«Краса, і тільки трішечки краси...». Мені часто спадають на думку ці слова Ліни Костенко. Якось усе більше ми хочемо віддалитися від світу прекрасного. Невже так непрестижно бути на вершині Олімпу національної культури? Сьогодні ми втратили інтерес до літератури, а медіа простір цікавить переважно кількість вбивств за годину у світі. Розумієте, все життя під емблемою пошуку додаткових фінансових ресурсів — це насправді «мінус» життя, дееволюція, спосіб визначення хибних координат. Насамперед, має йтися про гуманітарну ауру нації, а не про дефекти дзеркал, у яких ми часто бачимо обірвані ілюзії, спотворені мрії і вимушені еміграції...У своєму романі «Матрьошки» сучасна італійська письменниця Стефанія Нардіні («Всесвіт», № 1—2) відтворила світ людей, які шукають спосіб вижити. Але чи довго це може тривати?
У такому разі, думаючи лише про однолінійний проект накопичення, немає сенсу казати про національну ауру, яку формує, передусім, гармонія і здатність побачити прекрасне.
Нещодавно я повернувся з ХХI Всеукраїнської учнівської олімпіади з української мови та літератури, на якій був секретарем і членом журі. Змагання юних філологів проходили в Тернополі і тривали цілий тиждень. Подібний захід, наприклад, у Росії має загальнодержавне значення: олімпіаді з російської мови надається особливий статус, адже її переможці — це національна еліта, яка відповідатиме за стратегічний проект російської державності. Колись російський академік Дмитро Лихачов сказав у своєму інтерв’ю, що в тій школі, де є грамотний вчитель-словесник та історик, буде національна основа.
Ліна Костенко в «Гуманітарній аурі нації» сказала: «Ореол, аура — це дуже тонка матерія, це не панцир і не щит, а, проте, нації, які мають ауру, надбану віками, захищені надійніше». І українська мова має бути неодмінною складовою національної аури, а для цього потрібно дуже багато попрацювати, щоб перекрити поле стагнації та варварства здобутками нового духу, звільненого від посттоталітарних ідеологем.
Так, ми живемо в історично складний час, це не доба повноти національного розквіту, це не та «класична» доба в циклі націєтворення, про яку писав Т. Еліот. Він визначив, що лише в час історичної повноти можуть з’являтися геніальні поети, до когорти яких зараховував Вергілія, якому немає рівних у світовій історії культури. Хіба не прекрасно жити в гармонії? Мабуть, для нас — ні, бо в боротьбі за національні пріоритети, у визначенні стратегічних державних планів політики за мішаниною слів забувають про потребу у високій культурі. «Українці —це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу», — зазначає Ліна Костенко в «Гуманітарній аурі нації». У нас Лесь Подерв’янський, у переліку найвизначніших письменників доби Незалежності, потрапив до першої десятки. Що ж, його візія України, мабуть, є привабливішою, ніж, наприклад, проект України, «не зачатої у cлові» Ліни Костенко... Система національних пріоритетів неможлива без належного рівня уваги й поваги до освіти, а в нас учительство в економічному плані наближається до тих професій, які навіть не потребують вищої освіти.
Ми хочемо подолати комплекс меншовартості, але чому тоді не звернутися до відомих у світовій практиці методів конструювання національного простору? Треба найперше підняти зарплатню тим учителям, які викладають у середній школі українську мову, а зарплата вчителя української мови і літератури має бути на загал більшою, порівняно з іншими. Вчитель української мови на своїх звичайних уроках формує ту новітню генерацію, якій доведеться жити у по-справжньому незалежній Україні, без зизооких поглядів в бік Росії чи радянського минулого.
Всеукраїнська олімпіада — це більше, ніж змагання. Упродовж тижня ми (члени журі) спостерігаємо, як найрозумніші діти зі всієї України прагнуть засвідчити глибокі знання з історії української літератури, з української мови... Сьогодні з’являється дуже багато телевізійних проектів штибу «найрозумніших». Тільки, на жаль, ніколи в такому шоу не натрапити на блок запитань з української мови чи літератури. Лише з російської. На мою думку, жодна інша форма не в змозі замінити олімпіади. Врешті, така модель змагань має античне коріння, а антикам я схильний довіряти більше, ніж апологетам постмодерну.
Можна запропонувати (і це блискуча ідея!) проект турніру юних філологів (сьогодні вже існує Всеукраїнський турнір юних журналістів, що відбудеться в Сумах), але все одно ці проекти не замінять олімпіади. Наразі Всеукраїнський етап змагання з української мови та літератури є останнім у системі етапів, з філологічної олімпіади немає міжнародного туру, як у біологічній чи математичній олімпіадах. Можливо, колись удасться встановити культурний канал між Україною та діаспорою, і наші переможці поїдуть до інших країн, де є українська діаспора. Подібний хід міг би стати трампліном у стратегії підняття престижу рідної мови, виходу української культури на міжнародний рівень. На жаль, українська культура й досі дуже мало представлена на світовій гуманітарній арені.
Інколи нам потрібно не боятися великих планів і грандіозних рішень, бо без інтенції на високе і велике ми не зможемо спромогтися на вивільнення простору для української культури в світовому гуманітарному банку.
ХХI Всеукраїнська олімпіада юних філологів засвідчила вкотре: діти володіють українською мовою і в Донецьку, і в Луганську, і в Одесі, і в Херсоні. Серед переможців олімпіади є представники майже всіх регіонів України.
Олімпіада — це більше, ніж змагання школярів. Це вже історія, життєпис, це сформована родина тих, хто дбає про культуру рідної мови, про фаховий рівень викладання, хто стежить за всіма інноваціями у філологічній освіті. На жаль, були на нашій олімпіаді й дуже сумні сторінки. Нас усіх вразила звістка про те, що більше з нами немає кіровоградського вченого Леоніда Куценка, який трагічно загинув у грудні торік. Він був головою журі на ХХ Всеукраїнській олімпіаді в Cумах. Цього року головував професор Рівненського економіко-гуманітарного інституту Володимир Шанюк. Роль експертів-консультантів блискуче виконали професори Лариса Паламар (Інститут філології КНУ ім. Тараса Шевченка) та Володимир Панченко («Києво-Могилянська академія»).
Олімпіада — це семиденний період інтелектуальних пошуків. І в кожному періоді щороку трапляються дивовижні знахідки. Таким дивом на ХХI олімпіаді були: представник кіровоградської команди Назарій Назаров та Богдан Деркач, представник команди Київської області. Цікаво, що в 2006 році в Назарія вийшла поетична збірка «Втеча з Вавилона». Фактично, ми мали справу з молодим Тичиною (про якого, до речі, Назарій писав твір на турі з української літератури), чи, радше, Артюром Рембо. Врешті-решт, Назарій Назаров і Богдан Деркач посіли перше місце серед одинадцятикласників.
