Українці — це унікальна нація! Часто ми скаржимося на те, що немає пророка у своїй Вітчизні. Та чи це правда? Чи нам просто занадто складно повірити в те, що геніальні люди до болю прості, вони живуть поруч із нами, творять, фантазують, ґенерують нове життя!
Такою унікальною людиною був Улас Олексійович Самчук. Простий селянський хлопчина народився 20 лютого 1905 р. в селі Дермань, що на Рівненщині. Про свій рідний куток письменник згадує: «Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився... Але також тому, що це справді «село, неначе писанка», з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами». Згодом, перебуваючи в еміграції, автор нерідко буде ностальгувати за своїм хутором Запоріжжя, де було так хороше і спокійно, де закладалися перші підвалини його інтелігентної особистості. Та вже у восьмирічному віці малий Улас з родиною переїжджає до Тилявки, поблизу Шумська, адже, з огляду на скрутний фінансовий стан родини, там можна було дешевше придбати земельний пай і прогодуватися.
У тому ж Кременецькому повіті в 1921 р. майбутній письменник вступає до Крем’янецької української мішаної приватної гімназії імені Івана Стешенка. Юний Улас горів бажанням навчатися, адже розумів, що без відповідної освіти він не зможе осмислити певні філософські категорії, йому ніколи не зрозуміти світової політики, яка згодом заполонила все свідоме життя автора. Саме в гімназії Самчук відчув, який жорстокий світ. Цей період прозаїк згадує в романі «Юність Василя Шеремети» (1947): «Хто прийде у ці нерівні стіни від української ріллі і українського плуга, той винесе звідсіль велику тугу, велику ненависть, велике прагнення будь-що-будь встояти, не впасти, не піддатися, а пройти світ з тавром вигнанця гордо, зі свобідним думанням у свобідній душі». Гімназія хоча й була українською і там навчалися переважно діти селян, але протекція була польська, а полякам було невигідно мати «під боком» освічених європейських українців з їхніми постійними самостійницькими амбіціями. Власне через це траплялися постійні сутички та міжетнічні конфлікти, які часто виходили за межі здорового глузду.
У 1925 р. Уласа Самчука, ще до закінчення гімназії, мобілізують до польського війська, але з певних ідейних міркувань письменник дезертирує до, на той час, Веймарської Німеччини, де важкою фізичною працею заробляє собі на хліб, паралельно навчаючись у Бреславському університеті. Так незвичайно починається європейський поступ письменника. У 1929 р. він перебирається до Праги, де знайомиться з Олександром Олесем, Оленою Телігою, Олегом Ольжичем, Олексою Стефановичем та іншими талановитими митцями. «У житті кожної людини, — зазначає Самчук, — є час і місце, що творять вісь її буття. У моєму житті таким місцем була Прага і час, у ній прожитий... Але все-таки тут я визрів як письменник, тут формувалися мої ілюзії, мої фата-моргани, мої суперечності. Тут пізнав певне число людей моєї мови, з якими судилося ділити долю і недолю мого життя». Під «мовою» автор розуміє не просто слова, а спільний світогляд, національну ідею, стремління до боротьби, якого так не вистачало в окупованій поляками й росіянами Україні.
Саме в той час Улас Самчук викристалізовується не лише як митець, а й як політик. Зерно, посіяне Дмитром Донцовим у «Літературно-науковому віснику», проростає в Центрі культурної референтури Організації українських націоналістів — найбільшої української політичної партії, що представляла інтереси українців за кордоном у той час. «Я не належав до породи пристрасних політиків, але силою фактів був втягнутий в цю атмосферу молодих людей, яким здавалося все можливим і які майстрували фантастичні пляни свого майбутнього», — пише автор. В умовах боротьби за незалежну Україну кожен мусив визначитися, на чиєму він боці, і свій вибір письменник зробив на користь українського націоналізму.
Проте філософське спрямування Уласа Самчука не було близьким до інтегрального націоналізму, що сповідував його наставник Дмитро Донцов. Для письменника була важливою інтеграція в європейський культурний простір, приналежність до духовної спадщини, якої нас завжди хотіла позбавити спочатку царська Росія, а тоді СРСР.
Зі спалахом Другої світової війни у складі однієї з похідних груп ОУН(м) Самчук нелегально перетинає східний кордон і приїжджає до Львова, де бурлить на той час активне українське громадсько-політичне життя. Та згодом письменник опиняється в Рівному, де очолює редакцію газети «Волинь» (1941—1943 рр.) аж до арешту за антинімецьку пропаганду на шпальтах газети. Цей факт спростовує міф про колабораційні настрої не лише Самчука, а й усього українського підпілля того часу. Згодом від рук нацистів загинуть друзі Уласа — Олег Ольжич та Олена Теліга. Письменник із важкою тугою сприйме ці страшні новини і прийме рішення «йти за кордон».
7 вересня 1941 р. у «Волині» виходить стаття головного редактора з назвою «Європа й ми». Цей текст чи не найкраще конкретизує світогляд письменника. Війна розглядається як інструмент здобуття власної державності з акцентом на європейську культурну приналежність. «Європейська духовність зо всіма її проявами культури, цивілізації та світоглядових рухів, — пише Самчук, — у певний період історії скупчується в одну активну, ударну воюючу силу, і та сила репрезентує основний зміст і сенс поняття Європа. І тепер якраз до цього поняття висловлюємо наше, українське застосування, якраз це для нас, коли ходить про перспективу майбутнього». Автор засуджує московську та польську сатрапію, яка ущемляє права народів на самовизначення, не дає їм рухатись еволюційним шляхом.
Про роль українців у поваленні більшовицького режиму автор зазначає: «Як у минулому, так і тепер, ми були і є єдиним виявом протесту проти накресленої дійсності в цій частині Європи (Східна Європа. — Авт.). Ми ніколи не складали зброї і не зрікалися боротьби за поліпшення стану, і коли СРСР мав у своєму нутрі вибуховий елемент, завжди загрожуючий і завжди чинний, це були МИ і тільки МИ». Саме тому в горнилі Другої світової війни загинули мільйони українців, адже руками Гітлера більшовики прагнули знищити свого одвічного ворога — український народ. Як зазначає науковець Петро Кралюк у статті «Улас Самчук як європейський мислитель», радянська «гігантоманія, до речі, мала свій виражений антропологічний аспект. Її завданням було «оголомшити» й «розтрощити» людину, щоб та відчувала свою нікчемність перед «великими творіннями». Проте ані сталіни, ані леніни не вплинули на свідомість автора, вони, навпаки, пробудили в ньому ненависть до всього антилюдського, що в собі й уособлювала «червона» влада.
Улас Самчук засуджує внутрішньополітичні міжусобиці й намагається пояснити, що на початку нової епохи, з огляду на перспективи розбудови європейської самостійної України, всі сили мають бути кинуті на спільну роботу, інакше нічого не вийде. «За нас сьогодні мусять говорити наглядні чини — творення, шукання, удосконалення найденого. Опанування машиною, опанування всіх таємниць, які перестають бути таємницями, коли вони практично розгадані. Це вимагає собою заіснована сучасність, це є ознакою і печаткою доби, це є єдиною запорукою нашого буття в родині великих європейських народів». Бачимо, що для письменника важливою є культивація і примноження єдиних європейських цінностей, які, своєю чергою, мають бути не лише виборені, а й осмислені як такі, що творять ореол буття нашої нації на Землі.
У 1948 р. Улас Самчук перебирається до Канади, де вже у зрілому віці знову важко гарує, щоб прогодувати родину. У той період вже знаний у світі письменник пише трилогію «Ост» (1948—1957), романи «Чого не гоїть огонь» (1959), «На твердій землі» (1967) та багато іншого.
Варто відзначити, що протягом життя жоден університет не вчив Уласа бути письменником чи журналістом. Філігранне слово в ньому викохала любов до рідного краю, за яким автор сумував до самої старості. Помер «Гомер із Волині» 9 липня 1987 р. в Торонто, так і не дочекавшись здобуття Україною такої омріяної незалежності. Похований Самчук на цвинтарі Св. Володимира в місті Оквілл, Канада.
