Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Як врятувати Симиренків сад?

Враження від відвідування містечка Узин на Білоцерківщині, де ростуть висаджені генієм дерева
23 жовтня, 2013 - 10:57

Садівника і помолога Володимира Левковича Симиренка з 1933 року переслідувала радянська влада за «антирадянську шкідницьку діяльність», він тричі перебував під арештом і в 1938 році за присудом генерального прокурора НКВС СРСР був розстріляний та похований у міській зоні Курська.

По собі чоловік залишив відомий на увесь світ сорт яблук Симиренко. Є вулиці, названі його іменем, є пам’ятник у його рідному Млієві. Але мало хто знає, що існує ще й Симиренків садок на місці вимерлого села Войкове поблизу містечка Узин на Білоцерківщині. Старожили переказують, що саме село Войкове і належало колись Володимиру Симиренку. Попереду  — робота в архівах, бо така інформація потребує документального підтвердження. Але насамперед потрібно було на власні очі побачити те місце. Коли я вперше почув про нього, то уявляв собі великий сад із кованими воротами і огорожею, малював собі в уяві пишні яблуні й дорогу, викладену бруківкою, як на Хрещатику...

Але все виявилося не так барвисто. Дістатися до смачних і солодких яблучок можна лише польовими дорогами, що місцями вкриті глибокими калюжами, а після дощів — непролазним багном. Та все ж, якщо ви палко бажаєте зазирнути у цю заховану серед полів сторінку історії, то за сухої погоди, після півгодинної автомобільної подорожі узинськими манівцями, можете дістатися того місця, де колись було село Войкове.

Ані помпезної огорожі, ані кованих воріт, що уявляв я собі, насправді не було. У самому садку було похмуро й тихо, і тільки двоє якихось чоловіків збирали яблука, що нападали додолу з нечисленних, уже майже голих, схожих на корчі, але все ж таки кимось доглянутих, побілених і підрізаних яблунь. Захотілося і самому нарвати трохи яблучок, та незабаром це бажання зникло, поступившись місцем огиді й гнітючому настрою...

Трішки пройшовши углиб садка, я наткнувся на криницю, викопану тут порівняно недавно. Відкинувши лист шиферу, що прикривав її, стало недобре — криниця, з якої люди колись пили воду, була загиджена пляшками з-під води і горілки, обгортками з цукерок і поліетиленовими пакетами, одноразовим посудом і пір’ям забитих птахів. Непотріб наповнив криницю майже повністю.

Але це був лише початок — пройшовши на кілька метрів далі, біля кособокої дерев’яної бесідки я побачив двох мертвих могутніх птахів. То був орел, що лежав на траві, підгорнувши праве крило під себе, ліве ж було розпластане по землі, й розмах його складав  мало не  півметра. А далі... чи не в  півтора разу більший чорний крук, підвішений до бесідки за крило.

Чому їх вбили? Ні орла, ні крука не будеш їсти, жоден із цих птахів не завдає ніякої шкоди людині. Все просто — їх застрелили лише заради забави?

Від таких думок бажання збирати яблука відразу кудись зникло, полишивши по собі лише сумний відголосок і похмурі думки про те, які ж ми різні люди: хтось закладає сад, будує село і створює нові сорти яблук, а чиясь невироблена рука  підписує вирок про розстріл невинної людини; хтось доглядає яблуні, що відмирають, намагаючись продовжити їхнє життя, а хтось розстрілює красу і штовхає у забуття те, що піднімається  з попелища історії чиїмись натрудженими руками...

Богдан ДЕЙНЕКА
Газета: 
Рубрика: