Iсторія є невід’ємною складовою націєтворення. І кожна нація, яка себе поважає, обов’язково опікується тим, щоб її громадяни знали та гордились своєю історією. «День» вносить свій посильний вклад у розвиток сучасної української історіографії. Протягом кількох років наша газета видала уже п’ять книжок з історії iз серiї «Бібліотека газети «День»: «Україна Incognita», «Дві Русі», «Війни i мир», «День і вічність Джеймса Мейса» та «Апокрифи Клари Гудзик». Проте щоб знати основні моменти власної історії, повинен бути якийсь «програмний мінімум» книжок, без прочитання яких, особливого уявлення про долю власного народу не буде. Відтак «День» звернувся до експертів по рекомендацію:
«З ЯКИХ КНИЖОК ВАРТО ПОЧАТИ ЛЮДИНІ, ЯКА ХОЧЕ ЗНАТИ ВЛАСНУ ІСТОРІЮ?»
Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, професор:
— Для початку варто ознайомитись з енциклопедією «Микола Костомаров», яку видав Юрій Пінчук. Я би порадив прочитати статтю Михайла Брайчевського «Возз’єднання чи приєднання?». Також я би порадив прочитати Олену Апанович, яка писала про українську армію, про українське козацтво, а також про Переяславську раду. Тобто про ті речі, які є принциповими в історії України. Вона, до слова, дуже легко читається. Я би також порадив кілька досліджень члена-кореспондента НАН України Миколи Котляра про князів Ярослава, Володимира та про княгиню Ольгу. В напутнє слово я б сказав, що треба починати з поваги до себе. Бо всі народи себе поважають. Українці — дивні люди. Коли читаю якісь розвідки, повсякчас виходить, що українці хотіли позбутись державності, прагнучи під чиєсь крило. Отже, по-друге, слід навчитись бачити Україну в контексті європейської історії і світового процесу. А загалом, найперше слід піти та придбати книги «З бібліотеки газети «День». На власному досвіді скажу, що у мене є окремі полиці, де стоять ті книжки, які я час від часу гортаю. Серед них — книжки «Дня». І я кожного разу дивлюся, в якої книжки яка перевага. Газета «День» не робила акцентацію на тому, що Україна — найкраща. Тут Україна постає різнобарвною, але такою, що тримається купи.
Валерій СТЕПАНКОВ, доктор історичних наук, професор Кам’янець-Подільського державного університету:
— Обов’язково слід прочитати «Історію України-Руси» Михайла Грушевського. Для людини, яка хоче мати уявлення про історію України і йти далі по життю, це — конче необхідно. Грушевський якраз досліджує витоки походження українства і підкріплює свої дослідження серйозною глибокою джерельною базою. Взагалі витоки формування української нації і культури вперше систематизовано Грушевським. Це, на мою думку, перший і єдиний глобальний, масштабний твір, який допомагає у вивченні історії України до середини XVII століття. Сьогодні часто трапляється так, що про Грушевського дуже багато говорять, на нього багато посилаються... Але при глибшому ознайомленні виявляється, що ніхто досконало його й не читав. Тобто ім’я стало розхожим, а десять томів, які він написав, мало хто й бачив. Тому, щоб було цілісне уявлення чи панорама бачення підвалин формування українства, боротьби за незалежність, культури — треба читати Грушевського. «Історія України-Руси», на мою думку, — та єдина книга, без якої не можна обійтися.
Володимир ШЕВЧЕНКО, доктор історичних наук:
— Перше видання — багатотомна «Історія України-Руси» Михайла Сергійовича Грушевського. Адже це на сьогодні найбільш повна і всебічна праця, в якій досліджені різні аспекти життя українства в різні періоди. Наприклад, це також єдине видання, де майже по кожному періоду Михайло Сергійович показує розвиток «шлюбних відносин». Цього ви ніде не знайдете. Друге видання, яке би я радив, — це видання Інституту історії НАНУ у 15-ти томах «Україна крізь віки». Дуже гарне видання, досить популярно написано. До того ж це єдине за останні 15 років видання з історії, яке отримало Державну премію України. Тут опубліковані всі основні досягнення української історичної науки за багато століть з урахуванням останніх досягнень. І третє видання — «Історія України: нове бачення» під редакцією В. Смолія. Ця книга, як на мене, спокійна, позбавлена заангажованості, якихось крайнощів. Тому що у нас буває так: то одна була схема радянської історіографії, тепер — інша, потім хтось придумає третю... І автори відштовхуються не від фактичного розвитку історії України, а від схем, під які підганяють факти і відповідно до цих схем їх інтерпретують.
Юрій ПІНЧУК, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу української історіографії Інституту історії України НАНУ:
— Обов’язково потрібно читати праці Миколи Костомарова. Для серйозного читача я би порадив його працю «Богдан Хмельницький». Крім того, у нього є такі прекрасні монографії, як «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Гетьманство Виговського», «Мазепа», «Мазепинці» тощо. Думаю, якщо це почитати, то можна буде здобути собі знання про історію України. Можна ще порадити Михайла Грушевського. Але, думаю, для пересічного українця це буде дуже складно. Хоча виклад його «Історії України в нарисах» доступний для широкого загалу. Багатотомна «Історія України-Руси» — більше годиться для вчених. Рекомендував би читати «Історію запорозьких козаків» Дмитра Яворницького. Якщо щось потрібно для читання, щоби скласти уявлення про те, як писалася і пишеться історія, то незабаром виходить друком 6-томна енциклопедія «Історія України». У ній вже враховані останні наукові здобутки в Україні за часи незалежності. Уже вийшли перший і другий том. Думаю, вона буде корисною. А також цікавою видається для широкого загалу «Енциклопедія запорізького козацтва». У ній вміщено величезну кількість статей, пов’язаних з історією, передусім з козацтвом.
Роман СОЛЬЧАНИК, історик:
— Я — бібліофіл, тому мені дуже важко вибрати. По-перше, варто прочитати «Невигадані історії» Юрія Шаповала. До речі, до цієї книжки увійшло багато статей професора Шаповала в газеті «День». По-друге, слід обов’язково прочитати Ярослава Грицака «Нариси з історії України». По-третє, дослідження історика Наталії Яковенко з історії України XVI—XVIII століть.
Микола КОТЛЯР, член-кореспондент НАНУ:
— Перша книга — московського автора Бориса Рибакова «Киевская Русь и русские княжества ХII— ХIII веков». Ця книжка є водночас оглядовою і дослідницькою. У ній представлено ціле коло важливих дискусійних проблем на надзвичайно високому літературному рівні. Цю кни жк у може читати проста людина, маючи освіту в десять класів. Потім я би порекомендував кни жк у Петра Толочка «Київська Русь». Взагалі, я рекомендую читати книги визначних спеціалістів і фахівців. Бо коли пише визначний спеціаліст, то навіть коли він переповідає речі відомі, вони однаково мають на собі відбиток його індивідуальності, знань, інтелекту. Чому, наприклад, популярні книжки повинні писати високі професіонали, а не ремісники? А через те, що вони пишуть свіжо, бо є дослідниками. Щодо своїх, хоча це й не скромно, порекомендував би книгу «Данило Галицький». Я її дуже люблю. Адже у постаті Данила Галицького відбилася історія Галичини й Волині ХIII століття. Вона, як мені здається, написана в популярній формі, але є дослідницькою науковою працею. Це взагалі те, до чого зараз прагне світова наука. Бо коли, наприклад, ви візьмете книги англійських чи французьких істориків, то побачите, що вони за формою суто популярні. Але пишуть там про серйозні речі. Тому що історику теж треба боротися за свою аудиторію.
Василь ЩЕТНИКОВ, кандидат історичних наук, професор кафедри історії України Одеського національного університету ім. Мечникова:
— Треба починати з підручників середньої школи. Зараз є дуже багато хороших авторів. Я взагалі вважаю, що поганих підручників немає. Бо підручники пишуть серйозні люди, за якими стоїть серйозний колектив. Не знаю, може, зараз щось змінилося. Але в мої часи було саме так. Я би порадив почитати щось iз перлів козацького літописання — літописи Григорія Грабянки, Самійла Величка, Самовидця. Це те, що обов’язково треба знати. Звичайно, треба знати «Історію Русів», з якої взагалі починається наша нова історіографія. Це те, що стоїть в основі нашої цивілізації. А далі — українець має покладатися на інтуїцію, провидіння господнє і особисте уподобання. Бо це формує особистість. Тому що, якщо всі будуть однакові й рівні — це знову поверне нас туди, звідки ми вийшли і не хотіли б повертатися.
