75 років тому з-під пера всенародного улюбленця Остапа Вишні вилетіла «усмішка» під назвою «Чухраїнці (спроба характеристики)», в якій він виписав «аж п’ять глибоко національних рис симпатичної вдачі чухраїнця: 1) якби ж знаття! 2) забув; 3) спізнивсь; 4) якось-то воно буде? 5) я так і знав!»
Саме з легкої руки Остапа Вишні з’явився в нашій літературі чудернацький «чухраїнець» як втілення стійких стереотипів поведінки.
Хоч як це дивно, вже в новому тисячолітті, після всіх можливих і неможливих подій української історії, ці риси збереглися, чим засвідчується непохитність нашого генетичного коду. Адже і сьогодні на кожному кроці підтверджується те, про що написав Остап Вишня ще 1927 року: «Ці риси настільки були для них характерні, що коли б котрийсь з них загубився в мільйоновій юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає: «Це — чухраїнець». І ніколи не помилиться». (Вишневі усмішки літературні, 1927).
Усі ці риси, особливо риса-мати «Якби ж знаття!» і «Якось-то воно буде?», що розвиває першу, об’єднує стійка звичка «чухраїнця» не дуже замислюватися над можливими наслідками, не прораховувати наперед усі «за» і «проти» або просто не зазирати у майбутнє, покладатися на плин подій, сподіватися невідомо на що і думкою багатіти. У результаті, як уже знаємо з найновітнішої епохи: «Маємо те, що маємо», або ж знову-таки «Якби ж знаття!»
Навіть уживання слів «якось», «щось», «десь», «чомусь», які виражають непевність або невизначеність способу дії, стало стійкою ознакою мислення не лише пересічного «чухраїнця», але й тих, хто взяв на себе відповідальність вести наш корабель у бурхливому океані глобалізації.
Телебачення і преса рясніють яскравими зразками «якосьного» мислення: «Ми якось визначилися в цих питаннях», «З цим уже давно треба щось робити!», «Дитині треба якось пояснювати правила поведінки», «Спробуємо щось зробити», «Ми весь час чомусь орієнтуємось на те, що прийде дуже мудрий, дуже освічений і патріотично налаштований герой і щось зробить», «Ми в якомусь сенсі бачимо це за основне завдання».
Це лише дещиця прикладів літа 2002 року. Фактичного матеріалу вистачить не на одну дисертацію.
То чи варто і надалі в серйозних справах «якось» покладатися на «щось» або «когось»?
Напрошується однозначна відповідь: ні, не варто, але одразу виникають сумніви — адже Остап Вишня, як зазначалось, вважав ці риси глибоко національними. Отже, чи не загрожує втрата цих рис втратою симпатичної нашої вдачі, неповторності або ідентичності? То, може, воно «якось собі буде далі...» Га?
Словом, перечитайте якось Остапа Вишню.
