справах ветеранів координують це питання. Проводяться робочі столи, напрацьовуються концепція, стратегічний план. Сподіваюсь, з 2019 року справді буде таке міністерство, завдяки якому ми зможемо ефективніше допомагати ветеранам у юридичних, медичних, спортивних питаннях тощо.
Сьогодні в Україні є понад мільйон ветеранів. Це не лише АТОвці. Це й «афганці», і ветерани інших війн. Як показує практика, їхніми питаннями має займатися спеціальне міністерство. Ми вивчали американський, канадський, хорватський досвід. От хорвати тільки за кілька років після закінчення війни (Хорватська війна завершилася 1995 року. — Авт.) створили Міністерство у справах ветеранів. На той час у них дуже погано вирішувались питання допомоги ветеранам, серед них було багато самогубств. Завдяки профільному міністерству вони створили результативну систему допомоги. Тому, думаю, нам це теж потрібно.
— Щодо самогубств. Нещодавно головний військовий прокурор Анатолій Матіос повідомляв, що, за даними офіційної статистики, від початку бойових дій на Донбасі вчинили самогубство щонайменше 554 військових. Це багато. Наскільки серйозна проблема?
— Десь є недопрацювання, це показує, що потрібні реабілітаційні центри, масштабна психологічна допомога військовим, які повернулися з Донбасу. До речі, сьогодні відкритий ще один реабілітаційний центр при Міністерстві обороні — у Львівській області, в Тисовці. В цьому комплексі також тренується олімпійська збірна України. Тепер хлопці, які повернулися з АТО, можуть із родинами пройти там реабілітацію. Буквально кілька днів тому повернувся звідти (розмовляємо 30 травня. — Авт.), тоді там проходили реабілітацію 60 осіб зі своїми сім’ями. Там працюють психологи, є фізична реабілітація. Сьогодні будується басейн, усе зроблено якісно.
«ПІСЛЯ ПОРАНЕННЯ БУЛО ВІДЧУТТЯ, ЩО ВЕСЬ СВІТ ПРИЙШОВ ДО МЕНЕ»
— Навіть коли в нас з’являться найсучасніші фахівці й центри, дуже важливе ставлення суспільства загалом. А є такі проблеми, коли, наприклад, ветеранів бояться брати на роботу.
— На сьогодні не дуже й бояться. Наприклад, скоро має вийти закон, за яким, якщо ветеран хоче поновитися в армії або після травми не хоче йти з армії, за його можливостями йому надають певну посаду. Ставиться питання про те, щоб відновлювати хлопців, які не хочуть до армії, але прагнуть знайти себе у суспільстві. Існує багато проектів, зокрема й щодо створення бізнесу. Хочеться, щоб було більше фінансової допомоги, бо брати кредит під високі відсотки — небезпечно. Вважаю, що для ветеранів тут мають бути особливі умови.
— Саме ставлення людей до ветеранів як оцінюєте?
— Випадки бувають різні. Не скажу, на жаль, що всі в Україні підтримують українську армію. Але більша частина дякує за те, що боролися за країну. Бачимо, як люди допомагають ветеранам. Коли я дістав поранення, було відчуття, що весь світ прийшов до мене. До мене йшли українці з усього світу: з усіх міст України, з Америки, Канади, Португалії, Іспанії, Італії, Японії, вже і не пам’ятаю всі країни.
«Я СВІЙ НОМЕР ТЕЛЕФОНУ НЕ ПРИХОВУЮ»
— Ви підтримуєте стосунки з ветеранами з інших країн?
— Коли я зустрів тих, із ким проходив реабілітацію в Америці, на змаганнях, — це були дружні обійми. Ми списуємося в «Фейсбуці», відстежуємо життя один одного. Мій фізіотерапевт увесь час запитує, чим може допомогти, як мої справи. Я їздив на великі конференції, де брали участь 16 країн, учасники спілок ветеранів — там усі обмінюються досвідом, і дуже приємно, коли до українців підходять, вітають, запитують, яка ситуація в країні, як можна допомогти. Світова спільнота теж небайдужа.
— Ви розповідали журналістам, що на посаду Уповноваженого вас запропонували друзі-ветерани. Вони часто звертаються до вас за допомогою?
— Майже щодня. Нам телефонують, на «Фейсбуці» є моя офіційна й приватна сторінки — пишуть туди. Я свій номер телефону не приховую, думаю, серед ветеранів знайти його дуже легко. Якщо я сам не вирішу питання, скажу, кому треба зателефонувати, щоб отримати, наприклад, юридичну допомогу. Ми пишемо надзвичайно багато листів до Міноборони, Мінсоцполітики, Нацгвардії, щоб вирішити проблеми хлопців.
— Наскільки важко спілкуватися з державними структурами? Адже там багато бюрократії.
— Там теж є небайдужі люди, які намагаються допомогти. Деякі питання неможливо вирішити швидко, бо потрібні зміни в законодавстві. Інколи на це треба і півроку. Але нам ідуть назустріч. Ще не було такого, що я прийшов у якесь відомство, а мені сказали: «Йди звідси, нічого для АТОвця робити не будемо». Усі вислухають і думають, як допомогти.
«МЕНЕ НЕ БОЯТЬСЯ ЗАЛИШИТИ ВДОМА САМОГО»
— Читала, що коли ви проходили реабілітацію в Америці, вас учили шити...
— Я шив гаманці, сумочки. Там є спеціальні конструктори, ти береш голку і працюєш. Коли потрібно відпрацьовувати моторику, користування протезами, дають важкі завдання. І коли ти виконуєш їх, легші вправи даються простіше. На реабілітації в Америці завдань було дуже багато. Ще, наприклад, приготувати собі обід. Там є спеціально адаптовані кухні — до речі, в Україні по шпиталях теж такі є.
Люди, які отримали травму, за американською системою реабілітації обов’язково мають приготувати собі щось — хто що хоче. Я готував відбивні, сирники — там навіть не знали, що це таке. Інші хлопці і борщі готували. Це правильна система відновлення людини. Коли така людина потрапляє додому, то не боїться. Навички спрацьовують. Пам’ятаєш, що було важко, але ти це робив і можеш. Мене не бояться залишити вдома самого, не бояться, що я буду голодний, не впораюсь тощо. Це практика, напрацювання, навчання, небайдужість. Але терпіння треба набратися всім: і тому, хто навчає, і тому, кого навчають.
— Скільки часу витрачаєте на спорт?
— Чесно, не так багато, бо чимало роботи. Але спорт не кидаю, намагаюся бігати ввечері, прес покачати. В мене вдома є невеликий спортзал, є навантажувачі. Хоча б 15 хвилин, але намагаюся приділити. Якщо вже хочу бігати, то намагаюся пробігти від трьох до п’яти кілометрів.
Нам треба створювати адаптивні спортивні зали, бо взимку багато не побігаєш. Ставимо питання про створення таких залів — не лише для ветеранів, а щоб там могли займатися загалом люди з інвалідністю, особливо діти.
— Знаю, що ви захоплюєтесь садівництвом. Розкажіть про це.
— І раніше полюбляв садівництво. В Америці, щоб отримати протез, не достатньо сказати «я хочу». Треба пояснити, навіщо це тобі потрібно. Є багато видів протезів. Якщо я займаюся садівництвом, потрібен особливий протез із особливими насадками. Тому я сказав американцям, що займався цим, показав фотографії, на яких працюю у саду. Щоправда, вже поламав цей протез, зараз він у ремонті. Це техніка, вона ламається.
— Загалом, як часто вам треба змінювати протези?
— В Україні працюють над тим, щоб і ремонтувати, і робити протези. Мої протези можуть служити від місяця до 20 років, залежно від того, як ними користуватися, чи проводити профілактику, дрібний ремонт.
Світове протезування рухається вперед. Коли востаннє їздив в Америку, побачив, що там уже й культеприймачі не використовуються. Протез прилаштовується до кістки, є спеціальні адаптери. Це знижує собівартість протезу і робить дешевшим обслуговування.
— Все-таки, якщо треба встановити сучасний протез, скажімо, для спорту, доводиться робити це за кордоном?
— Можна й в Україні. На сьогодні прописано: якщо є подвійна, потрійна ампутація, то можна поїхати за кордон, але за умови, що в Україні таке ніколи не робилось. Ми дуже гарно просунулись уперед, робляться сучасні протези, але треба більше практики й напрацювань.
