До опалювального сезону село Степанівка Хмельницької області почало підготовку ще від ранньої весни. «Посадили городи, хто скільки зміг, і пішли на торфовища», — мовить 72 річний Павло Кушпель, підкидаючи у піч брикети. Вогонь повільно «жере» енергоресурс, сповнюючи атмосферу скромної хати якимсь своєрідним запахом. Треба сказати, не із вельми приємних він, цей запах. «Вугілля дороге», — пояснює Павло Кирилович. Тому, скориставшись своїм природним становищем, Степанівка «самозабезпечується» паливом на осінньо-зимовий період. Із подвір’я хати Павла Кушпеля проглядається темний ліс, далі — глибока долина, де Кума тихо несе свої води аж до Вілії. На березі Куми залягає корисна копалина, продукт багаторічного перетворення рослинного матеріалу на торф.
«Каторжна праця, — говорить Павло Кушпель. — Посадив картоплю, посіяв буряки і беру свої інструменти — заступa, лопату. Іду вранці стежкою до заплави Куми-річки. Беру ділянку і копаю, аж поки до торфу не докопаюсь. А далі беру граблі, є ще спеціальний ніж, аби порізати торф». Найтяжче, вважає Кушпель, — це стояти по коліна у воді та видобувати із траншеї на поверхню сирі брикети, що тримаються купи. «Потім беремо тачку — розвозимо, підвозимо, ставимо «козлики» з цих брикетів, аби підсихали на сонці. Знову ж таки, переставляємо «козлики» — робимо із менших більші. Радіємо, коли не дощить», — продовжує Павло Кушпель, підкидаючи у піч плоди своєї праці. Остання ж ланка цього тривалого процесу — у перші дні вересня, коли вже викопали картоплю. Наче свято врожаю. «Складаємо на воза паливо, веземо на подвір’я, вивантажуємо й несемо до хліва. Возів із десять треба, аби вистачило до природного тепла», — мовить Павло Кирилович.
У його хаті тепло. А за вікном — негода: холодний вітер із мокрим снігом. О такій порі, як кажуть у народі, добрий господар і пса на вулицю не вижене. Отож уже не зважаєш на ті запахи, що йдуть від печі.
Уся Степанівка так само, як П. Кушпель, «самозабезпечується» на зиму паливом. Село мале — 123 двори, але не із кожного комина дим. «Є 20 хат, де вже ніхто не розпалить піч. Порожні», — сумує Павло Кирилович за односельцями, яких уже немає.
Нині населення села — переважно пенсійного віку. Багато вдів і вдівців, яким уже не до торфорозробок. Одначе й вони без палива не залишилися. «Хто молодший і справніший, той і для себе, і для продажу добуде тих брикетів», — розповідає П. Кушпель. Він ще пам’ятає, коли виробництво торфобрикетів було поставлено на промислову основу: тоді працювала колгоспна бригада, було дві торфові машини. «Одна копала, на другу клала, та стелила... У той період продавали за копійки брикети, навіть район замовляв. Одначе дехто дивився на торф зверхньо, заготовляв собі на зиму вугілля, «аби у хаті смороду такого не було».
Коли не стало колгоспу, то й не стало торфовиробництва на промисловій основі. Ніхто не знає, куди ж то зникли ті дві машини. Ще ввечері, пам’ятають, були, а вже вранці не виявили. Раніше і пізніше, ніж виявилася ця пропажа, зникла й інша колгоспна техніка. Та, якою сіяли, орали, збирали високі врожаї усіх культур. Бо торфовиробництво, звісно ж, не було основним у Степанівці. Вважалося підсобним промислом. Сьогодні ж стало основним.
«У голові не вкладається, де могло подітися все те, що роками нароблялося тяжкою людською працею — свині, вівці, птиця зникли із будівель ферми. Ще була будівельна майстерня, був млин. Залишився один бугай. Тварину доглядає колишній тракторист. Ще є дві свиноматки і десять коней — ото і все, що залишилося», — журиться Павло Кирилович.
Звідки ж, питається в задачі, візьметься трудова зайнятість, аби село могло собі на вугілля заробити?! Біда змусила Степанівку повертатися до натурального способу життя, тобто майже без товарообміну доводиться жити та бути селу.
«До своїх городів люди взяли ще потроху землі — хто скільки зміг. Все — вручну. Земельний пай обробляє тільки один чоловік із своїм сином. Бо коня має. Деякі жінки згадали й про ткацькі верстати, то й полотно, рядна — свої. Як у давні часи», — говорить Павло Кушпель.
Останнього удару по цивілізації Степанівки завдали невідомі злодії. Якоїсь темної осінньої ночі вкрали дроти з електроопор. Село прокинулося, виявило: вже й «лампочка Ілліча» не світить. Аби сигналізувати про цю прикру пригоду, селу довелося відправляти гінця до райцентру. Відтак не без труднощів електропостачання відновилося. Одначе село продовжує тримати гасові лампи напоготові...
«А було, що жінки ткали і вишивали, аби на обласні виставки відправляти свої роботи», — долучається до розмови Галина Феодосівна, дружина Павла Кириловича. Завідувала бібліотекою, аж поки не заробила пенсію. «Яка тепер культосвітня робота, коли клуб, бібліотека не опалюються», — журиться разом із своїм чоловіком.
В активістки культосвітньої ниви залишилися тільки теплі спомини: «Всі доярки були учасницями художньої самодіяльності. Увечері подоїли худобу і там-таки, у корівнику, збиралися на репетицію. Потім їздили із концертами у сусідні села, з обласних, районних оглядів-конкурсів привозили грамоти».
Нині село Степанівка занепадає. «Колись у класах школи було по 25—30 учнів, а тепер — по 4—9», — говорить Галина Феодосівна. За колгоспним гармидером подружжя не нудьгує. Одначе не такою, кажуть, уявляли постреформену Степанівку. То якою ж?
«Якось приїздили з району. Говорили, що перебувають у невтомних пошуках людини, яка взяла б в оренду земельні паї на нормальних умовах, зайнялася б скотарством на промисловій основі. Ще розповідали, що Степанівка вписана у план газифікації усього району», — згадує Галина Феодосівна.
Але поки що у Степанівці тішаться тим, що є паливо. «Десять возів тих брикетів завіз до хліва. Маю надію, що перезимуємо», — каже Павло Кирилович.
