Минув як рік на зоряній карті з’явилася одна мала планета. Її відкрили вчені Кримської астрономічної обсерваторії і назвали ім’ям Тетяни Дерев’янко, директора музею О. П. Довженка, яка ось уже сорок років пише історію українського кіно. Немає, напевно, такого міжнародного кінофоруму, де б не побувала вона з виставкою. І немає імені в українському кіно, про яке Дерев’янко не змогла б дати повну, вичерпну інформацію. Вона знає про кіно все або майже все. І завжди охоче й безкорисливо ділиться своїми енциклопедичними знаннями з усіма, хто приходить у музей. На матеріалах, які вона розшукала й зберегла для історії кіно, студенти кіноінститутів з усього світу писали дипломи, науковці захищали дисертації. Вона ж сама віддала перевагу чорновій роботі дослідника перед науковими званнями. І заслужила цим визнання й повагу колег у всьому світі. За активну участь у створенні музею на кіностудії ім. О. Довженка Міжнародний фестиваль німого кіно «Джоркате дель Сінема мута» (Італія) нагородив її пам’ятним призом історика кіно Джина Мітрі, який вручається щорічно тільки двом людям, які зробили вагомий внесок у збереження й вивчення історії кіно. В Україні Тетяна Тимофіївна єдина, хто удостоєний цієї нагороди. Вона являється членом оргкомітету по вшануванню пам’яті Івана Миколайчука, 60-річний ювілей якого ми сьогодні відзначаємо.
ЇЇ ЛЮБОВ — ДОВЖЕНКО
Сорок чотири роки тому дирекція Київської кіностудії ухвалила рішення про створення музею. На посаду директора запросили молодого редактора сценарного відділу Таню Дерев’янко. Спочатку перед музеєм поставили завдання зібрати експозицію матеріалів про Олександра Довженка.
Старі режисери, які знали за життя великого митця, любили влаштовувати іспити молодому директорові. Закидали запитаннями, на багато з яких вона тоді ще не могла відповісти. Особливо шпетив її за «неуцтво» Віктор Іванов, режисер фільму «За двома зайцями». До речі, сьогодні в музеї, який нараховує десятки тисяч унікальних експонатів і має дуже багатий архів, є й матеріали, присвячені цьому режисерові. А в книзі Тетяни Дерев’янко «Доля подарувала мені зустріч» є розділ про Віктора Іванова.
Її ж перша й остання зустріч з великим митцем, основоположником українського поетичного кіно Олександром Петровичем Довженком відбулася 1953 року. На факультеті журналістики КДУ, студенткою якого була й Таня Дерев’янко, діяв літературний клуб «Вітрило». А керував ним молодий актор, великий любитель поезії Юрій Тимошенко (Тарапунька). «Завтра я приведу Олександра Петровича Довженка», — якось сказав він і пояснив, що з великим режисером він знайомий iз війни. І не обманув — наступного дня Довженко прийшов до студентів.
Таня зазвичай сиділа за першою партою. І ось у дверях з’явився чоловік, знайомий iз портретів у газетах. Він зупинився біля її парти. Світло падало ззаду, сонячне проміння пронизувало світле, пишне волосся, і Таня чітко побачила золотий німб над головою цієї людини. Зараз, згадуючи ту мить, вона запитує, якби Довженко знав, що все подальше життя вона присвятить йому, його пам’яті, благословив би він її чи ні? Якось це ж запитання поставила Юлії Іполитівні Солнцевій, вдові режисера (з нею вони разом аркуш за аркушем, місяцями перебирали й систематизували архів Довженка), на що у властивій їй суворій манері Солнцева сказала: «Він би до вас вимогливіше ставився, ніж до всіх інших. От і все».
З Солнцевою Тетяну Тимофіївну поєднувала багаторічна щира дружба. Дуже обережна у виборі друзів, Юлія Іполитівна впустила її у свою душу, відкривши найпотаємніше людині, котра так само віддано, як і вона сама, любить Довженка. Разом вони написали про нього 18 книг.
САНІТАРКА З КIСКАМИ
У 1941 році неподалік станції Тихорецька евакогоспіталь № 2614 підібрав контужену дівчинку з ешелону, який потрапив під бомбардування. На очах десятирічної Тані Білоненко загинули мати й однорічний братик. Батько, військовий лікар, з перших днів війни був на фронті. Тільки-но дівчинка одужала від травм, почала допомагати санітаркам. Госпіталь був за 30 кілометрів від лінії фронту — бракувало дорослих рук, щоб прати бинти і годувати поранених. Але до Тані дійшли чутки, що її збираються відправити в тил, у дитячий будинок. І тоді вона пішла до начальника госпіталю і попросила залишити її в строю, збрехавши для більшої переконливості, що вона багато знає і вміє, бо росла в сім’ї лікаря. «Досвідчену» Таню направили в хірургію. Дали в руки візка — на ньому вона вивозила з операційної ампутовані руки, ноги... Відтоді вона не боїться ні крові, ні вигляду страшних ран.
Разом із госпіталем Таня пройшла Сталінград, визволяла Одесу, Румунію, Угорщину. І скрізь, кого тільки не питала про батька: «Ви не зустрічали лікаря майора Білоненка?» Одного разу наприкінці війни в угорському містечку під назвою Папа Таня почула у відповідь: «Він же служить у лорвідділенні сусіднього госпіталю. Такий сивий-сивий». Йдучи на зустріч, вона не була впевнена, що побачить батька. Її тато йшов на фронт молодим і не сивим. У 14-літньому підліткові батько ледь упізнав свою маленьку Таню. Від неї він довідався про долю дружини і сина.
— Для мене війна закінчилася танцями, — згадує Тетяна Тимофіївна. — А ще перед очима досі стоїть картина (я ніколи не бачила цього в жодному фільмі) — дорогою йдуть додому демобілізовані солдати. Йдуть пішки, бо ешелонів на всіх не вистачало. А на узбіччі доріг стоять поранені на милицях — ті, кому ще доліковувати свої рани, медсестри й лікарі в білих халатах, військові — ті, кому ще нести тут службу. Травень. Скрізь квітне бузок. І в нас у руках оберемки квітів — ми даруємо їх солдатам. Обіймаємо, цілуємо на прощання.
ТРЕТЯ ВІЙНА
Якось Тетяна Тимофіївна прочитала в газеті про те, що науковці Кримської обсерваторії відкрили нову планету. Інший би прочитав — і забув. А вона почала писати у Крим листи з проханням назвати одну з планет ім’ям Олександра Довженка. Їй не відповідали. А вона знову писала, доки пролунав дзвінок: є нова планета, готуйте офіційного листа. Тепер у кіностудії є свої шість зірок — Олександр Довженко, Леонід Биков, Сергій Параджанов, Володимир Шевченко. П’ята — Тетяни Дерев’янко — з’явилася восени 2000 року. А шоста — Іван Миколайчук — навесні цього року.
З усіх закордонних відряджень за нею йде обоз тюків з дитячими речами. Крім кінознавчих тусовок, вона спілкується з благодійними організаціями, переконуючи їх допомагати дитячому будинку в Бучі на Київщині, над яким сама з власної волі й совісті взяла шефство.
Упродовж усієї «чорнобильської епопеї» біля дверей музею чергував автобус кіностудії. Деякі здорові, міцні режисери намагалися обходити і цей автобус, і саму Дерев’янко стороною. Боялися, що покличе із собою у Чорнобиль. А інших не треба було вмовляти. У багатьох працівників кіностудії, як і в самої Тетяни Тимофіївни, постійні перепустки в зону були виписані з 15 травня 1986 року. Чи треба було їм регулярно їздити у Прип’ять з концертними бригадами, ризикуючи здоров’ям? Тетяна Тимофіївна і зараз переконана: треба. І згадує, як умовила актрис узяти iз собою в одну із таких поїздок вечірні сукні. Огрубілі «сталкери» чорнобильської зони, які втратили, здавалося б, інтерес до життя, пережили справжнє потрясіння, коли з темряви сцени до них вийшли схожі на богинь їхні сучасниці. Їхні голоси, їхні світлі обличчя немов повертали ліквідаторів до життя.
Одного разу, це було вже під час її другої війни — чорнобильської, група акторів і працівників кіностудії поверталась у перші дні аварії із зони. В автобус до них підсадили пожежників iз обгорілими руками. Виснажені люди змушені були тримати їх у висячому положенні, будь-який дотик завдавав додаткових страждань. І тоді Тетяна Тимофіївна першою підставила під їхні лікті свої долоні... За нею, переборюючи страх і природну гидливість, зробили це й інші.
— У моєму житті було три війни, — говорить Тетяна Тимофіївна. — Чорнобиль — це друга.
— А третя? — питаю, намагаючись пригадати, які ще катастрофи траплялися у нашому житті.
— Третя війна — за музей. Найбільше на світі мене хвилює, що буде з ним, з його неоціненими фондами, коли я піду...
Музей створювала кіностудія ім. Довженка. На той час це був багатий хазяїн і музею жилося безбідно. Сьогодні кіностудія на межі закриття. У дирекції немає грошей на поточний ремонт будівлі, не кажучи вже про придбання нових експонатів, про оновлення кінофонду, реставрацію архівних кінострічок. Колись мати свій, знаменитий на весь світ музей було для кіностудії престижно. Сьогодні — обтяжливо.
Життєдіяльність музею підтримується виключно особистими зв’язками Тетяни Тимофіївни Дерев’янко. Не дай Боже, обірвуться ці зв’язки — що тоді?
У короткий проміжок часу між «бойовими діями» за музей Дерев’янко пише свою книгу, яку вже зараз пропонують їй видати в Німеччині, задумує нову тему експозиції «Кіномузика 30-х років», веде обширне листування з книгознавцями і музейними працівниками багатьох країн. Вона й сьогодні залишається романтиком і мрійником і вважає, — якщо стукати у двері, то їх обов’язково відчинять.
