На пропозицію «Дня» до учасників Великої Вітчизняної війни поділитися своїми спогадами про найбільш пам’ятні й значущі для них особисто події воєнного часу редакція отримала багато листів, частину з яких уже було опубліковано. Сьогодні, у день 60-річчя початку Великої Вітчизняної війни, ми друкуємо дуже цікавого, на нашу думку, листа нашого колеги — члена Національної спілки журналістів України Павла Гурійовича Воробйова. Його розповідь про будні фронтових журналістів насичена яскравими спогадами, які передають ступінь напруги, відваги та творчого натхнення, з яким пройшли колеги нинішніх репортерів шляхами війни. Читаєш такі тексти — і начебто відчуваєш, як кудись зникає той снобізм, який подекуди вражає нас, коли йдеться про радянську журналістику. Нам ще працювати і працювати, щоб досягти рівня професіоналізму багатьох з них, не кажучи вже про щирість прагнення служити людям... @AU Павло ВОРОБЙОВ, член Національної спілки журналістів України, Київ
Зринають у пам’яті етапні події фронтового лихоліття. У кожного, хто перебував у діючій армії, вони, ясна річ, своєрідні, бо кожен сприймав їх по-своєму, кожен мав свої погляди, розуміння й оцінки як окремих бойових епізодів, так і загальної панорами тієї далекої жахливої трагедії.
Мені трохи пощастило: я почав війну, так би мовити, у «всеозброєнні», у налаштованому строю. Сталося так, що майже всю дійсну службу я відбував як штатний кореспондент червоноармійської газети «Бойова магістраль» особливого корпусу залізничних військ. За кілька місяців до німецько-фашистського нашестя нас передислокували з Далекого Сходу в західний регіон України. Штаб корпусу, а, отже, і редакція газети, розташувалися у стародавньому затишному містечку Збараж. Звідси до кордону — рукою подати. А тут на той час з обох сторін було повним- повнісінько військ, і з кожним днем дедалі більше відчувалася напруга воєнного передгроззя. Працівники редакції почали вживатися у польові умови: полишили міські квартири й перебралися працювати й жити у переобладнаний під редакцію й друкарню пасажирський вагон.
На світанку 22 червня 1941 р. мешканці вагона дружно прокинулися від неймовірного гуркоту в небі. Подумали: мабуть, маневри. Та невдовзі почули стривожений вигук чергового по редакції, який приймав нічні матеріали ТАРС і який, до речі, блискуче знав англійську мову.
— Вставайте всі! Війна! Зараз виступає з Лондона Черчілль зі зверненням до народів Радянського Союзу...
Місто ще спало, коли головний редактор — Палієнко Іван Йосипович (між іншим, наш земляк-полтавчанин, талановитий журналіст і добра душа) — зателефонував додому начальнику політуправління генералу Трагеру І.Й., а той — командуючому корпусом генералу Кабанову П.І. Отож, за сигналом редакції, хоч як це дивно, все наше військо було піднято по бойовій тривозі. Того ж дня нашу «Бойову магістраль» перехрестили на «Фронтову магістраль».
А вже о десятій годині ми удвох з полковим комісаром — працівником політуправління — рушили на швидкісній автоматрисі (по-нашому, мотодрезині) до угорського кордону. Низько над дорогою пролетіли три «Мессершмідти». І раптом ми побачили: один з них відірвався від ланки й помчав у наш бік.
— Сашко! — звернувся скоромовкою комісар до водія. — Тепер слухай мою команду!
Це був, звісна річ, двобій нерівних. І все ж таки тактична мудрість комісара і вправність водія перемогли. «Мессер» раз за разом маневрував, заходив то праворуч, то ліворуч, аби прострочити нас кулеметною чергою. І щоразу — мимо. За командами комісара («Стій!», «Вперед!») Сашко маневрував не менш вправно, ніж німецький льотчик. Наприкінці цього смертельного змагання ми, побачивши зведений над глибоким яром віадук, шугонули в нього. І там я, перевівши дух, запитав у комісара:
— Чому ви взяли з собою саме мене?
— Цими днями, — відповів той, — я прочитав твій рукопис книжки з історії нашого корпусу й вирішив, що ти маєш доповнити його кривавим літописом цієї безглуздої війни. Я хочу, щоб ти зблизька побачив на власні очі, як починалася війна, що таке війна, й розповів правду про неї у газеті, а коли змовкнуть гармати, завершив літопис про воїнів-залізничників.
Слова комісара, освіченої й порядної людини, я завчив, наче молитву, і сповідував її до Дня Перемоги.
Виконавши завдання, ми надвечір повернулися в Збараж. Тут на нас чекала тривожна звістка: штаб корпусу разом з редакцією опинився у німецькому «котлі». Розвідники винюхали одну-єдину вузеньку щілину, крізь яку, мов через вушко голки, треба було тишком-нишком проскочити до світанку. Усе, що було в поїзді (його більше не побачимо), залишили під охороною вартових. Решта (у т.ч. й генерали) з полегшеними речмішками рушили у безвість. Очолив колону інтендант Микола Лисицький, який добре орієнтувався на місцевості. Усеньку ніч ми бігли без упину, чимраз швидше й швидше навперегони зі смертю. Ще й дотепер не йму віри: за коротку літню ніч, обливаючись солоним потом, ми здолали понад сто кілометрів. І коли забагрянів східний небосхил, інтендант (доземний уклін йому чи його могилі) глянув на компас, на циферблат годинника, щасливо заусміхався й мовив:
— Поздоровляю! Проскочили! Тепер можна й перепочити.
І всі воднораз попадали, мов скошені снопи, на землю й заснули глибоким сном.
Так я, журналіст-початківець, призваний до армії з першого курсу інституту журналістики, зустрів війну, не відаючи, скільки горя, страждань, смертей, руйнувань вона принесе моєму народові.
Уже через кілька днів командування подарувало нам новий, добре облаштований пасажирський вагон. Увесь наш колектив після перших потрясінь уцілів і дружно став до роботи. Треба сказати, що колектив був напрочуд дієздатний, з великим творчим потенціалом. Так, під дахом редакційного вагона працювали такі майстри пера, як ленінградський письменник Олексій Дорохов, який у перші повоєнні роки очолив дитячу секцію Спілки письменників СРСР, Володимир Вукович, який після війни досить плідно й довго працював спеціальним кореспондентом газети «Известия» у західних областях України, відомий московський газетяр-публіцист Гарін та ін.
Як ми працювали? На відміну від інших редакцій солдатських газет, нам було, мабуть, легше діставатися до наших військових підрозділів. Річ у тім, що у прифронтових зонах на залізницях командували військові залізничники та спецформування Наркомату шляхів сполучення. Тому посвідчення журналіста «Фронтової магістралі» правило водночас і за перепустку навіть у будку машиніста поїзда. А в моїй кишені поруч з цим посвідченням лежало посвідчення спеціального кореспондента всесоюзної газети «Гудок» (воно досі зберігається як реліквія у моєму домі), яке давало право їздити будь-якими потягами і до будь-яких станцій країни. Нерідко, звичайно, діставались до частин у кузовах автомобілів, а то й одинадцятим номером (тобто, пішки). Згадаймо симонівські слова: «Нам танков не давали.., но мы первыми входили в города...»
Наші війська розташовувалися, як правило, на вузлових станціях, які німці жорстоко бомбардували. Редакційний вагон заганяли у глухий тупик, маскували, щоб дезорієнтувати повітряних стерв’ятників. Проте ми тут не затримувалися. Кожен прагнув перебувати здебільшого на місці подій, поміж солдатів, перейматися їхніми поразками і перемогами, збирати матеріал по гарячих слідах, а не тільки з уст учасників подій. Інколи доводилося писати нашвидку, поклавши папір на кусок фанери, й передавати нотатки через попутників або зі станційних телефонів, радіо.
До скону віку не забуду свого рейду до Риги, столиці Латвії.
Редакція, звичайно, одержувала регулярно газетний папір і друкарську фарбу від штабу фронту. Проте інколи ми роздобували їх самі. Під час боїв за Ригу стало відомо, що в ризьких друкарнях зберігаються англійський папір і кольорова фарба. Нам виділили два студебеккери, відділення автоматників і водночас вантажників. На мене випав жереб очолити цей загін «командос». Вручили карту Риги з поміченими об’єктами, у яких були папір і фарба. Із Даугавпілса, де перебувала редакція, вирушили опівдні і надвечір прибули до Риги, на вулицях якої ще гриміли бої. Над нами виблискували траси снарядів знаменитих «Катюш» — обстрілювали німців на тому березі Даугави. А на світанку, коли бої стихли, ми досить швидко відшукали потрібні друкарні, навантажили машини чудовим англійським папером і фарбою й хутенько накивали п’ятами, аби нас не запідозрили в мародерстві.
Дехто, особливо з повоєнного покоління, вважає, що на фронті тільки те й робили, що бахкали з гармат, стріляли, убивали. Проте це далеко не так. Часто-густо фронтовики жили звичайнісіньким життям: вдосконалювали професійну майстерність, вивчали і впроваджували в життя нові форми й методи роботи, влаштовували концерти, дружні дискусії тощо. Молоді журналісти, наприклад, уважно придивлялися до стилю роботи Олексія Дорохова. Він ніколи не переписував солдатські листи, а обережно, ювелірно правив їх, зберігаючи зміст і дух дописів. Ми залюбки вивчали стиль його роботи. Це були наші університети.
Після виходу у світ чергового номера газети ми зазвичай влаштовували дозвілля, так би мовити, розслаблялися. Зокрема, охоче грали в преферанс. Одного разу під час гри налетіли німецькі літаки. Довкруж усе загуркотіло від бомб, захитався і наш вагон. Ми попадали на підлогу. Раптом, спіймавши паузу між бомбардуванням, капітан Іллюша Кацнельсон, завжди спокійний, врівноважений, промовив з-під стола:
— Сім пік!
Усі зареготали, і страх пішов у п’ятки.
Як це було давно і водночас, здається, зовсім недавно. У пам’яті раз по раз воскресають, наче живі, фронтові друзі — й ті, що залишилися в сирій землі на чужині, й ті, хто пішов від нас недавно, й ті, з ким нині приємно йти в одному строю. Воскресають бойові епізоди фронтового життя, які завжди житимуть зі мною, хвилюватимуть мою уяву. А серце підказує, серце кличе живих: люди, робіть усе в ім’я того, щоб ніколи не плакали матері, проводжаючи своїх синів на фронт, щоб ніколи не було війни! Це — найбільше страхіття, найбільше зло, найбільша трагедія людства.
