Метою суспільних перетворень, що відбуваються в Україні, проголошено створення громадянського суспільства на засадах демократичної державності та ринкових реформ в економіці. Але спитаймо себе: чи можливе громадянське суспільство без виховання громадян, людей, які чітко уявляють, що таке вільне суспільство, як конкретно необхідність його побудови підтверджується трагічною та суперечливою історією українського народу? Отож, знання національного минулого абсолютно необхідне тим, кому жити на цій землі (не населенню, — саме громадянам), як з етичних міркувань — адже громадська позиція, обов’язок перед майбутніми поколіннями немислима без усвідомлення того, що «сяяли зорі людям й до нас» (Омар Хайям), так і з міркувань прагматичних — щоб примітивно не повторити знову помилки попередників, вчитись на них.
Написання справді сучасних підручників з історії — справа складна і нова. Практично перші достойні підручники з’явилися в Україні тільки в 1992 році. І першовідкривачем тут стала книга україно-канадського історика, іноземного члена НАН України, Ореста Субтельного, завдяки якій уже багато років і школярі, і студенти намагаються розібратися у найскладніших «лабіринтах», створених несумлінними служителями богині Кліо. Але все ж минуло понад десять років, та й назвати академічною працю О. Субтельного аж ніяк не можна. Популяризації історичних знань допоможуть, можна сподіватися, і дві книги в серії «Бібліотека газети «День» — «Україна Incognita» та «Дві Русі» (під загальною редакцією Лариси Івшиної), які, на думку багатьох і фахівців, і простих читачів, виявилися вдалою спробою запропонувати всім нам сучасний, змістовний, але й критичний, погляд на багатовікову історію нашої батьківщини.
Отже, вимальовується добре знайома читачам «Дня» проблема, про яку газета писала не раз (згадаймо лише останні великі дискусії: «Ми є країною з непередбачуваним минулим», про викладання історії в школі, № 2 — 2002 р.; «Підручник — це втілення знань у життя», № 205 — 2002 р.), але гострота її аж ніяк не зменшується з часом. Свої думки з цієї проблематики висловлюють вчителі-практики, методисти, працівники освіти, а також постійні автори «Дня», відомий автор численних підручників з історії України, заступник директора Інституту історії України НАН України, професор Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ та віце-президент Національного університету «Києво-Могилянська академія», літературознавець та історик, професор Володимир ПАНЧЕНКО.
Валерій СТЕПАНКОВ, професор, завідувач кафедри всесвітньої історії Кам’янець-Подільського державного університету:
— На шпальтах газет, у радіо- і телепередачах можна прочитати й відповідно почути риторичне запитання: чи правдиву історію України вивчають наші діти й онуки, чи не сфальсифіковано її на догоду новим ідеологічним догмам? Це запитання слушне, бо засвідчує зрозумілу занепокоєність громадськості рівнем науковості навчальної дисципліни, важливість якої важко переоцінити у вихованні національної самосвідомості й самоповаги, патріотизму, збереженні й зміцненні золотого ланцюга єдності поколінь.
Порушена проблема має два найважливіші аспекти: зміст підручників і рівень фахової підготовки вчителів. Щодо першого з них, то слід визнати таке: після здобуття незалежності Україною вітчизняними авторами розроблено ряд підручників високого гатунку, що не поступаються зарубіжним аналогам. При цьому не слід забувати тієї обставини, що їм доводилося творити за умови панування у навчальній і науковій літературі великодержавної російської концепції історії України, що до невпізнання спотворювала її суть, а також відсутності власне української концепції. Тому самим авторам спершу довелося докласти чимало зусиль для переосмислення існуючої творчої спадщини науковців, а вже потім засісти за написання підручників. Нині, як на мій погляд, необхідно, по-перше, обрати з-поміж них найкращі для кожного класу й перетворити у базові для шкіл усієї України. По-друге, необхідно протидіяти спробам спільного з фахівцями сусідніх держав написання підручників, оскільки в них на догоду чужоземним концепціям неминуче будуть перекручені принципово важливі проблеми національної історії.
У жодному випадку не можна применшувати значення для вивчення учнями об’єктивної історії нашої Батьківщини фахового рівня вчителів та їх громадянської позиції. Не є таємницею той факт, що більшість із них сформувалася як фахівці з історії саме СРСР, а не України. Тому, зрозуміло, довелося перекваліфіковуватися. Цей процес виявився надто складним, суперечливим і незавершеним. А відтак і нині трапляються випадки, коли учнів, як і у 70 — 80 х роках ХХ століття, навчають, що Київська Русь — це «колиска трьох братніх народів», що «український народ почав формуватися у XV-XVI століттях», що «Переяславська рада 1654 року ознаменувала возз’єднання України і Росії» ...
Потрібно докласти ще багато зусиль, аби кожний український учитель історії міг повторити слова видатного французького історика Марка Блока: «Я народився у цій Батьківщині. Я пив із джерел її культури, я зробив її минуле своїм. Я дихаю вільно лише в її кліматі, і разом з іншими, я зроблю все, що можу, щоб захистити її інтереси».
Наталія РУДЕНКО, директор Сімферопольської української гімназії:
— Ця тема і надалі залишається найболючішою в нашому шкільному житті. Що стосується Українського гуманітарного ліцею Київського університету, який є нашим партнером, — то там викладання історії і виховання громадянина України поставлене блискуче, але в Криму — це якийсь жах. Досить сказати, що навіть на цьогорічній серпневій конференції виступав один учитель і відверто «плакав» за Радянським Союзом.
Я відвідую школи Криму, де бачила червоний прапор, ленінську кімнату, портрети Леніна. Сьогодні вчитель може сказати «так звані герої Крут»... То чому ж вони можуть навчити майбутніх громадян України? Всі вони ще спеціалісти «з історії СРСР», знають набір комуністичних міфів про «Великий та могутній», але власне історії, справжньої історії не знають і не хочуть знати...
Я дивуюсь, чому Українська держава терпляче ставиться до відверто антиукраїнської діяльності в сфері освіти? Ось суто кримська проблема. Керівники освіти спеціально не завозять до Криму потрібної кількості підручників з української історії, мови тощо, а потім звертаються до Москви — і звідти везуть російські підручники, які активно поширюються в місцевих школах. Паралельно газети «Крымское время» і «Крымская правда» розгортають справжню ідеологічну війну проти українських підручників історії. Вони висміюють факти української історії, а висновками тих статей є твердження: краще б тих українських підручників і не було! Зрозуміло, що висновок такий: нема ніякої української історії. Для них більшовицькі казки замість історії — є вершиною бажань і сподівань . А вчителі ті газети читають, і не в усіх із них вистачає професіоналізму чи навіть освітнього рівня оцінити їх адекватно.
Федір ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ, директор Житомирської гуманітарної гімназії №1, за фахом учитель історії:
— Викладання історії на сьогоднішній час відбувається в межах шкільної програми, охоплює всі аспекти. Подобається мені, як видаються зараз підручники з історії; вони гарно оформлені, відповідно до розділів цих підручників укомплектований склад авторів і редакторів, майже немає невідповідностей між ними і навчальною програмою, як було до недавнього часу. Автори підручників роблять посилання на Грушевського, Крип’якевича, Донцова і багатьох інших відомих вітчизняних істориків, культурологів, філософів, чого раніше взагалі не було.
Які існують проблеми з викладанням історії в школі? Тими ж підручниками школи забезпечені недостатньо. Потрібна більш ґрунтовна робота з підвищення кваліфікації вчителів історії, передусім на місцях, в інститутах післядипломної практики. І самих вчителів історії в школах у нас не вистачає. Історичний факультет Житомирського педуніверситету тільки нещодавно розпочав підготовку фахівців із цієї спеціальності і не може забезпечити потреби регіону, особливо на селі.
Єлизавета МОНДИК, учитель історії Ужгородської ЗОШ №20, керівник шкільного методоб’єднання історії і права:
— Шкільний історик поставлений у дуже важке становище. Кричуще невдосконалені програми, через що учні недоцільно перевантажені. А найголовніше просто не вивчається. Немає елементарного — карт. Особливо з історії України. А якщо є, то дуже дорогі — до 70 гривень настінна. Не забезпечені школи сповна підручниками, ні зі всесвітньої історії, ні з історії держави. Не маємо і довідників, де можна познайомитися з біографіями визначних людей, додатковими поясненнями до навчальних тем. Немає, скажімо, додаткової літератури про гетьманів України або ж книг про подвиги українців у роки Другої світової війни, хоча наближається 60-ліття Перемоги.
Галина ХМЕЛЬОВСЬКА, генеральний директор Всеукраїнського інформаційно- культурного центру, голова оргкомітету з проведення форуму українців Криму:
— Ми проводили ряд «круглих столів», під час підготовки яких вивчали ситуацію в школах, і тому основні тенденції в Криму нам відомі. Я б хотіла наголосити на кількох принципах, яких, на нашу думку, мають дотримуватись. По-перше, викладання історії має відбуватися за підручниками, які затверджені нашим Міністерством освіти, а не за якимось іншими. Абсолютно неприпустимо викладати історію за підручниками, які ввозяться в Україну з-за кордону (особливо цим «відзначається» Крим).
По-друге, історію України слід викладати державною українською мовою в усіх без винятку школах Криму. Це допоможе дітям не тільки вивчити історію і українську мову, але й засвоїти сам дух української історії та державності.
Питання шкільництва, в тому числі і вивчення історії в кримських школах, буде гостро стояти на обговоренні Всекримського форуму українців, який відбудеться 9 грудня. Мені здається, що тут потрібно особливу увагу звернути на рівень фаховості викладачів. Не секрет, що справжня, не спотворена комуністичними вигадками, історія України для них недосяжна — вони не мають і не хочуть, до речі, мати сучасних методик, вони не навчені працювати по-сучасному й працюють так, як працювали в ще радянських школах.
Тарас ГОНЧАРУК, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України історичного факультету Одеського національного університету:
— Проблем з вивченням історії в сучасних школах багато. І, мабуть, найважливіша з них — це відсутність фахівців-істориків. З випускників нашого факультету в школи йдуть не більше 20 відсотків. У результаті, незважаючи на систему розподілу, історію в школах ведуть філологи, колишні військові, у кращому випадку, вчителі-історики пенсійного віку. Вони історію України свого часу не вивчали і знають її погано. Тому намагаються дітям читати більше всесвітню історію. Це при тому, що сьогодні вже є маса прекрасних підручників з історії України, різноманітної додаткової літератури.
Друга важлива проблема — це нерівномірний розподіл навчального матеріалу. Історію стародавнього світу і давньої Русі діти вивчають зовсім маленькими, в 5 — 6 класі. До кінця школи вони вже нічого не пам’ятають із цього матеріалу. Адже саме період Давньої Русі дуже важливий для осмислення подальшого становлення Української держави. Зате три класи старшої школи учні вивчають історію ХХ століття. У результаті, коли абітурієнти здають вступні іспити до вузів, у них виявляються пропуски в знаннях з історії України, особливо давньої.
Третя проблема — це скорочення годин географії. Без знань всесвітньої географії школярі повністю втрачають орієнтацію і у всесвітній історії. І ще пару слів про підручники. Укладачі насичують їх величезною кількістю фактів, зберігають інформацію про всі пленуми і постанови ЦК, якими раніше були нашпиговані наші підручники. І при цьому ще додають нові факти. Таке бажання догодити всім у результаті відбивається на знаннях школярів.
Світлана ДРЕБОТ, вчителька історії і правознавства Житомирської ЗОШ 1 — 3 ступенів №20 (вчитель вищої категорії, «Відмінник освіти України»):
— Вимоги до викладання історії в школі чітко обумовлені програмою, затвердженою Міністерством освіти, але підручники з цього предмета і матеріальна база в школах не завжди відповідають цим вимогам. А тому на уроках буває надзвичайно важко зосередитись на якійсь темі, коли діти сидять без посібників, без атласів. Загалом книги і карти видаються, але вони дуже дорогі, і чисто з моральної точки зору я не маю права примусити школярів купити їх. А по суті, знання історії визначає інтелектуальний рівень нашого молодого покоління. Я особисто ніколи не наголошую, що ти (тобто учень) ось так повинен думати, і це є твоя кінцева відповідь. Я вважаю, що головне, щоб дитина сприйняла різну інформацію і сформувала власну думку, своє бачення майбутнього і завжди закликаю до цього учнів.
Стосовно рівня викладання, в основному в школах у нас працюють кваліфіковані вчителі. Учні з Житомирщини, в тому числі з нашої школи, часто займають призові місця на республіканських предметних олімпіадах. А ось підручники, таке моє враження, пишуть викладачі вузів, які ніколи у школі й не працювали. Ці підручники досить часто написані так, що діти не розуміють, про що саме йде мова. Мені особисто дуже подобається підручник зі всесвітньої історії для 10-х класів Полянського — насамперед, спрямованістю на розвиток мислення учнів, не на зазубрювання фактів, дат. Для 10 — 11 класів з історії багато підручників, і викладач може сам вибирати, який рекомендувати. Але ми і працюємо сьогодні по одному підручнику, завтра по-іншому, післязавтра ще по якомусь. І нашому міністерству слід, мабуть, більше враховувати реальний стан речей у школах, тому що, наприклад, зараз десятикласники та одинадцятикласники, з якими я працюю, часто взагалі не розуміють, які знання від них вимагаються.
Богдан ПОТУРНАК, заступник начальника управління освіти і науки Чернівецької ОДА:
— Викладання історії в школі здійснюється за Програмою Міністерства освіти, маємо і відповідно затверджені підручники, тож фактично ми виконуємо програму. В той же час будь-яка викладацька робота передбачає творчий підхід. Учитель повинен відчувати, які теми потребують поглибленого вивчення. В програмі є резерв годин, за рахунок якого можна розширити вивчення тієї чи іншої теми. Скажімо, приєднання Західної України до Радянського Союзу та події кінця 30 х–початку 40-х років у західних областях природно викличуть більший інтерес, бо це відбувалося на наших землях, тут живі очевидці цих подій. Тож вчитель (наприклад, Чернівецької області) може вважати за доцільне запропонувати учням детальніше опрацювати цей період.
Вивчаючи історію, зациклюватися на завчанні дат і прізвищ не можна — діти повинні формулювати загальне бачення подій, аналізувати їх причини та наслідки, оцінювати факти під різними кутами зору, вчитись зіставляти і робити висновки. Окрім того, історію України не можна розглядати відірвано від всесвітньої історії, а лише у її контексті, необхідно бачити загальні тенденції та процеси.
