Сучасна людина схильна до простих рішень — нам часто здається, що тільки-но зміниться назва, як слідом за цим зміниться сутність явища. Реальність останніх кількох років в Україні доводить помилковість такого погляду. Альтернатива — системний підхід, коли зусилля докладаються не для трансформації явища, а задля зміни передумов, що його визначають. Що ж до реформ державної системи і змін у суспільстві, то, як вважає відомий естонський філософ і державний діяч Юло Вооглайд, досягти успіху на цьому шляху ми можемо, лише повернувши погляд у бік проблем освіти.
Пан Вооглайд регулярно відвідує Україну як співзасновник Think Camp — спільної міжнародної ініціативи мислителів і управлінців, своєрідного «закритого середовища творіння думки для лідерів, які готові ухвалювати сильні рішення».
У розмові з «Днем» Юло Вооглайд міркує про формування нової еліти, соціальну підтримку реформ, важливість активності і відповідальності, а також трохи піднімає завісу над головними напрацюваннями групи Think Camp.
«ТАЛАНТ — ОСНОВНА ЦІННІСТЬ НАРОДУ»
— Пане Вооглайд, вже кілька років ви регулярно приїжджаєте в Україну, читаєте лекції, консультуєте вітчизняних управлінців, бізнесменів, політиків. Розкажіть докладніше про вашу місію тут.
— Було б перебільшенням сказати, що я когось консультую. Я лише розповідаю про наше бачення різних питань, про досвід, який ми здобули в різних сферах суспільного і культурного життя. Наші зустрічі — це форма спільної творчості.
Тема останньої сесії — «генераліст: як приймати «великі рішення», або, більш правильно, — «як творити, робити «великі рішення» (від англ. decision making). «Прийняти» можна те, що зробили інші й віддали тобі, а ти передав це рішення ще комусь і так далі. Але хто потім відповідатиме, як правило, невідомо. А організаційна діяльність, в якій ніхто ні за що не відповідає, має, м’яко кажучи, згубний ефект. Завжди слід знати, хто вирішив, чому саме так, а не інакше. Адже сенс рішення — це досягнення мети, яка відповідає сподіванням. Саме тому умовою цілеспрямованої діяльності є професійність.
Ми розмовляли на ці теми чимало часу. Переконаний, що у процесі такого взаємного поповнення смислом професійність зростає. Мені здається, наші зустрічі щоразу стають дедалі змістовнішими.
— Знаю, що одна з головних проблем, з якими ви працюєте, це формування еліт — державних, політичних тощо. В Україні сьогодні це дуже актуальне питання — в суспільстві зростає запит на оновлення чи навіть, радше, на заснування нових еліт. На жаль, наразі цей процес не дуже успішний. Новим людям, які приходять у політику, на посади, не вдається консолідуватися, аби вплинути на глобальні тенденції. Що гірше, часто-густо вони швидко знаходять своє місце в усталеному розкладі сил і починають грати за старими правилами. Які передумови, на ваш погляд, можуть посприяти справжньому оновленню еліт?
— Це — складне запитання, актуальне не лише для України. Якщо еліти немає, народові дуже важко зберігати орієнтири. Народ сам «виховує» еліти в собі, це освіченіша, поінформованіша, досвідченіша його частина, ті люди, яким Бог чи природа дали більше, ніж іншим.
— Зараз ви говорите про ідеальну ситуацію?
— Авжеж, так має бути. Але слід розуміти, що, хоча всі люди різні, кожен в чомусь талановитий. Якщо людині пощастило і батьки, вчителі помітили її талант, не дали йому згаснути, це — величезне досягнення. Талант — основна цінність народу. Якщо ці люди відчувають за собою обов’язок служити своєму народові, якщо життя для них не обмежується суєтністю і марнотами, тоді це величезна цінність. Кожен народ має дбати про таких людей. В Україні вони теж добре помітні. Тут доречно згадати англійське слово headhunting (букв. «полювання за головами»). У США свого часу провели опитування щодо того, який бізнес за всю історію виявився найприбутковішим. На першому місці виявився бізнес «викрадання талантів» з усього світу. Тому таланти потрібно берегти як зіницю ока.
Але зберегти таланти в країні це одна річ, зовсім інша — зробити так, щоб вони стали освіченими людьми. І я маю на увазі не дипломи про освіту, не лише кваліфікованих фахівців, а передусім, аби ці люди виросли у справжніх генералістів. Фахівець орієнтується в одній вузькій галузі, в якій він має знати все або принаймні прагне до цього. Але фах не працює — працює особистість, особистість як суб’єкт самоврядування і соціального управління. Це вже рівень генераліста, який може залучати до роботи всіх необхідних фахівців (економістів, соціологів, юристів, технологів тощо). Успіху досягає команда, а не окрема людина. Але в команді обов’язково має бути генераліст — не лише за фахом, а також за професією і за посадою. Посада передбачає певні права, але також і відповідальність — за те, що зроблено, і за те, що не зроблено.
Викладач вишу має знати не лише свою спеціальність, а також орієнтуватися в ситуації в країні — як у суспільстві, так і в культурі. Його місія — допомогти студентові стати не лише фахівцем, а й інтелігентом — людиною, яка в змозі охоплювати цілісність і розуміти чинники, що впливають на неї.
Ми не можемо змінити щось безпосередньо в суспільстві, не можемо «відрізати» або «приклеїти» частину, якої бракує, але можемо змінити чинники, від яких залежать зміни в суспільстві. Якщо ми будемо послідовними, тоді вже в недалекому майбутньому суперечність, проблема, яка нас хвилює, зникне.
«БУДЬ-ЯКЕ ДОСЯГНЕННЯ Є ЦІННИМ ЛИШЕ ЯК ПЕРЕДУМОВА НАСТУПНОГО»
— Імовірно, тут слід враховувати, що дійсна еліта, зі зрозумілих причин, не завжди зацікавлена в оновленні і часто-густо всіляко намагається зберегти власний статус. В Україні ми бачимо, що простір, в якому могли б з’явитися нові яскраві фігури, практично зачищено. А коли нові перспективні громадські рухи все ж виникають, у суспільстві завжди з’являється обґрунтована недовіра. Мовляв, не на порожньому ж місці вони постали — напевно, хтось зі «старих» еліт їх «просуває». Чи спроможне суспільство за умов такої протидії самостійно створити альтернативу?
— Це дуже складне запитання, і мені важко на нього відповісти ще й тому, що я просто не досить обізнаний із ситуацією в Україні. Вельми сподіваюся, що люди, які потрапили до Верховної Ради, до уряду, щиро прагнуть поліпшити становище в країні, але для цього потрібна відповідна підготовка. Для цього не досить бути гарним інженером, економістом чи лікарем. Ти також повинен добре знати країну, знати людину, чинники соціальних процесів, принципи взаємин між людьми.
Ми досягаємо певного результату через процес. А щоб керувати процесом, треба досконало знати його природу, внутрішню логіку, середовище, в якому він відбувається — і не лише природне, а й предметне, фізичне, духовне, психічне, соціальне, віртуальне тощо. Треба розуміти, як ставити мету. Мета — дуже важлива передумова успіху, але для її досягнення слід підібрати відповідні засоби, налагодити їх як систему. Еліта не росте сама по собі як гриби на узліссі. Для цього потрібна спеціальна підготовка. Саме у цьому напрямі ми й працюємо сьогодні з колегами в Україні.
— У своїх виступах ви неодноразово казали, що реалізація будь-якого серйозного проекту, в т.ч. системних реформ, потребує постійного перегляду і коригування не лише дій і методів, а й цілей. За таких умов реформаторам дуже непросто зберегти соціальну підтримку своїх дій. Як цього досягти?
— З одного боку, потрібна стабільність, з другого — динамічність. Щоб життя не закостеніло, щоб ми весь час були в дорозі. Будь-яке досягнення є цінним лише як передумова наступного. Неможливо дати оцінку тому чи тому процесові, явищу окремо від ширшого контексту. Загальна динаміка є дуже важливою. Аби навчитися її бачити, треба знайти багато різних точок зору. Лише таким чином ми можемо дістати досить системну і достовірну відповідь. Адже з однієї позиції картина може видаватися правильною, а з іншої — аж ніяк не задовільною.
— В освітньому дискурсі, і особливо коли мова заходить про формування еліти, дуже популярним є слово «лідер»: «нові лідери», «академія лідерства» тощо. Чи є «лідер» синонімом представника еліти?
— Ні. Лідер — це поняття соціальної психології. Лідер — це «один із нас», який кращий, ніж інші. Лідера виокремлює група. За лідером залюбки йдуть люди, його поважають, йому довіряють. Він прямує першим, він «усе знає» і вказує шлях.
Еліта ж — це передусім спосіб мислення, цілісний стан особистості, яка присвячує себе чомусь. У всіх сферах може бути своя еліта: господарська, наукова, культурна тощо. Але також важливо виокремити національну еліту — це люди, в серці яких — країна, вони присвячують життя служінню своєму народові, радіючи кожному успіхові на цьому шляху.
— Служіння — ключове слово в цьому визначенні? Не робота, а саме служіння — як служить священик чи військовик?
— Так, дійсно. Деякі професії передбачають, що людина є представником еліти. Наприклад, офіцер (байдуже — в армії чи в поліції), священик. Якщо священик не входить до еліти, це соромно — ймовірно, йому краще змінити рід занять. Те ж саме можна сказати про членів парламенту, уряду, представників громадських інституцій.
«ОСВІЧЕНІСТЬ — ЦЕ ЗАВЖДИ ДИВО»
— Мужність, скромність, доброта, освіченість, індивідуальність, творчість, мудрість — це ті риси, які, за вашими словами, мають бути властиві представникові еліти. Чесно кажучи, такий опис швидше асоціюється з персонажем рицарського роману, а не з образом високопоставленого політика чи бюрократа в сучасному світі. Водночас ви вважаєте, що цих людей неможливо штучно «виховати». Напевно, потрібен певний механізм, який дасть змогу знаходити таких «самородків» у суспільстві?
— Особистість формується в середовищі — це і дім, і дитячий садок, школа, і всі подальші інституції. Людина виростає такою, якою її бачать. Якщо їй кажуть, що вона нічого не може і не вміє, так і буде. А якщо тобі кажуть, що ти надзвичайний, справжній, вправний в усьому, що попереду в тебе довге життя і що твій народ тебе потребує, ймовірно, ти захочеш стати освіченою людиною, людиною із системними знаннями, якими вмітимеш користуватися.
Потрібні не просто знання, а єдність знання, вміння і розуміння. Окрім освіченості, ти маєш бути поінформованим і (що дуже важливо) мати досвід. Якщо ти знаєш, молодець — отримай «п’ять». Але ж від цього мало користі — треба вміти користуватися знаннями! Освіта не формується як результат спеціальної діяльності, тому ніхто не має права казати «ми дали йому гарну освіту». Це — завжди диво. Але можна створювати для нього передумови. Можна створити таку систему (не важливо, в якій сфері — в уряді, в парламенті), аби на посаду не приходила людина, яка не має належної для успіху підготовки.
Потрібно вчитися — кожна мить життя це водночас і навчання, і творчість, і пізнання. До системи пізнання входить не лише пізнання буденне, а й художнє, релігійне, філософське, наукове, інтуїтивне. Тоді людина пізнає світ, саму себе, навколишніх людей, тоді вона може адекватно ставитися до існуючих проблем як до явищ і процесів (розрізнюючи ці поняття). Наприклад, ми можемо дивитися на виробництво і як на процес (сукупність процесів), і як на явище — аби розуміти, необхідно враховувати обидва погляди. Таку освічену і порядну людину завжди поважатиме суспільство.
— У контексті освіти, формування еліти ви часто апелюєте до духовності, духовного розвитку. Водночас багатьом публічним людям, експертам сьогодні здається недоречним і навіть, можливо, непристойним говорити про такі категорії — часто це викликає гостру критику і неприйняття. Адже в умовах сучасного секуляризированого ліберального суспільства ці поняття сприймаються як суто особистісні, як сфера, в якій кожна людина має приймати рішення сама і в яку не мають права втручатися суспільство, держава і система освіти. Як би ви відповіли на ці заперечення?
— Переконаний, що ми зобов’язані вести мову про духовність у цьому контексті! Без духовності у нас мало шансів налагодити нормальне життя людей в суспільстві й культурі. Життя не є раціональним в усьому. Є питання, що вирішуються раціонально, але більшість вирішують на інтуїтивному й емоційному рівні. Люди відчувають — не лише думають.
Якщо людина не розуміє сутності етичних питань, не чула про духовні цінності, норми, міфи, табу, я можу лише поспівчувати їй. Радянський період залишив в свідомості багатьох людей враження, що все це нісенітниця. Проте ніколи не пізно взяти книжку і подивитися, про що йдеться.
Людина — передусім духовна істота. Важливою рушійною силою для неї є не лише потреба, але й, наприклад, інтерес. А інтерес має сенс, якщо є воля — довести до кінця, не залишити на півдорозі. Окрім того, потрібна віра — віра в те, що ми робимо правильні речі, що присвячуємо своє життя потрібній меті. Треба вірити в самого себе, в близьких людей, а також в уряд, у тих людей, які на різних посадах думають про те, як зробити життя країни кращим. Без віри, так само, як без інтересу і без волі, ми нічого не зможемо досягти в суспільному житті. Єдність цих чинників — велика цінність. Ми можемо говорити про кожен із них окремо, але реалізуватися в людині вони можуть лише всі разом.
— У своїх виступах ви ведете мову про важливість відчуття відповідальності й активності. Мені здається, в Україні впродовж останніх років ми можемо спостерігати досить різке зростання громадської активності, але водночас навряд чи ситуація настільки ж оптимістична у тому, що стосується відчуття відповідальності. Ще один негативний чинник, актуальний напевно не лише для України, це відчуженість, атомізація суспільства, неспроможність об’єднатися. Особливо ця властивість є помітною навіть не на загальнонаціональному рівні, а в разі якихось місцевих проблем, які потребують солідарності на локальному рівні. Що, на ваш погляд, може допомогти виховати ці якості в суспільстві, в якому десятки років до цього їх цілеспрямовано знищували на догоду державному патерналізму?
— Це справді так. І більше зусиль сьогодні треба докласти, аби відновити ці якості. Без активності і відповідальності немислиме існування людини ні в родині, ні в суспільстві. Це необхідність, у цих питаннях у нас немає вибору.
Річ у тім, що дуже багато людей не знають, як ці два відчуття формуються. Ми досить багато вивчали це питання і дійшли висновку, що можливий лише один шлях. Формування почуття активності й почуття відповідальності відбувається через рішення. Почуття відповідальності виникає у людини тоді, коли вона реально, не про людське око бере участь у створенні певного рішення. Питання в тому, як створити передумови, завдяки яким люди відчують, що це «ми вирішили». Щойно таке почуття з’явитися, люди самі залюбки почнуть виконувати це рішення. А це й є активність. Важливим є не рішення, важливими є процеси, в результаті яких формується потрібний результат.
Потрібно вчитися — кожна мить життя це водночас і навчання, і творчість, і пізнання. До системи пізнання входить не лише пізнання буденне, а й художнє, релігійне, філософське, наукове, інтуїтивне. Тоді людина пізнає світ, саму себе, навколишніх людей, тоді вона може адекватно ставитися до існуючих проблем як до явищ і процесів (розрізнюючи ці поняття). Наприклад, ми можемо дивитися на виробництво і як на процес (сукупність процесів), і як на явище — аби розуміти, необхідно враховувати обидва погляди. Таку освічену і порядну людину завжди поважатиме суспільство
Ми знову повертаємося до питання про відмінність між тим, аби «прийняти» (чиєсь) рішення, і самому «виробляти» рішення. Потрібне свідоме ставлення до рішення, а також освіта, поінформованість, досвід, права, обов’язки, відповідальність, мета і засоби її досягнення, принципи, що визначають наші дії, і ситуація свободи вибору. Адже в ситуації примусу можна лише виконувати, а не вирішувати, що призводить до пасивності людини. Це — механізми суспільного життя. На жаль, за радянських часів про них нічого не було відомо. Відповідної літератури, а також курсів у вишах не вистачає і сьогодні.
«МОРАЛЬНЕ ПРАВО ЗМІНЮВАТИ ЩОСЬ МИ МАЄМО ЛИШЕ В ТОМУ РАЗІ, ЯКЩО ЧІТКО УЯВЛЯЄМО, ЩО САМЕ ЗМІНЮВАТИ НЕ МОЖНА ЗА ЖОДНИХ УМОВ»
— Обговорюючи умови суспільного розвитку, ви акцентуєте увагу на передбаченнях і плануванні як передумовах системних рішень. На чому ґрунтується ваше переконання, що розумне планування життя не лише людини, а й суспільства, держави, світу, взагалі можливе, що воно не стане жертвою випадку чи нових неврахованих обставин?
— Я не заперечую чинника випадковості, але будувати суспільство на цьому неможливо. Ми усвідомлюємо, що потенційно може статися будь-що, але основні процеси відбуваються відповідно до законів. Загалом можна виокремити три види: закони природи, закони суспільства і закони мислення (логіка). Потрібно знати не лише ці закони, а й закономірності їхнього прояву. Для цього потрібна освіченість (не освіта!), поінформованість і досвід. Усе разом це надає людині здатність передбачати близьке і віддалене майбутнє.
Коли ми щось робимо, маємо уявляти кінцевий результат, продумувати різні варіанти розвитку подій. Доцільно будувати щонайменше три сценарії: рожевий (якщо все піде гладесенько і ситуація значно поліпшиться), чорний (станеться щось дуже погане) і зелений (нічого особливого не станеться, рух продовжиться в тому ж темпі і в тому ж напрямі). На кожний випадок слід підготувати наш план дій.
Важливий принцип, про який слід сказати окремо, — ми маємо моральне право змінювати щось лише в тому разі, якщо дуже чітко уявляємо, що саме змінювати не можна за жодних умов, що треба зберегти, захистити і зміцнити.
— Мені здається, сучасні політичні ідеології часто не враховують цього принципу. Переважає бажання «підігнати» реальність під свої універсалістські установки. А якщо ці дві сфери не узгоджуються — тим гірше для реальності. Це дуже помітно, зокрема, з огляду на реформи в Україні, коли бажання створити нову кращу систему (за західними лекалами) призводить до знищення тих напрацювань і досягнень, які вже є.
— Цей принцип має бути кредо — не йдеться про наші переваги. Якщо його порушують, наслідки можуть бути жахливими. Доцільно нагадувати його собі й своїм колегам скрізь і завжди, зокрема і в парламенті. Депутат, який представляє новий законопроект, має спочатку довести, що він не нашкодить природі, культурі, здоров’ю, а навпаки — сформує для них новий простір і відкриє нові можливості.
ДОВІДКА «Дня»
Юло Вооглайд — естонський соціолог, соціальний психолог, філософ, освітній експерт, політик і дипломат. Почесний професор Тартуського університету. Колишній депутат естонського парламенту. Учасник делегації, яка вела перемовини с М. Горбачовим про вихід Естонії з СРСР. Президент Римського клубу Естонії. Реформатор освіти. Заснував у Естонії три експериментальні інноваційні школи. Співзасновник Асоціації педагогів для дорослих та інших освітніх спілок. Співініціатор Think Camp. Займається викладанням і консультуванням. Батько десятьох дітей.
