Фестиваль «Рок-екзистенція — 20 00», що відбувся минулого уїк-енду, лишив по собі кілька риторичних питань. Питання виникали спонтанно, впродовж усіх трьох днів фестивалю і, залежно від своєї глобальності, супроводжували тебе в твоїх безперервних мандрах коридорним кишечником ДК КПІ (тактовні галичани зазначену комбінацію літер дешифрували як «дім культури»). Риторичність питань все ж змушувала тебе раз по раз звертатись просто в порожнечу (до самого себе): чи багато це — три тисячі глядачів щоденно на авторитетнішому вітчизняному рок-фестивалі й наскільки екзистенційно виправданою в цьому контексті виглядає діяльність організаторів з «Арт-Велесу»; чи з’явилось на цьому дійстві хоча б кілька нових облич з часу останньої «екзистенції» і де вони — ці обличчя; й взагалі — заглиблюючись в тему — чи варто змішувати важкі алкогольні напої, і якщо так, то в якій пропорції?
Знаний скульптор Петро Старух, який щоденно з’являвся нізвідки і зникав в нікуди, в певний момент відверто зізнався, що особисто він приходить сюди щодня після якихось офіційних зустрічей, оскільки навколо всі свої, а сам фестиваль нагадує великий острів. Усе справді скидалось на пореволюційну Кубу, острів свободи, по вінця забитий тінейджерами з очима кольору української психоделії, з незбагненною кількістю учасників, що перманентно мінялись місцями, ролями, інструментами і папіросами, під керівництвом команданте Вовкуна (директора «Арт-Велесу») і польового режисера Тараса Грималюка (головного продюсера), котрі до кінця фестивалю так і не виборсались з чіпких обіймів молодих музикантів і старих алкоголіків.
Так само риторичним для когось лишиться питання про доцільність і ефективність активної національної орієнтації фестивалю, оскільки, незважаючи на присутність україномовного репертуару, боляче було чути, як ламають свої лексичні конструкції і зубні пломби послідовники вітчизняного рок-н-ролу, переважно з південно-східних регіонів республіки, спазматично намагаючись заповнити вимушені паузи між композиціями. Втім, критичні зауваження найменше стосувалися музики, оскільки в чому «Рок-екзистенції» не можна відмовити, так це в умінні навіть за таких сутінкових умов функціонування в Україні альтернативної музики відбирати з її дуже рідких лав якісні зразки і періодично демонструвати їх народу, навіть якщо він — народ — цього особливо не прагне.
Я погоджуюсь з більшістю своїх знайомих і малознайомих людей, з якими мені довелося зустрітися цими днями у ДК КПІ, котрі стверджують, що «Рок-екзистенція» на сьогодні є чимось більшим, ніж просто фестиваль якісної національної альтернативи, я навіть погоджуюсь із сумнівною метафорою, щодо острівного статусу «екзистенціі». Проте не можу позбутися думки, що існування такого острова мало б передбачати присутність навколо нього, окрім водяних площин і масивів, ще певної кількості територій-сателітів більшого чи меншого розміру, відповідно до яких і формувалась би зовнішня і внутрішня політика аборигенів. Натомість, в ситуації, коли навколишній аудіопростір (взагалі простір) заповнений стильовими помиями виробництва РФ, весь пафос і естетична спрямованість «Рок-екзистенціі» просто зводяться на пси, оскільки в цьому випадку всяка альтернатива втрачає своє первісне значення і мотивацію до подальшого протистояння.
Але шоу, як і стверджував у своїй передвиборній програмі президент, мусить тривати, і навряд чи хтось зможе закинути, що нинішній фестиваль гірший за попередній, що «Мертвий півень» не гідно замінив у ролі хед-лайнерів цього дійства розбомблений натівцями «Лайбах», і що брит-поп несумісний з українською поезією. Тому, зібравши до купи всі свої рукописи, ти міг спокійно покинути фестивальне приміщення, оминаючи друзів і знайомих, оминаючи літературну родину Бринихів (з дітьми), оминаючи обтяжених ейфорією і допінгом музикантів гурту «Вій» (без дітей), оминаючи охоронців, що ніяк не можуть вирахувати — звідки саме тягнеться цей солодкий запах конопель (соррі, запах свободи). І вже на виході, серед нічного гамору, почути, як вставляє оточуючих, зачитуючи щось із «нового» Юрій Покальчук — з мікрофоном і без чиновницького портфеля. І, затримавшись ще на кілька хвилин, почути Пакове: «Зніміть свої слухавки — може, почуєте якусь правду». Проте мікрофон невдало виривається із свого гнізда і старий поет кричить в порожнечу, залишаючи в ній лише згадані й не згадані вище питання. Як правило, екзистенційного характеру.
Ніна БАСАЛКЕВИЧ
ДО РЕЧІ
Перша поява «Рок-екзистенції» на небосхилі фестивалів була у 1996 році. Фестиваль проходив паралельно (як і у 1997 році) з виставкою музичних інструментів та аудіо- й відеоапаратури. У 1998 році було випущено компакт-диск з кращими творами «Рок-екзистенції- 97», а у 1999 році за сприяння організаційного комітету фестивалю відбувся рок-концерт. Нарешті, у 2000 році, перед нами постає відроджена «Рок-екзистенція», на якій виступали вже відомі («Плач Єремії», «Кому вниз», «The Вйо», «Мандри», «Мертвий півень») та не дуже відомі гурти з Києва та інших міст України, зокрема з Херсона, Житомира, Львова, Тернополя, Донецька.
Можна було почути все: від класичного року, панку до модного року нової хвилі та альтернативної музики. Не менш цікавими, ніж виступи відомих гуртів, були молоді виконавці, такі як «Крихітка Цахес», «Друга ріка», «Фактично самі», «Мотор’ролла», «Лос-Динамос». А щодо перспектив, то, як сказав ведучий фестивалю Сашко Положинський, «Рок-екзистенція» буде проводитися кожного року, чи раз на два роки, традиційно — як вийде».
P.S. Завтра о 18.00 в «Зеленому театрі» Гідропарку розпочнеться рок-марафон «Альтернатива — дітям вулиці» за підтримки благодійного фонду «Ми віримо Богу». У ньому приймуть участь гурти «Армада», «Hamlet», «Беz імені», «Back Door», «Інкогніто» та і інші.
