«Политики, держа осанку,
На лежбищах замшелой лжи
За власть дерутся,
как за самку
С усами ржавыми моржи».
Євген Євтушенко
Зі збірки «Повільна любов».
1. ЖИТТЯ. НЕ ВІРТУАЛЬНЕ...
Львів люблю, хоча рідною для мене була й лишається Одеса.
У місто під левами приїхав після двадцятирічної перерви.
І пересвідчився: всі міркування політологів (якщо такі в нашій країні є),
всі схеми виборчих штабів («на Півдні й Сході цього не зрозуміють... Ми
— на Заході!») і відповідні промови «іміджмейкерів» — зовсім непридатні.
Проте люди заробляють на життя. Чи варто позбавляти їх шматка хліба?
На пострадянському просторі стало аксіомою визначення «національної
особливості» кожної нової держави. При цьому я жодного разу ні від кого
не почув виразного пояснення: чим, скажімо, гуманізм в уявленнях англійців
чи канадців відрізняється від гуманізму українців чи казахів?
Класики пишуть і говорять різними мовами, але закликають
до загальних, цілком певних ідеалів — до боротьби з насильством щодо особистості,
утвердження свободи слова й віросповідання, до права отримати нормальні
людські умови кожному громадянинові, хоч би в якому кінці не такої вже
й великої планети він жив.
Колись Ілля Еренбург, на початку п'ятдесятих, готуючись
до виступу на Всесвітньому конгресі захисників миру висловив досить крамольну
для того часу думку: він твердив, що не існує якоїсь окремої національної
культури — кожний народ робить свій внесок у загальнолюдську планетарну
культуру. Ми читаємо Блеза Паскаля, не згадуючи про його національність.
Ми захоплюємося одночасно розповідями Коцюбинського й Чехова... І не задумуємося
над тим, що один — українець, а інший — росіянин. Зрештою, великі належать
усьому світові.
З економікою значно простіше. Це як у задачці для першокласників,
пам'ятаєте? «Із пункту А до пункт Б вирушила вантажівка...» Правильно!
Вона мусить вчасно доставити вантаж. Щоб зроблене в Аргентині одержали
в Бразилії. Або в Болгарії... І також почали працювати. Капітали й товари
не мають кордонів, а там, де вони виникають у вигляді Чорноморського й
Західного прикордонного округу (або однойменних митниць), виникає економічна
модель... України: «Як не з'їм, то понадкушую!»
Я не випадково пригадав про сьогоднішній Львів. Тому що
в тому, двадцятирічної давності, мені було незатишно. Зі мною і моєю дружиною
(до речі, корінною львів'янкою!) принципово не хотіли спілкуватися: ми
говорили поганою українською мовою. Німцеві усміхалися... А нас (м'яко
кажучи!) — не любили.
Біля відреставрованого будинку поблизу Галицького ринку
ми побачили квіти біля статуї Божої матері. Зупинили бабусю, яка проходила
повз неї, і поцікавилися: що це, може, свято яке? Ні, відповідає, не свято.
Просто люди повернули Божу матір на місце. І кладуть щодня квіти біля її
ніг. Старенька говорила на галицькому діалекті, де більше навіть не полонізмів,
а скоріше германізмів... Але відповідала на наші безглузді запитання охоче,
без напруження і внутрішньої ненависті до людей, які звертаються до неї
«москальською мовою».
А неподалік від «Віденської кав'ярні» в місцевому Гайд-парку
цілком серйозно точилася дискусія, за кого голосувати. І якийсь немолодий
чоловік у кашкеті «січовика» безапеляційно стверджував: «За Марчука! Цей
генерал потрібен нам...»
2. «ГРАМОТІЇ»? Н-І-І...
Звичайно ж, комуністи перелякалися серпня 91-го... Але
їм усміхнувся успіх — Леонід Макарович. Хитрий, амбіційний, найдосвідченіший
«апаратний» боєць. Для того щоб врятувати капітал, треба вчасно оголосити
себе банкротом. Боргова яма не така страшна: помучишся якийсь час, потім
зникнеш, відродившись у абсолютно іншому вигляді й з іншою біографією.
На жаль, гідних опонентів у Кравчука просто не було. Романтиків — хоч греблю
гати. А політиків — нуль. Очолити демонстрацію під синьо-жовтим прапором
— будь ласка. Але ухвалити закони, які закривають можливість корумпованості
чиновників — це почекає!
У Єгора Гайдара у книзі «Держава й еволюція» докладно простежується
шлях утворення номенклатурного капіталу. У нас, в Україні, цей шлях ще
не закінчений. Він продовжується. І якщо все залишити на своїх місцях,
то четвертий президент буде призначений «сходняком», а замість Конституції
з'являться «поняття»...
... Я редагував міську газету «Одеський вісник» з 1991-го
по 1994-й. До мене восени дев'яносто першого прийшли кооператори із запитанням:
«Чому ми до цього часу не ввели податкові паспорти?» І пояснили: через
півроку, як мінімум, почнеться приватизація... І («...ви в цьому пересвідчитеся!»)
кращі «шматки» власності опиняться в руках номенклатури. Сьогодні мало
хто згадує ту деталь, котра того часу вразила багатьох: студентам на майдані
Незалежності перший Президент країни дає не «купони», а долари! Причому,
показують цю сцену на всю Україну...
Щось змінилося? 1998 рік. Студія «1+1». Випуск «ТСН»...
Сюжет: нинішній Президент сидить у відреставрованому будинку-музеї Тараса
Шевченка. Співробітники скаржаться, що не вистачає п'ятдесяти тисяч на
щось там дуже важливе... Леонід Данилович зневажливо каже через плече:
а що думає міністр фінансів? Нехай витягне з кишені п'ятдесят тисяч, не
збідніє.
Нічого собі жарт! Хтось може уявити собі такого роду репліку
в Клінтона чи Шрьодера? У нас навіть опозиційна преса пропустила «хохму»
Кучми повз вуха: ну, номенклатурники, що з них візьмеш?!
Ця думка вперто вбивається в голови населення. Правила
гри вигадуються не для громадян, а для «кланів», місця в парламенті посідають
не політики (ну, немає їх!), а номенклатурники. Причому без досвіду. З
покоління «комсюків», де головним було не показати роботу, а організувати
прийом і «штовхнути» промову... У Балтії, в Азербайджані, в Грузії є хоч
якийсь рух. В Україні він існує також: власність тихо розсовується по кишенях.
Тільки своїх. Рідних і близьких. І в цьому страшному грабунку, у цьому
розбої серед білого дня на захисті «авторитетів» стоять ті, хто зобов'язаний
саджати їх до «кліток». Я не веду мову про простих «оперів» і дільничних,
навіть не про начальників райвідділів. Кажу про «лампаси», бо їх ми чуємо
щодня на радіо й телебаченні, читаємо великі інтерв'ю, забуваючи запитати
на прес-конференціях: «Шановні добродії! На яку таку платню ви купуєте
краватки від Армані, костюми від Босса, сорочки від Версаче? Чи платите
ви податки, які дозволяють (після заповнення декларації) вашим близьким
сидіти за кермом нового «мерса» чи «ягуара»?»
«Грамотії» — це ті, які бояться ставити запитання. Хто
взагалі не вміє, а головне — не бажає! — їх ставити.
Не в «грамотіях» справа. Вони, між іншим, база «середнього»
класу. «Сині комірці». Хочуть працювати. Їздити із сім'єю відпочивати.
Робити покупки до свята. Вони та мовчазна більшість, котра десятиріччями
є об'єктом обману з боку влади. І от від неї, від людини, що розчарувалася
у всьому, вимагають зробити вибір. Проголосувати за продовження навчання
ще на п'ять років колишнього секретаря парткому, призначеного генеральним
директором, а потім і прем'єром. Людини, яка зіграла, між іншим, на «національному»:
тоді, 1994-го, Леонід Данилович набрав голоси за рахунок розв'язання «мовної»
проблеми (це він говорив на Півдні й Сході), зміцнення унітарності (обіцянки
для Заходу)...
А що ж інтелектуали? Не можу не погодитися зі Станіславом
Овчаренком («Віртуальність чи самообман?», «День», 8 липня 1999 р.) — «знакових»,
помітних постатей в Україні просто немає. Причому як у «червоному», так
і «білому» таборі... Російський Зюганов — це гігант думки, порівняно з
прямим, як ліхтарний стовп, українцем Симоненком. Геннадій Андрійович і
книги пише, і в Давос їздить, і на економічних форумах виступає.
А наші «реформатори»: Пинзеник, Терьохін та інші? Чи стали
вони для «грамотіїв» тим, що для Росії Чубайс, Кирієнко, Нємцов чи Хакамада?
І чи було в них бажання стати такого роду «символами»? Навіть свій пристрасний
рух до Заходу та його цінностей у них виражається через мало зрозумілі
для більшості ідеї. При цьому ні виразної економічної доктрини, ні «свого»
електорату, ні простих і зрозумілих пояснень того, до чого закликають іти
населення. Ні, вони не небезпечні для цієї влади, яка вміє знайти «цапа-відбувайла»
і зіпхнути на нього свої «проколи».
Боязнь утратити крісло в парламенті, можливість відчиняти
двері ногою в Кабміні чи адміністрації Президента привела багатьох українських
політиків до того, що вони стали дешевим товаром у крамниці, відкритій
виконавчою владою. Звідси в останньої і така зневага до структур, званих
«партіями»: перед командою з Банкової стоїть лише одне запитання — який
обсяг грошей треба витратити, щоб примусити мовчати чи «розколотися»? Судячи
з кількості «паралельних» політорганізацій, що народилися останнім часом,
процедура ця досить дешева...
3. «...СІРІСТЬ — СИЛА БЕЗДАРНИХ»
Помітили, на чому сьогодні грають лідери «гілок» влади?
На ностальгії... В одних — туга за дешевою ковбасою, у других — за забезпеченою
старістю, у третіх — за колишнім Союзом, у четвертих — за сильною Україною.
Таке враження, що наші громадяни до сьогоднішнього дня поняття не мають
про обкомівські й «цекашні» розподільники, про різницю у розмірі пенсії
першого секретаря райкому і токаря Петренка, про те, що наприкінці сімдесятих
були заворушення в Абхазії, коли з того ж Києва відряджався «оперативний»
полк ВВ МВС СРСР на придушення цього безчинства...
А щодо величі країни, то вона, ця велич, не в кількості
багнетів і ракет, не лише в наявності власного гімну й прапора, а в значущості
цієї території для решти світу. І, дякувати Богові, якраз цим ми не обділені.
Переконаний: зіткнення «півдня» й «заходу» на грунті національного — найбільша
провокація, на яку купилися націонал-демократи першого призову. І, на жаль,
це ознака не таланту, а сірості. Хочемо ми того чи ні, але наша Батьківщина
завжди локальна. Ми захищаємо свої сім'ї і від війни, і від бід, і від
інших потрясінь — природних, політичних, економічних...
Видатні ідеї сприймаються простою людиною через зрозумілі
життєві ситуації. І далеко ходити не варто: відкрийте Біблію, томи Лесі
Українки чи Льва Толстого. Загальнолюдське тому має загальний характер,
що воно властиве всьому людству. Це настільки зрозуміло, що повторюватися
— означає бути банальним.
Навряд у країні, яка пережила у своїй історії катастрофи,
рівні голодомору, Великій Вітчизняній, Чорнобилю, в якої такий генетичний
досвід трагедій, доцільно говорити неправду. Але ж обманюють! Стільки десятків
років обманюють, що стає страшно від наївності (чи байдужості?!) населення.
Не стануть шахти прибутковими: це було відомо ще років
тридцять тому. Не хочуть купувати наші станки в Німеччині чи в Швейцарії
— а хто не знав такої інформації в сімдесятих? Тільки добрий власник на
землі може одержати високий урожай — ця новина також не сьогоднішня...
А нам товчуть з ранку до вечора про президентські укази, про безсонні ночі
парламентаріїв, про дефіцити і профіцити бюджету, про кредити МВФ і ЄБРР!
Справжній президент — це людина, що ризикує говорити правду.
Зрозуміло, він може обирати тактику приходу до влади, але його стратегія
повинна бути зрозуміла виборцеві. Хтось мені скаже, що конкретно мають
намір зробити для України майже два десятки «бійців», що заявили про своє
бажання «покермувати» країною?
Є «компромат», базарна суперечка, прагнення влади, але
немає головного — програми. Одні мріють про пенсію в розмірі півтисячі
гривень до дві тисячі якогось року, інші фантазують про стабілізацію економіки
буквально через тридцять із гаком місяців, треті обіцяють повісити всіх
власників «мерсів» і повернути руїни тим, хто на них працював до перебудови,
точно знаючи, що станки ці час здавати на брухт...
Балтія (Литва, Латвія й Естонія) вже на порозі до вступу
в Євросоюз. Ні корисними копалинами, ні могутньою промисловістю, ні родючими
землями ці країни не вирізняються. Капітали там сформувалися за рахунок
прагматизму політиків, для яких національна ідея — це нормальне життя громадян
своєї країни. І якщо неможливо випускати конкурентоспроможні станки з числовим
програмним управлінням, не пробитися з беконом до Данії чи Англії, то,
ставши транзитом для сусідів, створивши всі умови для привабливості перевезень,
можна заробити. Дуже непогано. Я б сказав — добре!..
Але це там. У країнах, де громадянин — це цінність. Альфа
й омега будь-якої політичної ідеї. У нас же будуть зіштовхувати лобами
львів'ян і одеситів у ідіотській дискусії про мову, прапор і тризуб, але
їздити в Румунію чи Польщу зміцнювати дружбу між регіонами. При цьому й
одесити, і львів'яни, матюкаючись, ставлять собі одне й те ж запитання:
чому вітчизняний «човник» — ворог рідному прикордоннику й митнику?
Я не марно зробив відступ на цю тему. Президент Українського
транспортного союзу Євген Марчук, виступаючи на церемонії міжнародного
конкурсу «Людина року на транспорті», визначив транспортників як диспетчерів
історії. Цим він закликав відкинути вбік кордони для руху вантажів і капіталів,
розподіл людей на чужих і своїх, що викликало зрозумілі оплески залу...
Якщо країна, у якій ми народилися й живемо, має намір вийти
з кризи, наблизитися до решти світу, то без взаємного розуміння необхідності
таких кроків, нехай дуже важких і болючих, — не обійтися. Ідеологія тут
проста і зрозуміла: доля країни в руках не політиків, а громадян. Які говорять
різними мовами, але думають однаково. І однаково люблять і Одесу, і Львів,
і Запоріжжя, і Київ...
...У Євгена Євтушенка (зазначу — народного депутата СРСР
від Харкова!) є вірш «Давленыши». Сюжет його простий: на Командорах у боротьбі
за самицю моржі нападають один на одного, не помічаючи того, що роздушують
моржат. Дітей, роздушених у розбратах, назвали «давленышами».
