Початок на 1-ій ШПАЛЬТІ
Ігор ПАСІЧНИК, доктор психологічних наук, ректор Національного університету «Острозька академія»:
Ініціатива Міністерства стосовно запровадження зовнішнього незалежного оцінювання є досить прогресивною. Про це я вже говорив, коли систему ЗНО започаткували у минулому році. Єдиний аспект, на якому я завжди наголошую, стосується того, що необхідно ѓрунтовно проаналізувати ці нововведення і зробити певні висновки. А висновки вже лежать на поверхні. Ми бачимо, що випускники шкіл обирають три-чотири предмети, які їм необхідні для вступу до ВНЗ, та інтенсивно їх вивчають. На інші предмети просто не звертається увага. У результаті у школах знижується успішність, оскільки відсутня мотивація вивчення усіх предметів. Адже не секрет, що мотивацією школяра до навчання є оцінка. Якщо немає мотивації боротьби за оцінку, немає мотивації засвоєння матеріалу. Тому вирішити цю проблему можна було б, враховуючи середній бал атестата поряд із результатами ЗНО. Я розумію, що тут виникає небезпека перенесення корупції в школу, але, якщо ми думатимемо лише про корупцію, ми можемо втратити основне — якість і суму знань, які отримують діти у школі.
Окрім цього, надзвичайно актуальним на сьогодні є питання переходу ВНЗ на концентрацію науково-дослідної діяльності. Університети Західної Європи — це насамперед науково-дослідні центри. У нас цю функцію дублюють науково-дослідні інститути, у той час як у більшості європейських навчальних закладів науково-дослідні інститути знаходяться при університетах, а отже, університети є центрами наукових досліджень. На мою думку, вищий навчальний заклад, який претендує на звання університету, у першу чергу повинен створювати науково-дослідні лабораторії. І немає значення, це університет гуманітарного чи технічного профілю. Будь-яка гуманітарна наука повинна мати свої дослідницькі методи, застосовувати математику у системі своїх досліджень, а тому мати науково-дослідні лабораторії і свої наукові школи. Створення наукових шкіл і концентрація наукової діяльності при університетах є архіважливим питанням для української освіти, якщо ми дійсно хочемо інтегруватися у європейську вищу школу.
Проте водночас не треба сліпо запозичувати чийсь досвід. На ньому треба вчитися, аналізувати його, але бездумно переймати алгоритм європейської освіти не варто. Ми ризикуємо втратити найдорожче для нас, те, до чого покликаний кожен університет України, — виховання громадянської позиції в української молоді. Це не робиться в жодному університеті Європи. У нас є класична система національної освіти. Захопившись Болонською системою, ми й так уже втратили багато. Штучне її подальше перенесення у нашу систему освіти може призвести до її руйнації. Нам необхідні спеціальні комісії професорів, які здійснюватимуть дослідження Болонської системи і, отримавши такі результати, виступатимуть радниками при Міністерстві освіти в цьому питанні.
Ще одним нововведенням стала пропозиція оптимізації мережі ВНЗ України. Я вважаю, що динамізувати оптимізацію вищих навчальних закладів в Україні не потрібно. Я категорично проти того, щоб пришвидшувати процес укрупнення ВНЗ. Чому? Кількість абітурієнтів зараз зменшується, а тому відбувається боротьба університетів за абітурієнта. Минулий рік показав, що деякі спеціальності в державних університетах, а тим більше недержавних, закриваються самі собою. Якщо врахувати, що на наступний рік абітурієнтів взагалі не буде — у зв’язку з переходом на 12-річну систему навчання, частина платних університетів буде закрита сама собою. Я передбачаю, що цей процес розпочнеться вже з цього року. Найближчий час покаже, що частина університетів буде змушена перейти під егіду більш потужних навчальних закладів для того, щоб продовжити функціонування. Тому процес об’єднання проходитиме без стороннього втручання. До штучного ж об’єднання технічних та гуманітарних університетів зараз не готове адміністративне керівництво, не розроблені відповідні програми та принципи. Спершу треба підготувати нормативні, матеріальні бази, а тоді говорити про укрупнення.
Передвісником таких укрупнень має бути створення регіональних консорціумів. У цьому відношенні хороший приклад показали КПІ та Київський національний університет, які створили перший консорціум. Другий консорціум підписується між Національним університетом «Острозька академія», Волинським національним університетом, Житомирським державним педагогічним університетом, Рівненським державним гуманітарним університетом. Група університетів Великої Волині вже розробили концепцію для створення такого консорціуму. Зараз дуже важливо, щоб Кабінет Міністрів, Міністерство освіти пішло назустріч університетам у створенні таких регіональних консорціумів і надавало право, наприклад, створювати сумісні спеціалізовані вчені ради, сумісні науково-дослідні лабораторії. Скажімо, можна об’єднати потенціал докторів наук із певної спеціалізації з усіх університетів і створити наукову школу, яка зараховувалася б у рейтинг кожному учаснику консорціуму. Те ж стосується спеціалізованих вчених рад. Чому всі наукові інститути сконцентровані в Києві, якщо можна було б створювати регіональні спеціалізовані вчені ради? Тут і вищій атестаційній комісії потрібно піти назустріч таким консорціумам. І цей процес був би першим кроком на шляху до оптимізації та об’єднання ВНЗ в Україні. Спроба ж шляхом указу зобов’язати університети об’єднатися викличе спротив як студентів, так і викладачів та адміністрацій ВНЗ.
Якщо говорити конкретно про Острозьку академію, її взагалі не можна об’єднувати з жодним навчальним закладом (хіба що входити у згадані консорціуми). Адже Острозька академія є специфічним духовно-освітнім центром, який повинен виконувати саме функцію відродження першого вищого навчального закладу у Східній Європі, певного історичного центру. При об’єднанні з будь-яким навчальним закладом він одразу втратить своє призначення, яке було підтверджене указами Президентів Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми. Хто відвідав Острозьку академію, той бачив у нас цілу низку різноманітних науково-дослідних центрів Острогіани, які розкривають всю палітру вивчення історії просвітництва та духовності в Острозькій академії.
Ми згадали про історію. Я погоджуюся з концепцією нашого міністра відносно того, що історія, яка читається у вищих навчальних закладах, мала б бути суттєво переглянута. І справді необхідно зробити ухил на читання історії культури. Це цілком закономірна пропозиція, адже історія культури охоплює більш широкий аспект. Її вивчення дасть змогу пізнавати свою історію через процес творення культури. Проте здійснювати такий перехід потрібно поступово. По-перше, необхідна перекваліфікація викладачів історії та перепідготовка ними курсів. По-друге, в нашій специфічній державі вивчення історії України лише у межах шкільної програми є недостатнім. Все-таки 750 років ми були позбавлені державності, а тому наша історія не є закріпленою на генетичному рівні у громадян України. Для того, щоб через декілька поколінь історія закріпилася у генетичній пам’яті народу, потрібно вивчати її як у школі, так і в університеті.
Тим більше необхідно враховувати специфіку України в період творення державності, її регіональні особливості, русифікацію певних територій. Необхідно спершу проаналізувати, на якому рівні читається курс історії в навчальних закладах. Тобто ми бачимо багато факторів, які говорять, що запровадження різких змін не є обѓрунтованим. Поступове введення таких змін ми вже розглянули на вченій раді Острозької академії, на засіданнях кафедр, і з наступного року ми починаємо збільшувати обсяг історичних курсів в університеті. Так само ми підтримуємо ідею, що курс філософії повинен викладатися у плані філософії інтелектуальних ідей. Цей поступовий перехід теж повинен відбуватися. Концепцію ми схвалюємо, проте перехід повинен бути більш амортизованим.
Галина МОШКОВСЬКА, проректор Житомирського економіко-гуманітарного інституту університету «Україна»:
— У вищій школі зараз продовжують існувати серйозні фактори, які заважають наблизитись до європейського освітнього простору. Насамперед, у нас немає європейських освітніх стандартів, а без цього говорити про можливість досягнення названої мети дуже важко. В Україні немає єдиних стандартів діагностики якості навчання з багатьох напрямків підготовки, тим більше європейського рівня, європейського масштабу. Тому ми не можемо на них орієнтуватися. У червні у Феодосії Міносвіти планує семінар із формування таких стандартів в рамках національної кваліфікації. Але подібні семінари проводились і раніше, та ми, практики, не бачимо особливих зрушень з боку Міністерства освіти і науки в плані розробки кардинальних документів, які б могли регламентувати, спрямовувати вищу школу. Автономія університетів повинна бути, але також мають бути державні стандарти. У нас їх зараз немає, ми працюємо за тимчасовими документами. У свій час були прийняті основні фахові напрямки, але пізніше вони були засуджені. У 2007 році Кабмін затвердив нові напрями підготовки для бакалаврату, але для спеціалістів і магістрів їх так і немає. Зміни у напрямках зробили, але по них жодного стандарту ніхто не розробив. Я вважаю, що спочатку мають бути стандарти, або стандарти й напрями мають прийматися одночасно. Тоді вищі навчальні заклади на базі стандартів розробляють власні варіативні частини. Ми маємо право формувати й затверджувати власні навчальні плани, але державні стандарти повинні бути. Поки ж діють тимчасові, яким більше 10 років.
Якщо говорити про введення незалежного зовнішнього оцінювання, то мені не подобається, що за такої системи вищий навчальний заклад повністю відокремлений від процесу прийняття до нього абітурієнтів. Виш працює лише з папірцями, тобто сертифікатами, а не з майбутніми студентами. Але ж є такі заклади, педагогічні, наприклад, чи інші, де потрібно, щоб проводились психологічні тести на відповідність особи обраній професії, її схильність до неї. Минулого року до нас не змогли вступити заочники, тому що вони «пролетіли» мимо зовнішнього оцінювання. Ми не бачимо різниці між рівнем тих студентів, які прийшли до нас минулого року, і тих, які приходили раніше. Незалежне оцінювання — це хороша система, тільки у нас вона неправильно побудована. Таке тестування має застосовуватися для вступу до вишу після закінчення загальноосвітньої школи чи іншого подібного закладу — отримав атестат, тоді тестуйся і вступай.
У вищих навчальних закладах студенти обов’язково повинні займатися науковими дослідженнями і впроваджувати їх в практичній діяльності. Ми цим активно займаємося, у нас широкі зв’язки із різними соціальними установами. Дослідження мають адаптовуватися до реальних умов, проходити апробацію. Це дуже впливає на підвищення якості освіти. Участь у таких дослідженнях створює фахівця.
Щодо оптимізації системи вищих навчальних закладів, то переконана, що немає значення, якої форми власності виш — державної чи недержавної. ВНЗ має відповідати державним вимогам, і тоді він буде виконувати свою функцію. При перевірках державних закладів часто свідомо заплющують очі на якісь недоречності, порушення чи недоробки в їхній роботі. У приватних таке, як правило, не пропускають повз увагу. Вважаю, що існує така налаштованість, що приватним ВНЗ чинять утиски, а цього робити ні в якому разі не можна. Навчальний заклад може «вмерти» власною смертю, але знищувати його не треба. Він зникне, якщо не буде виконувати свої завдання. Зараз стало менше випускників, а відтак абітурієнтів, і молодь йде у ті заклади, які задовольняють її освітні потреби. А знищувати ВНЗ на підставі, що нібито вони зайві, що в Європі їх менше? Можливо, є необхідність об’єднати деякі навчальні заклади, зробити їх більш крупними, поділеними на підструктури — інститути і таке інше. Але знищувати систему не слід. В Україні є досвід — позакривали дитячі садочки, а тепер дітей немає куди подіти. А через 10 років цих дітей, які зараз йдуть у дошкільні заклади, не буде де вчити, бо закриють виші, і їх доведеться знову створювати.
Про особливе вивчення історії в школах скажу, що це треба робити, бо це спосіб формування громадянина. У нашому закладі це робиться — вивчається історія, культура України, давні українські традиції. Але, відверто кажучи, випускники шкіл ці предмети часто знають слабо.
Петро ТАДЕЄВ, перший проректор Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені Степана Дем’янчука, Рівне:
— Запровадження в Україні зовнішнього незалежного тестування — це данина сьогоденню. Це сучасна система оцінювання, що використовується в європейських країнах, найбільша перевага якої — це об’єктивність при вступі до вищих навчальних закладів. А саме до цього наша освіта йшла давно.
Серед проблем, які виникають у результаті запровадження зовнішнього незалежного оцінювання, є те, що, скажімо, в самих тестах є недоречності. Трапляється, що деякі питання складені непрофесійно, їх можна трактувати двояко. Та, зрештою, такі моменти коригуватимуть. Натомість впровадження такої системи оцінювання — це досягнення для України. Набравши певну кількість балів, абітурієнт має нагоду вибрати, де йому навчатися далі.
На сьогодні широко обговорюється питання оптимізації вищих навчальних закладів. Україні — і справді не потрібно, щоб функціонували 900 університетів. Однак, як на мене, то 80 вищих навчальних закладів — це дещо замало. Звісно, якщо приватний ВНЗ відкриває по 20—30 філій, то це підозріло. Але створювати штучні перешкоди для приватних інститутів-університетів на користь державних теж невиправдано. Так питання, хто краще навчає, не вирішується. Потрібно, щоб і такі навчальні заклади мали можливість набирати студентів. Проблему можна вирішити при видачі ліцензій. Умови мають бути такими, які б справді гарантували якість освіти.
Перегляду потребує й питання викладання деяких дисциплін в університетах. Так, скажімо, у вищих навчальних закладах є курс історії України. Проте фактично він дублює той матеріал, який вивчається в школі. Тому, звісно, доцільним було б нововведення, коли студент отримав би можливість обирати дисципліни культурологічного напряму.
На часі для української освіти також питання створення науково-дослідних університетів. Але такий статус, безумовно, можуть отримати не всі вищі навчальні заклади. Таких університетів — одиниці, і це цілком закономірно.
Ігор ЛУЦІВ, перший проректор, проректор із навчальної роботи, доктор технічних наук, професор Тернопільського державного технічного університету ім. І. Пулюя:
— Я думаю, що загалом зовнішнє тестування необхідне і дає позитивний результат. Зокрема, в тому аспекті, що абітурієнти не залежать від якихось можливих суб’єктивних аспектів у школі чи у вищому навчальному закладі. Проте, звичайно, як і в кожній справі, є певні недоліки, які зараз поки що не проявляються, адже тестування у нас проводять лише другий рік. Але хотів би відзначити, що в певній мірі тестування не є зручним для тих людей, які хочуть отримати заочну освіту і вже пропрацювали чимало років на виробництві. Їм дуже важко здавати ці тести. Адже змінилася система підходу до оцінювання знань та навчальні програми. Щороку щось змінюється. Минулий рік від цього року відрізняється навіть набором предметів із тестування, і тому тут є теж певні проблеми. Теж вважаю, що, можливо, не зовсім правильно є те, що, людина, здавши тестування в минулому році , в наступному не має права використати ті результати.
Сучасної освіти, яка рухається вперед, немає без наукових досліджень, тому й існують університети, в яких вони здійснюються. Звичайно, наукові дослідження впливають на якість навчального процесу. А в тих навчальних закладах , де відбуваються захисти дисертацій, завжди є обмін новими знаннями, наукові дослідження здійснюються із залученням виробництва. Узагалі освіта — це не тільки передача знань, але й продукування нових знань. Тому й освіта, й наука в цьому плані є інтегральними і повинні доповнювати одна одну. Вищої освіти без науки немає.
Хотів би сказати, що на останній колегії міністр освіти й науки України виступив із пропозиціями про оптимізацію мережі вищих навчальних закладів із точки зору порівняння: яка в нас мережа вишів і яка є за кордоном. Хотів би сказати, що в нас до вищих навчальних закладів, відповідно до Закону про вищу освіту, відносять також коледжі й технікуми, які, можливо, не в повній мірі є вищими навчальними закладами. І, якщо відкинути їх, якщо відкинути філії, то в нас не така вже й дуже крупна ця мережа. При такій постановці питання можна говорити про оптимізацію вищих навчальних закладів. Я хотів би сказати те, що наш університет вже протягом більше 10-ти років провадить таку політику, щоб в нашому технічному університеті об’єднати всі технічні вищі навчальні заклади області. Мається на увазі те, що в нас зараз є три коледжі в університеті. Окрім того, вже навіть пройшла певна хвиля приєднання інших вищих навчальних закладів до університету, і я думаю, що цей процес буде продовжуватися. Але головне — він не повинен бути насильницьким, бо, якщо він здійснюватиметься поступово й добровільно, то це буде на користь іншим навчальним закладам через їхне укрупнення. Відповідно, ми будемо мати результат. А якщо говорити про кількість студентів на 10 тисяч населення, то Україна не є першою країною в Європі за цим показником. Тим більше, що в світі, наприклад, в Японії, вже є обов’язковою вища освіта. Освіта ніколи не є зайвою. Про це треба думати. І навіть якщо людина не працює за своїм фахом, в університеті чи іншому вищому навчальному закладі після одержання диплому вона зросла інтелектуально й розумово. Вища освіта допомагає людині розвиватися, і вона не стоїть на місці. Напевно, для держави вигідніше мати високоінтелектуальну, високорозвинену націю, ніж згодом мати певні проблеми правоохоронного характеру, коли люди не є зайнятими й ніде не навчаються. Тому я бачу тільки позитивний аспект в тому, що люди можуть навчатися.
З 1999-го року Тернопільський державний технічний університет імені Івана Пулюя став членом Європейської асоціації університетів, першим з усієї Західної України. Побувавши на конференціях, де якраз розроблялися принципи і механізми болонського процесу, побачивши, як вони в Європі діють, хочу відзначити, що в них ті ж структурні проблеми, які є у нас. Правда, в них значно більше фінансування, набагато більше уваги суспільство приділяє науці та освіті. Попри те, процес універсалізації освіти й науки в Європі не є простим і для них. Тому я вважаю, що відбувається не просто інтеграція тільки української освіти в європейський інтелектуальний простір, а цей процес спільний. Вони мають ті ж проблеми, що й ми. Просто, можливо, недоліки нашої системи освіти в тому, що в нас набагато менша, ніж в Європі, автономія у вищих навчальних закладах, а, можливо, це певне достоїнство — тому, що ми швидше структурно рухаємось у цьому напрямку.
Історію треба вивчати в школі. Там є навчальна програма, яка, в принципі, подібна до університетської. Мова не йде про гуманітарні виші. Там історія на зовсім іншому рівні вивчається, але в даному випадку відбувається певний повтор. Окрім того, є й інші предмети, де повторюється шкільний матеріал. Я як проректор вищого технічного закладу, можу сказати, що багато з моїх колег досить критично ставляться до значної гуманітарної складової в навчальних планах технічних вишів. Зокрема, питання викладання історії України часто порушувалося перед Міністерством освіти і науки України, перед науковими методичними комісіями в тому аспекті, що ми переходимо на систему двоциклову — бакалавр/магістр і перша ступінь бакалавра обмежена в кредитах (від 180 до 240 кредитів). Тобто держава, фактично, платить більше, ніж вона могла б, і це залежить від гуманітарної складової. Такий предмет, як історія України, вивчається в школі досить серйозно і правильно, а потім він ще вивчається у вищому навчальному технічному закладі. Якщо б ми говорили про те, щоб, наприклад, вивчати історію науки в Україні чи історію техніки, то ці предмети потрібні для інженера. Якщо ж це певні спеціальності економічні, то в них є спеціальна історія економічної думки. Тобто, є спеціалізовані історичні предмети.
Міністерство зважилося на те, щоб трошки зменшити гуманітарну складову, а більше часу віддати на фахові дисципліни. А історію України треба знати. І я, наприклад, вважаю, що це є обов’язок кожного українця. Проте, якщо подивитися на питання з іншого боку, то в нас є, так би мовити, певна специфіка нашої держави, яка є молодою державою. Отож предмет історії України має культурно-цивілізаційний аспект. І тому зараз, можливо, і не варто відмовлятися від цього предмета.
Богдан МОРКЛЯНИК, проректор Національного університету «Львівська політехніка»:
— Найголовнішим досягненням зовнішнього незалежного оцінювання, без сумніву, є рівний доступ до вищої освіти всіх без винятку абітурієнтів. Тобто створено реальні умови для того, щоби нарешті відбувався справедливий відбір за знаннями. Під сумнів у системі незалежного оцінювання можна ставити цілісність освіти, тому що при оцінюванні знань майбутнього студента не враховується атестат. Йдеться про те, що в 11-му, а то й у 10-му класі діти готуються тільки з двох чи трьох дисциплін, які вони обрали для тестування. Решта ж обов’язкових дисциплін «опускається». То чи можна говорити, що людина отримала повноцінну середню освіту? Що стосується другого питання... Інтеграція освіти активно почала впроваджуватися 2005 року, коли Україна ввійшла до спільноти країн, які формують простір європейської вищої освіти — приєдналася до Болонської угоди. Перед тим була серйозна робота із забезпечення відповідних нормативних документів, нормативно-правової бази, документації, що регламентує вищу освіту в Україні, зрештою, було прийнято низку законів, переглянуто кілька положень, і це зачепило кожний навчальний заклад в Україні. Йдеться про кредитно-модульну систему, зв’язок із виробництвом, врахування замовлення виробника, який чекає від вищого навчального закладу випускника. Є кілька питань, які ставляться першочерговими при дотриманні Болонської угоди, наприклад, зрозумілість ступенів, навчальних програм і планів, можливість мобільності студентів... Із цим в Україні все нормально. Є, правда, проблема — ми, без сумніву, матимемо моніторинг вищої освіти в Україні. І бажаємо самим собі цей моніторинг успішно пройти. Не секрет, що в Україні є таке поняття, як масовість вищої освіти. Тобто вищу освіту можна отримати де-факто в багатьох навчальних закладах із сумнівним наповненням молодої людини, яка отримує вищу освіту, компетенціями. На підсумковій колегії в Міністерстві освіти міністр говорив про те, що Україна з урахуванням чисельності населення повинна мати принаймні вдвічі менше навчальних закладів III—IV рівнів акредитації. Міністр абсолютно має рацію, тому що напрями освіти дублюються, перекриваються, часом виші працюють за відсутності матеріальної бази, студентам пропонують освітні послуги, а забезпечувати ці послуги не вистачає кадрового потенціалу. Часто навіть немає відповідних приміщень. Про якість освіти тут говорити не доводиться. Це момент істини. І ми бачимо, що державна акредитаційна комісія припиняє ліцензії вишів. Мені здається, що це відбувається надто повільно. Зрештою, звинувачувати комісію за це важко, бо ліцензії видають не на день і не на два, і ці виші працюють у законодавчому полі. Щодо вивчення історії в школах, то це дуже серйозне питання. Передовсім, із точки зору віднаходження спільних позицій відносно історичного минулого українського народу. Це є чи не єдиний фактор, який може згуртувати націю. На жаль, історичної науки в плані типовості в Україні поки що не сформовано. Погляди на історію — абсолютно полярні. І ці погляди не містять під собою жодної наукової бази. Це абсолютне політиканство. Ми бачили, що в парламенті половина депутатів голосує за те, що сім мільйонів людей загинули в незвичайний спосіб, а інша половина — проти. Тому історичний промінь світла в освіті — це передумова майбутньої патріотичності, унітарності української держави.
Петро ПИЛОВ, перший проректор Національного гірничого університету, Дніпропетровськ:
— Незалежне тестування необхідне — це однозначно. Але у школярів і абітурієнтів має бути право вибору — або вступати до вишу за сертифікатом, або здавати іспити. Не можу сказати, що з введенням обов’язкового тестування ситуація різко змінилась. Адже якість навчання залежить від середньої школи, а проблеми там залишаються. Крім того, є побоювання, що за системи обов’язкового тестування школярі вчитимуть лише ті предмети, які їм потрібні, й виникне перекіс в освіті в бік тих чи інших дисциплін. Не є таємницею й те, що в період проведення тестування порушується навчальний процес у школах в останній чверті. Виникають питання й у зв’язку з тим, що тести міняються щороку, але їх доводиться здавати випускникам попередніх років, які хочуть вступити до вузів. У зв’язку з цим не зовсім зрозуміло, що робити тим людям, які вже працюють, але хочуть вступити на заочне відділення. Все-таки має бути така альтернатива, як здавання іспитів.
На мій погляд, якість вузівської освіти, як і науки, прямо залежить від фінансування вишів. Про яку інтеграцію освіти з наукою може йтися, коли наша наука отримує копійки, а фінансування бракує навіть на зарплату. Про науку можна говорити, коли є наукове обладнання, а воно у вишах не мінялось останні двадцять років.
Оптимізація мережі ВНЗ досі зводилася лише до закриття низки навчальних закладів і їхніх філіалів. З одного боку, їх справді дуже багато, особливо якщо врахувати демографічну кризу в країні. Буває таке, що філіали вишів відкривають ледве не в сараї, а працюють у них два доценти за сумісництвом. З іншого боку, під час відкриття цих вишів видавалась ліцензія в Міністерстві освіти й науки. Треба враховувати, що в Києві отримувати освіту дуже дорого — далеко не всім по кишені, але якщо філія ВНЗ — в обласному центрі або невеликому містечку, тоді випускники сільських шкіл мають шанс. Привертає увагу той факт, що ніхто не відкриває вишів, які готують інженерні кадри. Таке навчання вимагає серйозної бази. Набагато легше «штампувати» юристів або економістів, потреба яких у країні перевищена вже в багато разів. Водночас дуже бракує інженерів. Потреба в них вимірюється в десятках тисяч, а держзамовлення набагато менше. Тому на такі спеціальності молодь іде неохоче.
Я вже говорив, що якість освіти починається з середньої школи. Насамперед саме на неї потрібно звернути увагу. За моїми спостереженнями, там дуже слабка, наприклад, підготовка щодо фізики. З цієї дисципліни скасували іспити, немає кваліфікованих педагогів. Загалом освіта має бути збалансованою, щоб це була дійсно повна середня освіта, яку потім можна поглиблювати й розвивати. Історії, як і решті гуманітарних наук, має приділятися першорядна увага. Принаймні у нашому технічному виші так і є.
Сергій КОРЛЮК, ректор Одеського державного аграрного університету:
— Ми сьогодні активно інтегруємося в Європу. Й економічно, й законодавчо, й культурно. Отже, освітнє середовище має також інтегруватися в європейський режим отримання знань. Тим більше, що Європа демонструє щодо цього найвищі стандарти.
Зовнішнє тестування дає об’єктивніше й більш незалежне оцінювання навчальних досягнень. Більшість країн, і не лише західних, прийом у виші проводять за результатами загальнонаціонального тестування. Така реформа освіти дуже важлива для суспільства. Суть її не лише у боротьбі з корупцією, хоча це також є на часі для України. Для нас зараз найважливіша проблема якісної освіти. Це не тільки якість роботи вишів, а й якість абітурієнтів, створення принципово нового студентського середовища. Мінуси, звісно, також є. Найголовніше — відсутність контакту викладача й абітурієнта. Але плюсів, безсумнівно, більше.
Інтеграція вищої освіти з науковими досягненнями і ще ширше — з практикою — є зараз, певно, найголовнішим питанням якості освіти у вищій школі. І для аграрного сектору має найбільше значення. Адже наукове середовище в сільському господарстві, як ніде, йде поряд із виробництвом. І щороку під час посівів і збирання врожаїв перед тим як до роботи беруться технологи, своє слово каже наука.
Вивчення історії України в школах — це запорука того, що ми ростимо патріотів. Якщо Україна — незалежна держава, то вивчення історії дає нам повноцінних громадян. Повноцінні громадяни — це повноцінна країна. Процес нешвидкий. Але бачу, що ми суверенно йдемо цим шляхом.
