52-річний професор, доктор політичних наук, заслужений працівник освіти України, багаторічний експерт і читач «Дня» Микола Лазарович пішов добровольцем на війну. Він уже пройшов вишкіл у Рівненському військовому навчальному центрі. Микола Лазарович зараз є командиром відділення регламенту та ремонту систем динамічного захисту у 14-й Володимир-Волинській бригаді. На даний час він перебуває у відпустці. З Тернополя планує завезти бійцям-побратимам благодійну допомогу, зокрема продукти харчування, засоби гігієни, медикаменти, а також Біблію. Збір допомоги зорганізував Тернопільський національний економічний університет.
Усе життя Микола Лазарович намагається діяти на користь своєї держави не тільки науковою діяльністю, а й громадянською. 1991 року, напередодні Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта проголошення Незалежності України, два місяці працював у референдному штабі; 2004-го брав участь у помаранчевій революції, пізніше — у Революції Гідності. Історик вважає, що тепер перед ним стоїть найбільш відповідальне завдання — «вкласти свою часточку в перемогу України». Вірить, що повернеться з перемогою і продовжить викладацьку та наукову діяльність.
«ПУТІН ДУЖЕ БОЇТЬСЯ, ЩО УКРАЇНА МОЖЕ СТАТИ УСПІШНОЮ»
— Коли прийшов, у військкоматі сказали, що мене знято з обліку. Подав заяву на ім’я воєнкома, щоб мене відновили. Пройшов медичний огляд. Лікарі написали, що я обмежено придатний для військової служби. Попри це, я наполягав і переконав, що хочу йти, — розповідає Микола Васильович.
— Чому так наполягаєте на своїй участі у війні?
— Якби не пішов захищати Україну, я б себе не поважав. Я — історик і можу провести важливі паралелі. Під час революції 1917 — 1921 років люди, особливо селяни, вкрай неохоче йшли до війська. Казали, що їх «цікавить більше земля, а війська хай воюють там, де їм треба, бо то — за панські інтереси». Відповідно, була окупація Москвою України. У 1921 — 1923, 1932 — 1933 роках був Голодомор — найстрахітливіше явище у всій світовій історії. Тоді батько та матір, які не пішли захищати Україну в 1917 — 1921 роках, дивилися, як гинуть їхні діти. Я не хочу повторення такого. Сьогодні є два шляхи допомогти українській армії — фінансово або безпосередньою участю у війську. На жаль, фінансово не маю можливості допомагати. Хоча що міг, робив. Я — головний редактор наукового збірника «Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє». Частина коштів від проекту, зокрема тисячу гривень, направив на потреби української армії. Кожен із нас має по можливості допомагати нашим військовим, байдужим не можна бути.
— Що, на ваш погляд, стало причиною цієї війни?
— Одна з основних причин така: Україна — це засіб, яким Росія хоче, щоб її допустили до світового «столу», щоб Володимир Путін був на рівні Барака Обами і керівників ЄС. Бо тривалий час минулого століття світ був двополярним — Радянський Союз і демократичний світ. Після розвалу Радянського Союзу світ став монополярним, тобто є один великий центр, і поки що це США. Путін хоче підняти свій статус і статус Росії. Є також інші причини війни — Путін дуже боїться, що Україна може стати успішною. Якщо Україна, яка йшла поряд із Росією і навіть відставала в економічному розвитку, раптом стане успішною державою, росіяни побачать, що тут є демократія, люди є європейцями, і кожна людина є цінністю, а не гвинтиком системи. Тоді в РФ люди можуть задуматися: «Чому ми так живемо, чому така ситуація?» Ще одна причина війни: Путін хоче показати росіянам, що не варто повторювати ніяких революцій, що вони призводять до війни, проблем і катаклізмів.
Путін хоче поділити світ на сфери впливу. Він хоче відновити вплив на колишні радянські країни, щоб ці держави знову були в нього під п’ятою. Гадаю, демократичний світ на це не погодиться. До того ж, Росія і Радянський Союз — це дві різні речі. У Радянському Союзі була така потуга, як Україна, яка завжди була більш європейською, ніж Росія. Уже того, що було, бути не може.
ДВА ФРОНТИ: ВІЙНА ТА РЕФОРМИ
— На вашу думку, як медіа повинні писати про війну?
— Ніхто кращого не придумав, ніж просто сказати правду. Всі розуміють, що на війні гинуть люди. Кожен, хто йде в зону АТО, усвідомлює, що це може бути квиток в один бік. Але якщо загинуло 15 осіб, а кажуть тільки 10 або менше, — це погане ставлення до пам’яті загиблих Героїв. Разом із тим, гадаю, що представники медіа, які висвітлюють тему війни, повинні проводити паралелі — що робиться владою для реформ. Бо дуже багато заяв про те, що в Україні сьогодні є два основні фронти — українсько-російський і реформи та боротьба з корупцією. Тому вважаю, що було б дуже доречно проаналізувати й показати, наскільки успішно проводяться реформи в той час, коли військові захищають територіальну цілісність України. Якщо говорити про зону АТО, на мою думку, має бути єдине джерело інформації, а всі інші мають на це джерело посилатися. Завдання журналістів цю інформацію відповідним чином трактувати.
— Якою має бути пропаганда в рамках державної інформаційної політики в час війни?
— Найкраща пропаганда — це йти і допомагати своїй Батьківщині вижити, вибити орду з української землі, тобто це безпосередній приклад — поїхати, подивитися, чи нагодовані солдати, чи мають відповідний одяг, в якому їм зручно і не холодно. Щоб люди побачили, що у військового є каска і бронежилет. Якщо державна інформаційна політика активно працюватиме в цьому напрямі, добровольців, як на мене, буде більше. Бо зараз є багато такої негативної інформації про те, що солдатів просто не шкодують. Це не є доброю промоцією для мобілізації. ЗМІ варто розкривати душу солдатську, його ентузіазм, заради чого він пішов боротися за Україну. Потрібно більше інтерв’ю з хлопцями, які воюють в зоні АТО.
У мене абсолютне переконання, що Україна переможе. Україна має велике майбутнє. Вона стане прикладом для багатьох інших країн, зокрема й для нинішніх розвинутих європейських держав. Україна — це потуга, яка вирвалася з радянських імперських тенет, вийшла на волю, відчула свободу і тепер буде вільно працювати на себе. Усе буде добре. Питання в тому, скільки ще московський морок потребує жертв?!
— Бажаємо повертатися з перемогою! Які у вас плани після повернення з фронту?
— Моя кандидатська дисертація була про Українських Січових Стрільців. Це цілком добровольче військо. Було навіть заборонено агітувати, щоб іти в цей легіон. Хлопці й дівчата добровільно йшли захищати свою землю і казали: «Йдемо боротися за волю України. Якщо загинемо, то лишаться могили, на яких буде написано «впав за волю України». Дасть Бог, я повернуся і працюватиму над цією тематикою. Я запланував знайти всі прізвища тих людей, які були в легіоні Українських Січових Стрільців. Бо це були справді святі люди.
