Із часів помаранчевої революції минуло вже майже шість років. Станом на сьогодні українське суспільство не має спільних поглядів щодо її значення й наслідків. Історик Ярослав Грицак, який на початку вересня став новим почесним професором Києво-Могилянської академії, має власне бачення того, що лишилося після помаранчевої революції. Саме цього питання стосувалася його інавгураційна лекція, виголошена в стінах цього українського навчального закладу. Чого не було в Україні до 2004 року, що Україна надбала після і що лишилося навіки постфактум — на ці запитання, як зауважує професор Грицак, можна дати принаймні дві відповіді. У першій ітиметься про однозначні здобутки: утвердження демократичної характеристики свободи вибору, нової історичної пам’яті, коли за президентства Ющенка тему Голодомору 1932—1933 років було демаргіналізовано в суспільній свідомості, а Голодомор — визнано геноцидом. Зрештою, помаранчевій революції не вдалося посадити злодіїв у тюрми чи кардинально змінити систему влади, проте їй вдалося утвердити Україну в світі як самостійну, хоча й не дуже стабільну демократію на теренах пострадянського простору, єдину поза балтійськими республіками та Грузією.
Друга відповідь спирається на роздуми про те, чим, власне, була помаранчева революція як явище геополітичне, світове? Будь-яка революція є передусім збігом низки факторів. Серед сучасних істориків існує переконання, що всі революції відбуваються за єдиною схемою: революційні події — контрреволюція — повернення до завоювань революції. Усі масштабні революції — наприклад, Велика французька революція 1789—1799 років, Жовтнева революція 1917 року — починалися тихо. Аби зрозуміти їхнє історичне значення, потрібна широка історична перспектива, якої, на думку Ярослава Грицака, ми щодо помаранчевої революції поки що не маємо. Події на Майдані 2004 року — це щось схоже на революції 1956, 1968 та 1989 рр. в Угорщині, Чехословаччині, Польщі. Про помаранчеву революцію очима сучасного українського історика, а також про те, що після неї залишилося для українців та світу, — далі в нашій розмові з Ярославом Грицаком спеціально для «Дня».
— Пане Ярославе, яким, на ваш погляд, є образ помаранчевої революції, попри «успіхи» тих людей, яких вона привела до влади?
— Це одна з найкрасивіших революцій у світі за останні 30 років. Революція гідності, коли мільйони людей вирішили, що вони не негідники, що вони чогось варті. І того, що лишилося після революції, ми не маємо права зрікатися.
— Яку оцінку з погляду історика ви могли б дати помаранчевій революції? Чому процеси трансформації, змін у внутрішній та зовнішній політиці України та реінтеграції до Європи не відбулися?
— Коротко відповісти непросто, оскільки існує багато факторів. З них «нова Росія» — один із найголовніших, що спрацьовує зараз. Ще один фактор, визначальний щодо української внутрішньополітичної ситуації, — клас національної політичної еліти. Українська еліта показала, що вона є провінційною, не знає принципово нових шляхів розв’язання тих проблем, що повсякчас постають перед державою. Особливо очевидним це стає, коли порівняти Україну Ющенка з Грузією Саакашвілі. Там відбулося набагато більше змін завдяки тому, що до влади прийшли відносно молоді люди з доброю освітою, які мають державницьку візію майбутнього. Українській революції дуже бракувало освічених візіонерів.
— Чому, на вашу думку, нині до влади прийшли ті, проти кого фактично спрямовувалася помаранчева революція?
— Якщо говорити з погляду логіки історії, то цей процес є неминучим — кожна революція тягне за собою контрреволюцію. Питання тільки в тому, як далеко ця контрреволюція зайде та як і коли вона спиниться. Кожна контрреволюція паразитує на розчаруваннях революції. Лєшек Колаковський порівнював революцію з Апокаліпсисом, бо в людей, які роблять революцію, панує відчуття й віра, що старий світ в один момент помре і зразу прийде час на щось добре і світле. Зрозуміло, що через такі завищені очікування неминучим є розчарування. І, власне, розчарування українців у помаранчевої революції призвело до того, що переміг Янукович. Але є ще одна страшна річ — банальний фактор розсвареності «помаранчевої» еліти. Якщо так триватиме далі, то я боюся, що українську опозицію чекає те саме, що й російську: кілька блискотливих лідерів і майже нульовий вплив на ситуацію.
— У одній із останніх ваших публічних лекцій у Могилянці ви заінтригували присутніх проектом нової книжки про модерну Україну. Як скоро читач може побачити цей твір і чи буде там місце для феномена помаранчевої революції?
— Ця книжка вийде нескоро. Я зазвичай відповідаю своїм читачам так: бажаю вам міцного здоров’я і довгих років життя, щоб дочекатися її виходу.
Помаранчева революція буде там присутня як одна з найяскравіших подій останніх 20-ти років — але не як подія центральна. Моя книжка присвячена модернізації. Ідея полягає в тому, що нема сенсу говорити про «модерну Україну» — це як «масло масляне», бо Україна й постала як модерний продукт. А модерність тісно пов’язаною з вестернізацією — піднесенням Заходу, маленького континенту, що завоював мало не цілий світ. Це піднесення можна умовно починати з часів Колумба, коли Європа вперше виходить за свої географічні межі і починає довгий шлях до світового домінування. Я вважаю, що постання України є частиною цього процесу і, що дуже важливо, частиною згаданих процесів є революції. Чи ви звертали увагу, що революції — це явище переважно європейське і переважно модерне? Чарлз Тіллі написав книжку під промовистою назвою: «Європейські революції, 1492—1992». Моя теза: весь світ ділиться на країни вестернізовані і «відсталі». За небагатьма винятками, революції і є власне таким цивілізаційним стрибком з «відсталості». От тільки помаранчева революція таким стрибком не стала. Хоча теперішня поразка не виключає таку можливість — принаймні, не до кінця.
— Чи буде в майбутньому занотовано на сторінках підручників та монографій з історії наймодернішого часу роль Києво-Могилянської академії як рушійного фактора помаранчевої революції?
— Революція була б неможливою, якби не було кількох ключових акторів. Одним із цих акторів стало студентство. Проблема полягала в тому, що студентство, поза кількома винятками, не мало інституційних центрів.
Києво-Могилянська академія була винятком. Наслідком помаранчевої революції мала б бути поява в Україні десятків Могилянок. Так мало бути в ситуації, коли боротьба за свободу та гідність є справою не особистості, а інституцій. Цього, на жаль, не сталося, але допоки академія існує, шанс лишається.
— Якою, на ваш погляд, залишиться помаранчева революція в історичній пам’яті не лише України, а й Європи та світу?
— Вона лишиться там як найяскравіший та найбільший факт української найновішої історії. Під час подій 2004 року Україна не сходила десять днів поспіль із першої сторінки New York Times. Це про щось таки свідчить.
Помаранчева революція оприявнила Україну світові, і зараз хіба що дуже некультурна, дуже малоосвічена людина не буде знати, що таке Україна. Яким буде ставлення до цієї революції, залежить від того, коли ми про це говоримо і з ким ми говоримо. Сподіваюся, що за десять років враження буде позитивнішим, ніж те, яке ми маємо зараз.
