22 травня поет, драматург, сценарист, заслужений діяч мистецтв України Юрій Рибчинський відсвяткує своє 55-річчя. Готуючись до ювілею, він спробував систематизувати свою творчість за 30 років, і сам здивувався тій фантастичній цифрі, яку отримав. Тільки пісень ним написано три тисячі. Серед них такі шлягери, як «Віват, король», «Тече вода», «Біла ворона», «Зелен клен», «Хрещатик», «Дикі гуси», «Кленовий вогонь», «Минає день», «Чарівна скрипка», «Три поради».
25 травня у Палаці «Україна» має відбутися вечір «Імперія пісні». Розклеєно афіші. До Києва збирається багато іменитих гостей. Йосип Кобзон, Тамара Гвердцителі, Олександр Малінін, Михайло Шуфутинський, Ірина Шведова, Ігор Демарін. Будуть також наші українські зірки — Василь Зінкевич, Таїсія Повалій, Павло Зібров і багато інших виконавців. А винуватець торжества лежить у ліжку в гіпсі, з розривом сухожилля ноги (оступився, коли грав у футбол). Але — «концерт відбудеться за будь-якої погоди. Я на милицях прийду!», — стверджує Юрій Євгенович. Ми розмовляємо у його квартирі, котра нагадує штаб, під трелі незамовкаючого телефону.
— Ви стояли біля витоків народження нашої естради, яка сьогодні стала «царицею мистецтв». Може, час написати її історію?
— Нехай цим займаються музикознавці. Але допомогти розповісти, як усе починалося я можу. На початку 60-х виникла радянська українська естрада. Втім, не треба забувати, що перший естрадний співак Російської імперії — Олександр Вертинський — народився у Києві. З України виїхали Утьосов, Шульженко, яких ми називаємо основоположниками радянської естради. Після війни багато талановитих композиторів також реалізовувалися в Москві: брати Покрас, Френкель, Фрадкін, Дунаєвський... А в 50-і роки у нас був «сентиментальний період». Саме тоді почали творити Сабадаш, Шамо, Майборода, Білаш. Але до естрадних пісень їхні твори мали непряме відношення. Адже естрада — явище всесвітнє. Існує мода на ті чи інші інструменти, ритми, аранжування. «Знову цвітуть каштани», «Як тебе не любити, Києве мій», «Рідна мати моя» — ці пісні чудові, добрі, але не естрадні. Автори, які їх створювали, не знали і знати не могли кращих світових зразків: вони жили за «залізною завісою». Тільки Ісаак Дунаєвський мав приймач, який ловив радіостанції усього світу. Творили генії, але в світовий процес їхні твори не вписувалися. Перша естрадна пісня, яка мала всі ознаки європейського шлягеру, це покладівська «Кохана». Вона може виконуватися будь-якою мовою і всіма добре сприйматися. «Бітлз» синтезували ірландські й шотландські мотиви, а наш Ігор Поклад створив цілий цикл на українському фольклорі: «Чарівна скрипка», «Дикі гуси», «Зелен клен», «Тиха вода». Це не стилізація, а виведення народних мотивів на якісно новий сучасний рівень. На цій хвилі з’явився Івасюк — людина, котра виросла на іншій музиці. Володя знав не тільки українські пісні. На Буковині поєднуються різні культури: Молдавії, Румунії, Угорщини, Польщі. Він виріс на піснях «Бітлз» і «Роллінг- Стоунз». Він зумів фольклорне українське начало зробити європейським. Ми з ним, познайомившись 1971 року, написали кілька пісень.
— Як ви вважаєте, ми ніколи не дізнаємося правди про його смерть?
— Я не бачу нічого ганебного, якщо ми визнаємо, що Володимир Івасюк покінчив життя самогубством. Маяковський і Єсенін — самі поквитались з життям. Це поширене явище серед людей мистецтва. Треба порушити інше питання: «Що послужило причиною цієї трагедії?» Якщо в 30 років, у розквіті своєї слави, людина йде з життя, то вбивцею можна назвати нашу державу. Він загинув не через нещасну любов і не через невиліковну хворобу, щоб припинити муки. В основі його смерті лежали гоніння, несправедливість і приниження, яких він зазнавав. Його нещастя полягало в тому, що він був українським композитором. А у нас побратими по цеху не прощають раннього успіху, достатку і слави. Першою людиною, яка почала його знищувати, був наш класик Кос-Анатольский — його викладач у консерваторії. Заздрість тут зіграла свою фатальну роль. Коли Анатолій Йосипович дізнався у ВАПі, де ми отримували гроші за виконання своїх творів, що його учень одержав 2000, а він, професор, — 120 карбованців, то він зробив усе, щоб виключити Володю із Львівської консерваторії. Івасюку довелося витратити цілий рік, щоб перейти до іншого викладача. Хіба це не приниження? Адже Володя Кос-Анатольского обожнював як композитора. Я пам’ятаю нараду, на якій виступав Платон Майборода: «Феномен Івасюка пов’язаний з тим, що його пісні не мають нічого спільного з українським мелосом. Це угорський, румунський, який завгодно, тільки не український». Можете собі уявити, що дозволяли собі люди менш талановиті, якщо кумири його так «штурхали».
— Ви працювали з різними композиторами. Ігор Поклад став не просто першим співавтором, але й другом на все життя.
— З Ігорем ми познайомилися ще в студентські роки. Наша перша популярна пісня написана спільно 30 років тому — «Очі на піску», а наступна — «Забудь». Їх виконала дуже популярна в ті часи Тамара Міансарова. Саме з цих пісень, я вважаю, почалася моя творчість в естрадному жанрі. «Зелен клен», «Тиха вода», «Чарівна скрипка», «Дикі гуси» — ми намагалися поєднати народні мелодії та сучасні ритми. З Ігорем Шамо ми написали «Три поради», «Край дороги не рубай тополі», з Едуардом Ханком «Вербу», з Борисом Монастирським «Шкільний цикл». А далі я пішов «по руках» і кількість авторів збільшилась до 60–ти. Але основними я вважаю Ігоря Поклада, з яким я працюю до цього дня, Вадима Ільїна (ми з ним створили великі музичні спектаклі, опери, мюзикли, оперети), Геннадія Татарченка, Славу Назарова, Максима Дунаєвського, Ігоря Демаріна, Аркадія Укупника, Євгенія Крилатова і Володимира Мулявіна.
Для мене в пісні дуже важливо порушити проблему, яка хвилює слухача. Євнух творчістю не займається, вірші народжуються від любові. Я погоджуюсь із Фрейдом, який називав цей стан сублімацією енергії. Пісня «Конвой» народилася миттєво. Прокинувся вранці з фразою: «Конвоїр сказав мені: «Біжи!» і від першого до останнього рядка написав вірш, не зупиняючись. А на всі пісні у співавторстві з Ігорем Покладом, особливо якщо спочатку була мелодія, доводилося писати по 20 — 30 варіантів.
— Дев’ять років в театрі імені І.Франка з аншлагами йде ваша рок-опера «Біла ворона». І як власті прогавили отаку крамолу?
— Над «Білою вороною» я почав працювати у 70-і роки. Вона не про Жанну д’Арк, а про час так званого соціалістичного середньовіччя, коли доводилося користуватися езоповою мовою. П’єсу було написано у 82-х варіантах. Я використав тему протестуючої особистості Жанни д’Арк. Спочатку хотів, щоб Жанна говорила українською, а бургунди й англійці російською. Я розумів, що за це можна й за грати потрапити, і відмовився від цієї ідеї. П’єсу написав російською мовою, потім зробив український варіант. Вона довго пролежала в моєму письмовому столі. І раптом на екрани виходить фільм Говорухіна «Так жити не можна», адже це фраза з «Білої ворони». Першу постановку п’єси зробив Молодіжний драматичний театр. Музику для вистави написав Бєдусенко. А вже через багато років її до свого репертуар взяли франківці як рок- оперу на музику Геннадія Татарченка. Сьогодні «Білу ворону» можна поставити інакше, але все одно вона мені подобається.
— А от над іншою вашою оперою — «Біла гвардія», ніби висить якийсь злий дух.
— Ми три роки працювали над нею з Марком Мінковим. Я помітив, що все, пов’язане з енергетикою Михайла Булгакова, має диявольську долю. Спочатку все було нормально. Режисер Квініхiдзе захотів зробити кіноверсію. Знайшлася людина в Прибалтиці, яка давала великі гроші на постановку. А тут — 91-й рік і розвал СРСР. Почалися труднощі з конвертацією грошей. Спонсор побоявся прогоріти. Ми показали «Білу гвардію» Марку Захарову в театрі Ленком. Йому сподобалося, але він поставив умови: прибрати прізвище Булгакова, змінити імена героїв, стверджуючи, що в іншому випадку, його театр чекають неприємності. Ми з Мінковим вирішили, що Марк Анатолійович просто заляканий містичним булгаковським шлейфом. Далі театр ім. Моссовєта. Вони дійшли вже до генеральної репетиції. Але тут інша дияволіада. Нас з Марком режисер-постановник Павло Хомський, якого я тепер називаю Павло Хамський, усунув. І тоді ми зрозуміли, що від нас щось приховують. Виявилося, що артисти не могли справитися з музичним матеріалом. Павло почав вставляти цілі шматки з роману Булгакова «Біла гвардія». Цим він зруйнував структуру опери. Ми через суд добилися заборони постановки. Потім нашою роботою зацікавилися вахтангівці, але ми не зійшлися в ціні.
— Ваша творчість добре відома за межами України. Це проблема для багатьох вітчизняних виконавців, які змушені варитися у власному соку. Деякі артисти навіть вважають, що потрібно створити якусь організацію на зразок «Укрконцерту», який існував колись. Це, мовляв, допоможе налагодити гастрольну діяльність.
— Такі організації, як «Укрконцерт» і «Київконцерт» були для того, щоб 90% бездарностей могли існувати. У мистецтві кількість талановитих людей невелика. Я вважаю, що всі розмови про те, що російські гастролери вивозять з України гроші — просто стрясання повітря. Давайте порахуємо скільки грошей вони вивозять і якщо це злочин, то прикриємо цю «лавку». Але в такому разі, давайте заборонимо продаж іноземних сигарет. А це в мільйон разів більші суми, ніж продаж квитків на концерт. Будемо їздити на «Запорожці», а всі іноземні машини заборонимо ввозити до країни. Час перестати думати по-старому. Ті часи вже давно минули, забудьте! Треба навчитися пристосовуватись до нових умов і брати приклад з росіян. Існує маса регіонів, де живуть вихідці з України. Цілком доречно там влаштовувати гастролі наших артистів. Але цим треба займатися самим, а не надіятися на якогось дядька.
