Якось необережно відомий поет Вільям Вордсворт перетворив загублений гірський регіон у Північно-Західній Англії на улюблений туристичний об’єкт багатьох поколінь британців. А все тому, що романтично і з любов’ю описав рідний озерний край. Північний захід Волині, наш озерний край, теж може подарувати значно більше вражень, ніж купання, засмага і сон. І хоч курортний сезон у цих місцях короткий, з середини червня до кінця серпня, і я поки не Вільям Вордсворт, все ж спробую вас переконати, що природа Світязя та решти озер Шацького національного природного парку створює чудову атмосферу для відпочинку в будь-який сезон. А щедрий вибір унікальних гастрономічних спеціалітетів надихає повертатися сюди знов і знов на дегустації й прогулянки (перед наступними дегустаціями).
Вирушаючи до Шацького національного природного парку наприкінці серпня, я відразу знала, що з’їм багато смачного. І аби виправдатися за надмір задоволення, вигадала собі завдання — зібрати у тексті головні продукти й страви, які тут пропонують туристам. Так моя мандрівка перетворилася на гастрономічну експедицію. Аби відразу налаштувати вас на правильний лад, попрошу забути про класичні курортні стереотипи — галасливі натовпи, пластикові стаканчики й надувні матраци. Що ближче до осені, то їх менше, а нам, відтак, — краще. Тож погляньмо на Світязь і ліси навколо, як на території багаті рибою, дичиною, ягодами й особливими традиціями, що сховалися у гущавині від марнот сьогодення. Кажуть, сам Великий князь Вітовт полюбляв полювати тут перед походами, а сил його лицарям у Грюнвальдській битві додавала солонина з цих місць.
Оскільки озерним цей край роблять озера, розпочнемо із водних кулінарних багатств. Світязький рибний ринок постійно включають до різноманітних базарних рейтингів країни. Його асортимент і справді дивує — ароматами, смаками, зубатими пащами й гострими хвостами «товарів». Тут вам запропонують із десяток видів річкових і озерних риб, а на замовлення, тихим плесом ранкової водойми, рибалки самі привезуть ківш свіженької, іще живої риби на юшку. Її тут варять на світязькій воді, додаючи якомога більше різних риб і шмат вугра, для щедрості смаку.
Серед обов’язкових страв, які варто скуштувати на піщаних берегах цих озер, — канадські сомики, яких тут називають бичками. Колючий, вусатий і дуже смачний, сомик потрапив на Волинь в 1935 році, хоча його батьківщина — басейни Міссісіпі та Міссурі. Заболочені водойми та меліоративні системи Полісся ідеально підійшли цьому невибагливому й трохи зухвалому, зате смачному виду. Засмажені у сметані з цибулею і зеленню чи вуджені сомики — обирати вам.
Карасів, печених на соломі в печі, ви теж мало де скуштуєте. Господині цих країв міцно тримають секрет їх приготування — риба лишається хрусткою і смачною довгий час, а рум’яна шкірка так і спокушає зробити перший хрум. Печуть як великі, так і малі рибини, а ви вже знову обирайте які вам подобаються більше. Під дією високих температур кістки перетворюються на порохно і карасиків можна з’їдати цілими.
Вугрі — такий собі самопроголошений символ Шацьких озер. У дев’яності кмітливі місцеві підприємці продавали їх із капотів машин сотнями. Загорнутий у газету вуджений вугор був найкращим сувеніром і демонстрацією статусу, бо коштували ці риби завжди дорого. Сьогодні ж справжніх, Світязьких вугрів знайти важко. Винні — неощадливі рибалки, природоохоронці й ми, покупці. Вугрі не місцевий вид, їх заселили у волинські озера наприкінці 30-тих. Ці риби мають унікальну особливість — нерестяться лише в Саргасовому морі й заради цього долають тисячі кілометрів, помирають там, а вже їх хвостаті спадкоємці ловлять теплу течію Гольфстріму і мандрують назад, на Волинь. Не знаю, чи захочеться вам після такого рибного героїзму їх їсти. Я от сумніваюся, проте не зі слів знаю, що вугор смакує у всіх виглядах — смаженим, вареним, вудженим і на грилі. Місцеві рибалки добре знаються на солінні риби. Таранька з щук, лящів, окунів і судаків заслуговує на окреме частування.
Особливою природу цих місць роблять ліси, які густим лабіринтом оточують озера. І якщо звірі живуть там, на мою думку, як господарі й зачіпати їх не треба, то от рослинні щедроти можна і варто збирати. На початку осені окрасою лісу стають червоні намистини брусниці. Кислувато-гірка, багата на вітаміни ягода ідеально смакує в чаї, у джемах і настоянках. Інколи й чорниця лишається на галявинах до холодів, і тоді немає нічого смачнішого за мікс свіжозібраних синіх і червоних ягід у долоні мандрівника. Та ще й під дзижчання комарів чи кусючу оборону великих лісових мурах. Під пухким килимом моху, зовсім поруч, ховаються гриби-лисички, а після дощів і на новий місяць з’являються білі й червоноголовці. Сперечатися із місцевими, звідки гриби знають про місяць — не варто, бо хто сказав, що перевірені прикмети працюють гірше за теоретичну науку?
Іще одна, особлива смакота, що зріє у тиші осіннього лісу — ожина. Колюча і неприступна, як і належить коштовному скарбу, вона є не меншим уособленням Волині, ніж ліси й озера. Послухайте хоча б пісню на слова Петра Маха «Ожини», що вже стала народною. З ожини готують смачні морси, наливки й навіть соуси до м’яса, а ще — це одна з улюблених начинок знаних світязьких пампухів. От тільки не кажіть мені, що про них ви ніколи не чули, бо то вже справжній волинський ритуал, не менш важливий, ніж купання в озері. Жінки, діти й найчастіше бабусі в блискучо-білих хустках повільно проїжджають на роверах (так тут називають велосипеди) кожен пляж Шацьких озер. «Пончики з чорницею, абрикосами, ожиною, маком і вишнями. Біляші. Пироги печені з грушами. Манники,» — почуєте ви не раз, і як підказує мій особистий досвід — придбаєте теж не раз. Гарантія якості — авторитет місцевих господинь, які інколи зранку смажать, а ввечері крутять педалі, продаючи смачні витвори своїх рук. Пампухи вам щедро притрусять цукровою пудрою, поскаржаться на поганий сезон і, вже закинувши ногу на велосипеда, пообіцяють завтра тут бути у такий самий час. І ви чекатимете, щоб, придбавши на березі кави, їсти пампух, якого більше ніде немає у світі, відчувати, як його солод змішується із першою гіркотою осені, вітер підхоплює ожиновий дух і вам геть не хочеться повертатися із цього вогкого озерно-лісового краю в метушню робочих днів.
Якщо життя дозволяє вам мандрівку на Світязь, не задумуйтеся про погоду. Бо навіть у дощовий день вас порадує гаряча юшка, товстенькі грибочки чи солодкий пиріг із маком. Проте, що б ви не обрали, споживати смаколики варто в прикуску з місцевими історіями — про ведмедя, що вперше за сто років забрів у ці ліси, про сомів, більших за човна і про озера, які бачили тисячі літ. Майже як у Вордсворта, правда?
