Людей із наркотичною чи алкогольною залежністю в Україні офіційно нараховується близько мільйона. Це ті, хто так чи інакше потрапив до медичних або правоохоронних закладів, якось заявив про свої спеціальні потреби. Скільки українців насправді страждають від алкоголю та наркотиків — невідомо. У МОЗ припускають, що справжня цифра може відрізнятися від офіційної у 2 — 2,5 разу. Щоб з’ясувати, як же насправді розвивається боротьба із залежностями, міністр охорони здоров’я України Юрій Поляченко вчора відкрив нову національну соціальну установу — обсерваторію, яка збиратиме інформацію щодо споживання наркотиків і алкоголю в Україні, а також аналізуватиме тенденції, що відбуваються у цій сфері суспільного життя.
«Сьогодні не можна казати, що у нас епідемія, — зазначив Юрій Поляченко під час прес-конференції у Київській міській наркологічній клінічній лікарні «Соціотерапія». — Є певні тенденції, але держава не знає точних цифр і не може боротися із цим злом. Обсерваторія дасть реальну картину соціально небезпечних хвороб. Це буде діагноз для нації». Новий центр обсервації також запровадить програми, які дадуть можливість зупинити негативні процеси. І в міністерстві, і в лікарнях впевнені, що слабких ланок у медичному обслуговуванні цих специфічних пацієнтів немає. «Сьогодні у нас не вистачає грошей і закладів, але всіх, хто звертається до лікарень, лікують, — розповідає Ю. Поляченко. — Наркотична й алкогольна залежність — соціально небезпечні хвороби, і таким людям потрібна не тільки медична допомога, а й соціальна реабілітація».
Наркозалежним мало допомоги медичних працівників: за словами головного лікаря клініки «Соціотерапія» Анатолія Вієвського, лікарі вже зараз сповна виконують свої зобов’язання перед людьми, що потребують допомоги в лікуванні від залежності. Тепер треба, щоб свою частину зобов’язань із реабілітації почало виконувати здорове суспільство. Для цього Міністерство охорони здоров’я збирається провести національний громадський форум із медико-соціальних питань. Найімовірніше, уже в перші місяці 2007 року громадськість і держава разом обговорять проблеми спільної боротьби зі СНІДом, туберкульозом, наркоманією, алкоголізмом. Перші результати аналізу ситуації у цій сфері національна система моніторингу, діяльність якої почалася вчора, надасть протягом року.
100 ГРИВЕНЬ ЩОДОБИ...
Стільки у «Соціотерапії» витрачають на медикаменти для одного пацієнта. Для самих хворих лікування безкоштовне: аж до того, що від них не вимагають навіть жодного шприца. У середньому через цю базову наркологічну установу за рік проходять близько п’яти тисяч людей, залежних від наркотиків або алкоголю. Ця лікарня — одна з тих, які сповна реалізують реабілітаційні заходи для своїх пацієнтів.
Сюди приймають усіх: привезених «швидкою» з вулиці, приведених рідними, тих, що прийшли самі. Середній вік пацієнтів з наркозалежністю — 18—20 років. Із алкоголізмом — 30. «Чим інтенсивніше розвивається суспільство, чим більші прибутки, чим вищий рівень урбанізації — тим більше споживання речовин, що викликають залежність, — розповідає лікар Ірина Звершховська. — Зараз іде тенденція дорослішання залежності. Якщо раніше приймали більше седативних препаратів, то тепер більше стимуляторів. Наймолодшому нашому пацієнту зараз п’ятнадцять років».
Середній термін перебування в лікарні назвати важко. Основна частина хворих потребує термінового зняття психозу — білої гарячки. Залежно від людини і від того, як давно у неї проблеми, стабілізація стану може займати два-три дні або кілька місяців. Після проходження лікувального курсу пацієнт має вибір — лікуватися далі чи повернутися у звичне життя. Лікарі змушені задовольняти і ті, й інші побажання. Для перших додатково проводиться курс детоксикації та реабілітації, другим пропонують перейти на замісну терапію. Гарантії видужання, звісно, немає: усе залежить від самого пацієнта.
Найбільше проблем — із людьми вулиці. Вони потрапляють до лікарні у тяжчому стані і потребують значно більше зусиль і в лікуванні, і в наступній соціальній реабілітації. Людина без документів, сім’ї і адреси може перебувати тут місяцями: поки для неї знайдуть роботу, відновлять документи, словом — адаптують до нормального життя.
Лікарня не має особливих підстав скаржитися на нестачу коштів: мінімум необхідної техніки є, хоч не завадив би ремонт... Але загалом усе в нормі. От тільки при сотні гривень на пацієнта працівники лікарні отримують у середньому близько 500 гривень зарплати і ще 25 % надбавки «за шкідливість». «А куди я звідси піду? — запитує лікарка. — Я тут із 1986 року, не уявляю себе на іншому місці».
КРАЩЕ Б НЕ ПОВЕРТАВСЯ?
«Ось у нас барокамера — для тих, хто в особливо тяжкому стані, — розповідає під час екскурсії головний лікар Анатолій Вієвський. — 90 відсотків пацієнтів перебувають тут до двох діб. Решта — понад два тижні із високою ймовірністю смерті».
Тут же, через коридор — відділення реанімації на чотири ліжка. Найстаршому пацієнту в реанімації — сімдесят один рік. Стаж алкоголізму у нього сягає 30 років, а до лікарні потрапив вісім діб тому. «Це одна з найтяжчих патологій, коли серйозно уражені майже всі органи, — розповідає лікар відділення Сергій Терлецький. — Унаслідок постійного вживання алкоголю відбуваються патологічні, дистрофічні зміни внутрішніх органів — серцево-судинної, нервової систем, органів травлення, печінки. Розвивається енцефалопатія — тотальні патологічні зміни у мозку».
Пацієнти лежать без руху, загорнуті в ковдри. Не говорять, не посміхаються, не реагують. Чи при свідомості? Чи, може, сплять так довго? «Не сплять, — відповідає лікар. — Це у них нормальний стан. Звичайний у їхньому становищі. Вони при свідомості, просто свідомість у них зараз... не така». Як довго вони пробудуть у реанімації, чи зможуть повернутися до рухливого, свідомого життя — лікарі не знають. Кажуть, усе суто індивідуально і в принципі — непередбачувано.
Біля ліжок у відділенні нема ані спеціальної апаратури, ані трубочок-колбочок, ані ліків. Основний догляд тут полягає у турботі: вчасно перевернути пацієнта на інший бік, якщо не їсть — погодувати, якщо нервується — заспокоїти. Десять-п’ятнадцять років алкогольного стажу призводять до незворотних змін у організмі, і хворі найбільше потребують щоденного інтенсивного піклування. Родичі найчастіше займатися цим не хочуть. Іноді привозять і відразу кажуть — краще б він не повертався...
