Я не розумію людей, що мешкають в Україні і публікують у російській пресі матеріали, про «гоніння проти російської мови та її носіїв». І не тому, що «гоніння» немає. Взагалі, є «гоніння» або їх немає, якщо говорити професійною філософською мовою, — це питання не факту, а цінності. Філософи попереджають: реальність соціально конструюється, наші думки про світ не є зліпками зi світу «самого по собі». Якщо навіть переживання підказують тобі саме це слово — «гоніння», чи є резон використовувати його у зверненні до аудиторії іншої держави? Так і хочеться сказати: «Хлопці, це — наші проблеми. Ніхто, крім нас, їх не розв’яже». Тут «ми» — це громадяни України, люди, які використали історичний випадок і здійснили свій намір створити самостійну державу.
Спільність, проте, все-таки є, вона негативна. Всі ми — єдині в нещасті, бо вийшли з тоталітарного минулого. Нічого не вийде з розвитком ані української, ані російської культури поки ми не зживемо в собі культуру совка. У совковості ми дійсно єдині від нижчих до найвищих. Раб і непримиренний борець — ось все ще не рідкiсний у нашому суспільстві тип, і часто-густо в одній особі. Рабська психологія формувалася в минулому самим життям — атмосферою страху, непримиренні борці фабрикувалися свідомо, на це працювала велетенська машина виховання. Сьогодні раб болісно добирає кострубаті фрази, намагаючись хоч би почати засідання кафедри або Вченої ради на державній мові. А непримиренний борець ладен повісити на ліхтарному стовпі кожного, хто цією мовою не говорить.
Коли я чую гарну українську мову, якось не пов’язую її з ідеєю держави. Я поєдную її, наприклад, iз Галинкою. Ось я, зібравши всі свої лінгвістичні ресурси, пропоную: «Почнемо, Галинко, розмовляти українською, отак я й вивчу». А вона сміється: «Та навіщо це вам?». Мова — це культура, причому тут держава? Чому це слово — «державне» для багатьох є останнім аргументом у дискусіях про мову? Відколи інтелігенти стали обожнювати державу? І взагалі, не треба створювати з мови державний символ. Я хочу говорити українською мовою не для того, щоб сигналізувати державі про мою відданість їй. Мені цікаво розмовляти з Галинкою, у неї, між нами кажучи, проблеми з російською. А держава, якщо вона для людини, як записано в нашій Конституції, має звертатися до людини на мові, зручній йому, тобто людині, а не державі. І кількість шкіл iз викладанням на такій-то мові має визначатися не державними інтересами, а кількістю батьків, бажаючих, щоб їхнi діти вчилися цією мовою.
Непримиренні борці для обгрунтування своїх проектів шукають історичні аргументи. Відшукують країни, в яких, після отримання ними незалежності, відбувалася тотальна зміна мови. Була суцільно одна мова, а тепер ось інша. Неначе відбувалася рокіровка: одна одноманітність змінювалася на іншу. І це вважається прогресом колективної ідентичності. Саме тут треба зробити загальне зауваження про цінність історичного досвіду. Цитуючи відоме місце з Гегеля про те, що історія нічому не вчить, багато хто розуміє цю фразу як докір людству, яке через недоумкуватість не здібне до навчання. Тим часом можна прочитати цю фразу інакше: історія не може нічому навчити! Сьогодні, в добу приголомшуючих соціальних змін, жити історією — це жити вчорашнім днем. «Мертві хапають живих» — чи не про це ця сентенція? Ті, хто дивиться назад, безпорадні в справах, бо справи завжди робляться сьогодні. А сьогодні цивілізовані люди приходять до розуміння того, що насаждання одноманітності, що забезпечує примітивний порядок, — шлях до застою, що різноманітність світу і різноманітність культури — є мета в собі, тобто воно цінно безвідносно до зовнішньої мети.
Пошук коріння, доказ пріоритетів, iз посиланнями на розкопки в степах і архівах — весь цей вияв любові до історії, яку прищепили нам класики марксизму. І замість того, щоб визнати, що російська мова — це цінність сучасної української культури, української, наголошую, непримиренні борці пов’язують її з Росією, з Росією тих часів, коли особливо важко було українській культурі. Звідси хворобливість й істеричність розмов про мовну проблему. Але причому тут Росія?! Якби у свідомості ідеологів не було цього зв’язку, спокійніша була б розмова. Ідеологи взагалі з усього, до чого торкаються, роблять ідеологію.
Сьогодні не треба шукати спільність метафізичного плану. Не кров, і не віра об’єднують нас у глобальному значенні, хоч і те, й інше присутнi. Об’єднує нас історичний ВИПАДОК. Так трапилося, що ми опинилися разом. Різні за кров’ю, за вірою, за історією люди опинилися на тому просторі, який називається Україна. Iз визнання цього факту треба починати. І, до речі, прислухатися до сучасного визначення нації. «Нація: з XVIII ст. — сукупність громадян, які добровільно бажають жити спільно». Не я вигадав це визначення, взяв iз популярного у Франції Філософського словника, складеного Дідьє Жюліа. І це в одній iз наймоноетнічних країн світу. Ось вам Європа, і ось вам сучасність! А наші ідеологи все ще на хуторі і в XVII ст.
