Повз нас сходами пробігали зграйки дітей, що поспішають
на уроки. На порозі кімнати нас зустріла симпатична блондинка з чарівною
усмішкою. Видно було, що господиня помітно нервує. Кузнецова в Чернівцях
— місцева знаменитість. Після вдалого дебюту їй багато хто пророкував блискучу
кар’єру співачки, але вона вважала за краще стати педагогом. Вона працює
в музучилищі, навчає секретам вокальної майстерності молодь. На спілкування
з пресою погоджується неохоче. Її основний аргумент відмови — «я не акторка,
а вчителька». Проте для нашої газети Олена Миколаївна зробила виняток.
Зовсім нещодавно, без особливої помпи, меломани відзначили дату, що вже
стала історією, — 13 вересня 1970 на зйомках телепередачі «Камертон доброго
настрою» уперше прозвучали «Рута…» і «Водограй». Її виконали Володимир
Івасюк і Ляля Кузнецова.
Ось як це було:
— У той час я закінчила музичне училище, диригентський
факультет і була солісткою ансамблю під керівництвом Леоніда Борисовича
Затуловського при Будинку вчителя. Це міні-симфо-джаз. Пропозиція Володі
заспівати разом мене не здивувала. Він показав мені чорнову мелодію на
вірші «Червоної рути» і «Водограю», а щоб отримати завершений твір, треба
зробити запис удвох. Коли я вперше почула «Руту», то мені вона сподобалася
буквально відразу: це i новий ритм і, в той же час, її побудовано на народному
мелосі. Такий синтез здався дуже цікавим. Це була творча робота двох молодих
людей-початківців: композитора і естрадної співачки. Володимир за вдачею
— романтик. Мені здається, що буковинська земля, де він народився, живила
його душу й дала той творчий імпульс, який вилився в цілу серію чудових
пісень. Його мелодії проникливо-ніжні, тонкі, а тексти дуже поетичні. На
Театральній площі (а це був прямий ефір передачі «Камертон доброго настрою»)
зібрався натовп народу. Ті, хто не вмістився на майдані, завмерли біля
екранів телевізорів. Буквально наступного дня все місто співало «Червону
руту». Можна сказати, що ми миттєво стали знаменитими. Всі вітали Володю
з успіхом. Здавалося, що в нього виросли крила. Відблиск його слави досягав
і мене.
Мені більше запам’яталися не самі зйомки, а процес аудіозапису
пісень на місцевій телестудії. Режисер Василь Стрюкович і Володя тихенько
стукали у віконце, викликаючи мене. Мій батько був дуже незадоволений,
що доводилося працювати вночі, коли звільнялася студія. Нам давали час
з півночі до шостої години ранку. У вокальному плані «Червона рута» складна
для виконання. Особливо важко давалося «А-а-а-а» — це перехідні ноти сопрано,
а у мене мецо-сопрано. Тому доводилося співати фальцетом, брати інструментальним
звуком, щоб не було вібрації і не з’явилася луна. Я співала першу партію,
а Володя — другу. У нього був тенор. Тобто нам доводилося міняти регістри.
Пісня «Водограй» значно простіша для виконання у вокальному плані. Важко
сказати, чому «Червона рута» стала більш популярною, ніж «Водограй». Можливо,
зіграла роль незвичайна назва пісні.
— Олено Миколаївно, як ви ставитеся до нового аранжування
пісень Івасюка?
— Погано. Нині я керую ансамблем «Марічка», який раніше
очолював Степан Сабадаш і, добираючи твори, кожного разу дбайливо ставлюся
до першоджерела. В архівах знайшла народну пісню, записану Володимиром
Івасюком «Стоїть пшениця, як Дунай». Її буквально розписано для ансамблю.
Варто зіграти партитуру, і розумієш, що краще — вже не вигадаєш. Прекрасна
гармонія. Навіщо спотворювати автора? Припустімо, фортепіанний виклад —
примітивний, але тут залежить від керівника і його вміння чути в сучасному
ритмі: треба трохи підкорегувати, і цього досить. Я проти того, щоб докорінно
змінювати фактуру мелодії. Це неетично щодо композитора. Більше того, я
вважаю, що молоде покоління повинне знати першоджерело. Івасюк за десять
років написав понад сотню пісень. Кожний виконавець може знайти саме ту,
яка ближче йому за духом. Мене обурило, як Богдан Титомир у «Старих піснях
про головне» буквально понівечив «Червону руту». Як на мене, це просто
блюзнірство. На останньому Міжнародному конкурсі молодих виконавців української
естрадної пісні ім. В. Івасюка цікаве аранжування показали співачки, що
стали лауреатами — Вікторія Дем’янчук з Білорусі та моя землячка — чернівчанка
Ірина Столяр.
— По виконанню творів Івасюка можна сказати, чи має
вокаліст голос чи ні. Які пісні ви вважаєте виграшними для співаків?
— На його творах голоси демонстрували Софія Ротару, Василь
Зінкевич, Назарій Яремчук. Співати краще за них дуже складно. Я вважаю,
що, взявши в репертуар івасюківські пісні, вокаліст складає іспит на майстерність.
Наприклад, «Балада про мальви» вдається дуже небагатьом. Крім голосових
даних, треба мати багатий вокальний і життєвий досвід. Я вважаю цю пісню
вершиною творчості Івасюка. Ось я розказую, а в самої мурашки шкірою бігають.
Музика і текст балади так впливають на емоційну сферу слухача, що подібне
дано не багатьом композиторам. На жаль, сьогодні автора, рівного за могутністю
і талантом з Івасюком, я поки що не бачу. Дуже багато нині однакового,
переспіваного і такого, що ми чули безліч разів. Немає оригінальних підходів.
Українській естраді бракує головного — професіоналізму. Крім цього, щоб
виростити й виховати талант, потрібні гроші. Ми починали з високопрофесійної
художньої самодіяльності. Цією ж дорогою йшла й Софія Ротару. Я не стала
професійною співачкою — зайнялася педагогікою, але наші тогочасні концерти
транслювали на весь Союз. Ми об’їздили багато міст. Нині ж гроші вкладаються
в так звані проекти, які існують, щонайбільше, один — два роки. Сталася
переоцінка цінностей. Зараз у кого є гроші — той і виконує музику. На жаль,
вирощувати таланти ніхто не береться. Всі хочуть мати відразу «зірку».
У нашому місті в Будинку культури проводять уроки з талановитими дітьми,
але педагоги працюють практично безкоштовно, на ентузіазмі. Часом я згодна
навчати безкоштовно, лише б талановита дитина навчалася, адже не всі родини
можуть дозволити собі платити за навчання. Бо щоб послати дитину на конкурс,
треба підібрати пісню, зробити аранжування, записати фонограму, зшити костюми,
а це все — чималі гроші. Ось і виходить, що талант залишається за бортом,
а пробиваються посередності.
Ви знаєте, я не кокетую, вважаючи, що реалізувалася в своїй
педагогічній роботі. Успіхи моїх учнів мене радують. З ними пов’язане моє
майбутнє.
