Чверть століття минуло з того часу, коли в СРСР було зініційовано «перебудову». Почалась епоха великих змін, котрі зачепили всі сфери життя, не оминули вони і школу. Внаслідок розпаду Радянського Союзу було відновлено державність України, а реформування школи в країні лише набирало обертів. Позірно українська школа вже начебто дуже відрізняється від радянської, білі бантики і фартушки українські школярки одягають лише у випускному класі як своєрідні раритети, у школі введені нові навчальні програми, нові предмети, дванадцятибальна система оцінювання. Але чи відбулися реальні зміни в школі?
З одного боку, ми простежуємо процеси емансипації, демократизації, індивідуалізації навчального процесу в сучасній українській освіті. З іншого — в нашій школі наявні невидимі ззовні, однак надзвичайно тривожні тенденції. Однією з них є масовий «відхід» чоловіків-викладачів зі школи. Можливо, це перебільшення, але сьогодні ситуація в школі нагадує повоєнні роки, коли загиблих на фронті чоловіків повсюдно замінили жінки. У педагогічних колективах шкіл, ліцеїв, гімназій чоловіки-вчителі становлять незначну частку й не визначають сучасне обличчя школи.
У сучасному суспільно-політичному дискурсі популярною є аналогія, начебто Верховна Рада України є віддзеркаленням колективного образу суспільства. Однак більш доречною є інша аналогія: школа є прямою проекцією української сім’ї. Головною цінністю будь-якої родини є діти. У школі — це учні. Батьки закладають дитині фундаментальні основи подальшої соціалізації дитини, а школа, у свою чергу, має розвивати, у випадку позитивності, лінію навчання і виховання, закладену родиною. Виходячи з цього, жінці-викладачу у школі багато в чому відведена роль матері, а чоловікові — батька. Оскільки сучасна українська середня школа має жіноче обличчя, то відбуваються значні викривлення у становленні світоглядних засад молодого покоління, котре значною мірою позбавлене можливості бачити світ через призму чоловічого світосприйняття. А якщо до цієї ситуації додати перебування дитини в неповній або в неблагополучній родині?
На сучасному етапі динамічні процеси модернізації докорінно змінюють обличчя світу загалом й України зокрема. У соціальній сфері це стосується насамперед феномену родини.
Традиційно сім’я є парною. Століттями в українській родині батьки уникали взаємовиключних суперечливих вказівок, що вносило у міцну сімейну традицію відчуття порядку й дисципліни. А тепер подивимось на сучасну українську сім’ю. Не секрет, що в останні роки відсоток розірваних шлюбів дуже близько балансує біля відсотків укладених шлюбів. Безпосереднім наслідком цього є те, що значна кількість українських родин непарні, де мати виконує роль матері й батька. Натомість школа так чи інакше мала б компенсувати цей дисбаланс чоловічого й жіночого взаємовпливів. Але в ситуації, коли діти ростуть без батьків у родині, а в школі виховуються без участі чоловіків, у суспільстві назріває небезпека інфантилізації молодого покоління, насамперед юнаків, котрі вже запрограмовані на певний рівень безвідповідальності щодо своєї майбутньої дружини й дітей.
Безперечно, в емансипованому суспільстві роль та вплив жінки посилюється, однак автор дозволить собі звернутися до спогадів власного дитинства та юності про одного свого знайомого, якого виховували бабуся й мама. Виховували так, щоб він, не дай Боже, не був схожий на свого батька, навіть друзів йому серед учнів вибирали... До цього часу неодружений 40-річний Олексій не просто уникає будь-яких проблем, більше того, він навіть і не знає, що їх можна вирішувати.
З цього приводу нагадую собі таку сентенцію, що любов матері дається дитині з народження, а любов батька потрібно заслужити. У родині і в школі це стимулює юнака до активної навчальної і творчої позиції. У ситуації домінування у школі вчительки-матері, яка завжди пробачить, консервує в учнів пасивність і безвідповідальність.
Роль вчителя-чоловіка не меншає і щодо дітей із повних сімей. У навчальних програмах є багато тем, у поясненні яких роль чоловіка-викладача має неабияке значення. Чоловік, котрий на практиці тримав зброю в руках під час служби в армії, зможе краще пояснити й історію військового мистецтва козаків, і перебіг військових подій, якими насичена історія України. У контексті цього не варто забувати й про уроки праці, фізичної культури або навіть організацію чергування у школі. Саме приклад вчителя здатний зорієнтувати дитину до поглибленої інтелектуальної діяльності у певній сфері, а в деяких випадках і нейтралізувати наслідки «брутальної» поведінки батька у родині, заклавши на підсвідомому рівні стереотипи «іншої» поведінки чоловіка. Як можна навчити дитину любити книгу, якщо батьки не те, що не читають, вони не можуть іноді коректно пояснити дитині елементарні питання. І це лише гуманітарний аспект проблеми.
Подібні тенденції простежуються і в соціальній сфері. Масовий «відхід» чоловіків зі школи фактично знівелював протестні настрої у вчительському середовищі. Молодому чоловікові-випускнику педагогічних спеціальностей набагато простіше, отримавши першу мізерну заробітну плату, піти й шукати більш високооплачувану й престижну роботу, ніж переконувати своїх колег влаштовувати на акції протесту щодо влади. Тим більше, для чиновника від освіти спілкування з жінкою-викладачем набагато прийнятніше, адже фахова установка вимагає від жінки неодмінно не лише зрозуміти учня, а й «обігріти», пожаліти його. Тим більше, що чиновник із його постійними поясненнями, що у держави немає грошей на освіту (на збагачення олігархів у геометричній прогресії є, а на освіту немає!), теж розраховує на розуміння й жалість. Імовірно, якби у шкільної освіти було б більш чоловіче обличчя, то можновладці не могли б так нахабно й цинічно заводити в оману суспільство.
